60 років спортивної історії

Наш сьогоднішній герой просто не міг не піти в своєму житті спортивним шляхом. Адже він є представником видатної спортивної династії Кропивницького. А ще він дійсно цікава особистість.  Він пройшов усі сходинки спортивного становлення –  від інструктора з виробничої гімнастики інструментального цеху заводу «Червона Зірка» ще в часи колишнього Союзу, тренера, методиста та директора спортивної школи до начальника міського управління молоді та спорту Кропивницької міської Ради. І на цьому шляху завжди були цікаві події, а головне неймовірні люди – фахівці своєї справи, які у складних умовах створювали чудові сторінки спортивної історії.

29 березня керівник міської спортивної галузі Вячеслав Гурський відзначив своє 60-ти річчя. І це стало гарним привідом для доволі тривалої, але дуже цікавої розмови, під час якої Вячеслав Володимирович поділився своїми спогадами, враженнями, напрацюваннями та планами на майбутнє. Отже, слово ювіляру:

Спорт із дитячого садочка

– Мені пощастило народитися в спортивній родині. Батько та мати були студентами другого випуску факультету фізичного виховання Кіровоградського державного педінституту. Мама  була баскетболісткою, а батько спеціалізувався на гандболі.  Правда, мама, після закінчення Вишу, обрала для себе педагогічний шлях. Вона працювала в дитячому садочку, а останні 25-ть років була вже завідувачкою дошкільного закладу.

А я з ранніх років, із дитячого садочку, був із батьком майже на всіх спортивних подіях нашого міста. Мені пощастило познайомитись з усіма відомими на той час тренерами, з деякими відомими спортсменами. Коли вже йшов до школи, то був справді спортивною дитиною.

Розпочинав, як і всі діти. Вважаю, що дуже правильно, коли дитина хоче спробувати все. У нашому будинку в сусідньому підїзді жив легендарний Віктор Михайлович Третьяков. Так що футбол у моєму житті був із самого початку.  Михалич та Андрій Корнійович Галатенко, з яким вони працювали в парі, запам’яталися своєю людяністю та дуже уважним батьківським ставленням до кожного вихованця. Ми ж маленькими були. І тренерам іноді потрібно вихованцям і шнурочки зав’язати й соплі витерти, а ще заспокоїти, коли плакали через те, що щось не вийшло, або гол на тренуванні пропустили.

Потім, мабуть, батьки побачили, що футбол це не зовсім моє, я спробував плавання. Але це так для загального розвитку.  А от, коли навчався в шостому класі, гени взяли своє. І я пішов до секції гандболу в ДЮСШ «Спартак», яка знаходилася там де зараз СК «Енергоспорт». Цю групу набирав батько. Я ж не тільки сам записався, але ще півкласу однокашників привів. Ну, і сформувалася команда хлопців 1966-го року народження, яка постійно брала участь у міських, обласних та всеукраїнських змаганнях.

Батько в мене доволі грамотний фахівець. І був навіть трохи вимогливішим до мене, ніж до інших вихованців. Не жалів і не виділяв на тренуваннях. Ну а я дійсно був непоганим гравцем і своє місце в команді займав заслужено. Через багато років вже в мене тренувалися два моїх сини й оце ставлення та професіональний підхід до всіх гравців я перейняв від батька.

Коли починав займатися, то гандбол тоді розвивася в двох кіровоградських спортивних школах. У школі міськвно працювали тренери Балануца, Ізюменко, Лінь та Кукуруза, а в «Спартаку» хлопців і дівчат тренували Гурський, Крикуненко, Буянов. Гандбол був досить популярним видом спорту. Я зараз можу перерахувати загальноосвітні школи, в яких тоді були секції. Це Перша школа, 30-та, 24-та, 17-та, 18-та, 31-та, 20-та та 25-та. Там працювали тренери. До речі, коли я вже починав працювати тренером у 1990-му році, у нас в Кіровограді було 11 штатних тренерів із гандболу.

Що стосується моїх дитячих і юнацьків років, то рівень чемпіонату області в різних вікових групах був просто неймовірно високий. Команди виставляли Кіровоград, Знам’янка, Олександрія, Ульяновка, Петрове й явного лідера не було. На всеукраїнському рівні ми «зірок із неба не хапали», але й задніх не пасли. Для багатьох ваших читатчів стане відкриттям, що ми не мали проблем із інвентарем, формою, виїздом на змагання і батьки власних коштів не платили. Вже потім, коли нас школярів долучали до дорослих, то ми літаком летіли до Ульяновки, а ще на катерах до Скадовська плавали. Але це ж був Радянський Союз, де фізичній культурі та спорту приділяли підвищену увагу й відповідно фінансували галузь.

Ми у чемпіонаті області не грали всі матчі в один день, як зараз, щоб зекономити кошти. Змагання проводилися, як і заплановано, три дні. Кожного року влітку були спортивні табори. Всією ДЮСШ «Спартак», де окрім гандболу були ще відділення фехтування та велоспорту, виїжджали частіше до Анікєєво, де не лише тренувалися, але й відпочивали. І це знову за державний кошт. Тоді держава приділяла дуже велику увагу спорту, розуміючи його значення. Так, десь був якійсь ідеологічний підтекст, але ж нам тоді було не до цього. Ми мали можливість тренуватися та грати в гарних умовах.

Ось зараз багато говорять про масовий спорт. І стверджують, що «Пліч о пліч», чи інші проекти – це щось унікальне. Але ж ніхто нічого нового не вигадує. Все нове – це добре забуте старе. Ми ж ще не дуже старі й пам’ятаємо шкільні «Веселі старти», Спартакіади школярів, комплекс ГТО, змагання серед ЖЕКів, «Шкіряний м’яч», «Золота шайба», аналоги яких були й в гандболі та інших ігрових видах. І, повірте, це не переживання за радянським минулим, а приємні спогади. До речі, якщо згадувати видатних вихованців, то тут я б згадав чемпіоната Союзу серед юнаків Вячеслава Гасаненка, сестер Лавринюк та Ірину Щуцьку, які грали на найвищому міжнародному рівні. Це все наша спортивна історія.

Пошук себе

– Ви здивуєтеся, але, попри спортивне дитинство та юність, після школи я пішов служити до армії. Пішов свідомо. Можливо, щоб собі чи батькам щось довести. Спорту там не було зовсім. Служив у Полтаві в стройбаті, де один раз за два роки нас вигнали на якийсь свято пробігти 300 метрів. Після демобілізації пару років працював на Радіозаводі. Тоді виникли певні непорозуміння з батьками й я продовжував демонструвати самостійність. Пам’ятаю, що з гордістю приніс батькам першу зарплату в 250 карбованців, коли мама, як завідувачка дитсадочка та батько – завуч ДЮСШ отримували по 140 карбованців. Мене ж батьки спонукали вчитися, а я начебто демонстрував, що вища освіта й непотрібна, якщо можна стільки зробляти.

При цьому остаточно зі спортом ніколи не розлучався й продовжував грати в гандбольному чемпіонаті міста, в якому тоді змагалися 14 чоловічих команд. Та через два роки таки повернувся до витоків, зрозумівши, що Радіозавод, то не моє сучасне та майбутнє. Отже в 1989-му році пішов працювати інструктором виробничої гімнастики в інструментальний цех заводу «Червона зірка». І я дуже вдячний долі, що там опинився.

Все спортивне життя заводу крутилося навколо СК «Зірка» – це зараз приміщення КДЮСШ-4. Його керівником був Андрюшенко Віктор Афанасьевич. У нас проводилася бомбезна спартакіада заводу в багатьох видах. Жодні змагання зараз в Кропивницькому не можу порівняти з тими заводськими баталіями. Зараз немає ні одного виду спорту, що можна було порівняти з тією спартакіадою, з тим накалом. Відразу згадую найкращих активістів, популяризаторів та вболівальників – Сергія Фурсікова, який ще страшенним фанатом футбольної «Зірки» був і відвідував чи не всі виїзні матчі, та Анатолія Попова. Їм же потрібно було звичайних трудяг об’єднати, завести, організувати й зробити все, щоб вони билися за честь власного цеху. Взагалі вся спартакіада, вона здебільшого відбувалася в спортклубі «Зірка». Там вільних місць на балконі не можна було знайти. Всі після роботи йшли, або змагатися, або вболівати за своїх. Ось де був справжній масовий спорт.

До речі, в четвертій КДЮСШ досі стоять стенди з фотографіями з тих спартакіад. Хто ще встигне – може ознайомитися.  Я директора школи закликаю, щоб він їх поміняв, але він ніяк не ризикне.  Це ж теж наша історія.

Гандбольні та життєві університети

– У 1990-му році я почав працювати тренером із гандболу в ДЮСШ і вступив на заочне відділення факультету фізвиховання КДПУ, якому в 1992 році присвоїли ім’я Володимира Винниченка. Зі мною в одній групі навчався майбутній заслужений тренер України з плавання Віктор Желтяков, світла йому пам’ять. Ми дуже товаришували в ті часи. Також вчилися разом із нинішнім тренером збірної України з легкої атлетики Вячеславом Ніщеменком.

Багатьом здається, що навчатися на заочному відділені просто. Скажу, що тоді час був іншим і викладачі – інші. Звісно, що в нас було більше свободи. Ми вже були дорослими людьми, багато з яких працювали за фахом, але, все ж, не можна сказати, що знали цю роботу досконало.

Дійсно, маючи певний багаж практичних навиків, навчання не видавалося дуже складним. Але деякі викладачі ніяких послаблень не робили. Потрібно було напрягтися, щоб здати залік чи екзамен Любові Бурдіян чи Борисові Согріну. Вони були профі своєї справі й вважали, що саме їх предмет дуже допоможе майбутнім вчителям, або тренерам. Також запам’яталися уроки нашого декана Валентина Язловецького. Ой, здається й сам Михайло Гасман також нам викладав. Та ми усім вдячні за терпіння та те, що підняли нашу кваліфікацію на більш високий рівень. Ну й отримана вища освіта надала можливість працювати на повну.

Був досвід батька, який мені дуже допоміг у встановленні як тренера.  І було надійне плече Олександра Балануци, який нещодавно пішов із життя. Ми завжди будемо пам’ятати його щирість, його гумор, його життерадісність, його поради. Світла пам’ять чудовій людині та гарному фахівцеві. Так ось, саме Олександр Тімофійович допоміг мені, як людина з багатим багажем не тільки спортивних знань.  Він же тоді судив ще й змагання всеукраїнського рівня. Так що й суддівські слушні поради від Тімофійовича отримав. І це був більш життєвий досвід, ніж тренерський.  А саме організація, куди приїхати, як сказати, як підійти. Це була велика школа.

А починав свою роботу на базі двох шкіл – 20-ї та 31-ї.  Набрав хлопців 1976 та 1977-го років народження. Знову ж таки хочу сказати, у порівнянні з сьогоднішнім часом, коли відбувався перший мій набір у 31-ї школі, то там працювали 11 перших класів. Зараз максимум три у самих великих школах. Так що з набором дітей та місцем для тренувань проблем не було. З інвентарем проблем ще не було. Батько тоді працював вже в третій школі завучем, коли я прийшов на роботу. І ще в 93-му році ДЮСШ останній раз у Києві закупилось інвентарем. Це ще були залишки від Радянського Союзу. Була така система фінансування, яка дозволяла це робити. І ті запаси дали можливість протягнути досить тривалий період часу.

До речі, трохи згодом, у 1993–му році, мій батько змінив свій рід спортивної діяльності. Володимир Кліментійович Гурський стояв у витоків заснування обласної федерації футболу. Потім протягом десяти років очолював Кіровоградську обласну футбольну федерацію. Можна сказати, що саме батько заклав міцний фундамент роботи сучасної потужної асоціації футболу Кіровоградщини.  І саме він запросив до спільної роботи Віктора Безсмертного, який з того часу незмінно розвиває футбол на Кіровоградщині. Приємно, що Гурські зробили свій суттєвий внесок і в розвиток спорту номер один у нашій області.

Але, на жаль, тоді вже виникли суттєві проблеми з фінансуванням.  І перші набори були обмежені в виїздах на змагання. Все вже лягло на плечі батьків. А вони також без зарплати сиділи. Для нас було за щастя з’їздити до Знам’янки раз у півроку. Я навіть не можу згадати, чим ми дітей тоді мотивували. Та якось таки набирали групи. У мене, в цей час, також виникли певні життеві проблеми, які, на щастя, вдалося подолати. Ну й потроху пристосуватися до вимог часу. Чемпіонати в області проводились. Хоча вже почалася економія, на жаль.

А потім прийшов дуже переспективний 1980-й рік народження. На його базі згодом утворилася команда «Ятрань», яка грала в другій лізі під керівництвом Олександра Балануци та Надії Гоменюк. Цій группі юнаків приділялася підвищена увага у відділенні гандболу. Вони їздили і за кордоном грати, і це ще в шкільному віці. Там і мої вихованці грали, і з Ульяновки та Знам’янки залучали людей в цю команду. Це дозволило створити досить потужну команду, яка почала перемагати й на всеукраїнському рівні. Юнаки 80-го року народження двічі були призерами чемпіонатів України. Потім основні гравці майже в повному складі навчалися на факультеті фізичного виховання й виступали в Другій лізі.

Звісно були сподівання, що ці хлопці після закінчення навчання підуть працювати тренерами й наш гандбол отримає ще більш потужний розвиток. І ми знову охопимо певну кількість шкіл і закладів загальної освіти.

Але, на жаль, не склалося. Декілька чоловік попробували працювати, але зарплата не могла влаштувати молодих хлопців. До речі, і зараз фінансова складова відлякує молодих людей. Вони, коли чують зарплату 8 тисяч «грязними», а для цього треба набрати 4 групи по 18 чоловік, то не погоджуються. Так що зараз, як і тоді, залишаються лише найстійкіші.

А ми працювали й виживали. В основному за рахунок батьків.  До 2003 року ДЮСШ були при освіті. А там теж багато своїх проблем. Ми бігали до начальника управління освіти підписувати всі свої документи. Було трохи складувато. Ну, і як молодий тренер на багато не зазіхав. У нас в ДЮСШ-3 був старший тренер відділення – Олександр Тимофійович Балануца, який, умовно скажемо так, вирішував всі організаційні питання. Я радий, що в мене займалися два сини. Молодший – подавав дуже великі надії, але вибрав футбол. Хоча, мені здається, що в гандболі він був більш перспективним.  Хоча його – перспективного голкіпера, ще в 12 років запросив до себе донецький «Шахтар». Там він протримався до команди U-20, але далі не пішло. Наступним за ним був Анатолій Трубін, на якого тренери й зробили ставку.

А в футбол вже грає молодший онук і його прадідусь ходить на матчі та тренування. Й звісно, що влаштовує розбір дій тренерів. Ну це може й не правильно, але ж стара школа…

До речі, ще нещодавно ми разом із батьком виходили разом на майданчик у ветеранських турнірах із гандболу. Так що порох там ще той….

Від тренера до директора

Якщо знову повернутися в минуле, то в нас була ДЮСШ-3, потім був період спортивного ліцею на Миколаївці, а в 2003 році всі гороновські школи перевели під управління міського Комітету фізичної культури і спорту, який очолював Олександр Куценко. І ось так, у 2003 році, віділення гандболу почало працювати в ДЮСШ-2 на вулиці Курганній. Тут 10 років під керівництвом Юрія Жовтенка я працював простим тренером.

Зміни у моїй професійній кар’єрі відбулися в 2012 році, коли на посаду директора КДЮСШ-2 був призначений Сергій Лавриненко. Ну, не можна сказати, що в школі була повна розруха, але зміни напрошувалися. З приходом Сергія Дмитровича змінився підход до управління та до організаційних моментів. Ми з ним, а я вже був старшим тренером відділення гандболу, неодноразово спілкувалися з приводу організаційних питань.

Сергій Дмитрович показав себе дуже виваженою людиною. Він ніколи не поспішав з прийняттям рішень. Безумовно, було приємно, коли він запропонував мені стати методистом школи. І ми разом почали відбудовувати уже структуризовану навчальну систему в ДЮСШ, якої, чесно кажучи, не було. Тобто в навчальній частині був невеличкий хаос. А такий системний керівник, як Лавриненко, вимагав не тільки гарних результатів від тренерів, але й порядку в документообігу. І ми відновили системи розрядів і переводу з групи до групи. Разом ми вже обговорювали подальші кроки, які потрібно поступово робити, щоб покращувати нашу ДЮСШ. Далі колишній завуч пішов на заслужений відпочинок і цю посаду запропонували мені. Я погодився тому, що віднайшов вже спільну мову з директором і ми рухалися в одному напрямку. Дуже запам’яталася перша педрада, коли я вже став завучем. Прийшов із таким списком вимог до тренерів, що думав вони мене знищать. Вони ж не звикли до таких вимог. Деякі взагалі ніколи конспектів занять не готували. До речі, Сергій Дмитрович, коли працював у школі жодного разу не вийшов на тренування, не маючи конспекта. Ну це тільки одна вимога була. А ще комплекс інших методичних. Довелося тренерів переконувати, вмовляти, наполягати. І врешті-решт все пішло так, як ми з директором хотіли.

А в нас же тоді такі аксакали працювали, як В’язовський, Лазарєв, Кацман, Алексєєв та інші представники старої школи. Цікавий факт про ще одну нашу гордість – Володимира Терешонка розповім. Він якось прийшов до нас із Дмитровичем і попросив займатися без оплати з хлопцями 2008-го року народження. Спочатку в нього була одна дитина, потім ще одна, а потім ще батьки стали приводити. І так без оплати Валентинович до наступного вересня зібрав повноцінну групу. Ви ж розумієте, що батьки вели своїх дітей до конкретного тренера. І він своїм професіоналізмом, своїм ставленням, своїм вмінням підібрати ключики до вихованців досягає результатів. Майже кожен рік його вихованці потрапляють до професійних клубів. І це при тому, що в школі не було та й зараз немає нормального поля. А майданчик із штучним покриттям, який трохи поліпшив роботу, побудували лише в 2012-му. Саме на таких профі, як Терешонок, і зараз тримається наша тренерська справа.

Взагалі ж, як ви же зрозуміли, мені пощастило з наставниками та колегами, які могли поділитися досвідом, дати життєві поради та направити на вірний шлях. Але й часом і мені доводилося бути до авторитетних фахівців вимогливим. Певний супротив ми побороли простим чином.  Ти хочеш зарплату, ти повинен мати певні здобутки, люди повинні мати певні розряди, і тоді ти отримаєш відповідне навантаження.  Ну, і, звісно, щоб була наповненість груп дітьми. Звільняти нікого не довелося. Хоча ми знали, що мрія Сергія Дмитровича Лавриненко – тренувати професіональну футбольну команду, але своїм професіоналізмом і ставленням до порученої справи він був прикладом для багатьох. Він здавалося ніколи не нервував і не підвищував голос, але мав чудовий дар переконання та вміння зробити так, що піде виключно на користь процесу.

Директорські досягнення

Прийшов час, коли Сергію Дмитровичу вдалося реалізувати свою мрію та очолити нашу футбольну «Зірку». Але за півроку до цього він почав натякати мені, щоб готувався очолити школу. Тоді в «Зірці» ситуація складна була. Тож я не надавав суттєвого значення тим словам директора. Та, все ж, згодом таки отримав прозицію від міського керівництва змінити Сергія Дмитровича. Погодився тому, що ми ж працювали разом і майже всі аспекти були знайомі.  Окрім, можливо, господарської частини.

Швидко увімкнувся. Тим більше, це був якраз продуктивний період. Ми, ще за директорства Лавриненка, збудували майданчик зі штучним покриттям. Це дозволило в осінній період, коли починалися дощі, але ще було рано заходити до спортивного залу, проводити повноцінні тренування. Також будувалася котельня, що дозволило опалювати приміщення. Намагалися й поле футбольне, яке колись було найкращим в обласному центрі, привести до ладу. Але там головна проблема виявилася в поливі. Таких коштів на воду у нас просто не було. Тобто оплату водних ресурсів не приватно, а школою, комунальним закладом, ми б її не потягнули просто.  Всі кошти, що на спортивну роботу, треба було б витратити на воду.

Та я дійсно можу пишатися тим, що ми збільшили кількість відділень та тренерів, після того, як припинили існування спортивні школи фізкультурно-спортивних товариств. Ми забрали до себе на роботу частину фахівців разом із вихованцями. А взагалі близько 40 тренерів тоді перейшли до міських ДЮСШ.

У нашій школі відкрили відділення таеквондо (ІTF), вихованці якого продовжили повноцінну підготовку до своїх подальших успіхів на всеукраїнській та міжнародній арені. І саме вже як тренер КДЮСШ-2 Ігор Зюнзя отримав звання Заслужений тренер України. У нас також з’явився пауерліфтінг. Юлія Бондаренко, яка довго вагалася перш, ніж розпочати самостійну роботу, тепер майже кожного року готує чемпіонів світу та Європи. До речі, були моменти, коли Юля хотіла покинути роботу.  Сідали, розмовляли, заспокоювали й це принесло результат. Директор – він же ще й психогом повинен бути й вміти залагоджувати гострі кути та підтримувати своїх підлеглих.

У легкій атлетиці також з’явилися успіхи. Вихованці Вячеслава Ніщеменка двічі поспіль вигравали золото чемпіонату України з естафетного бігу. Продуктивно працював й тренерський тандем Олександра та Олени Тесленків. Я не пожалів, що в 2016 році взяв їх на роботу. Як до професіоналів до них зауважень взагалі бути не може і у них можна повчитись. Вони все роблять для своїх учнів. І цілком заслужено зараз Аня Карандукова входить до національної збірної та виграє чемпіонати України. Сподіваюся, що про інших вихованців Олександра та Олени Тесленків ми ще незабаром почуємо.

А ще в мене, як у тренера, вийшов дуже класний та потужний набір в гандболі. Я ж продовжував тренером працювати. Мої вихованці в цей період були в п’ятірці чемпіонату України серед юнаків. І в той же час ми почали займатися пляжним гандболом. Тут у нас гарно пішло. Ми тричі дорослими виборювали бронзові нагороди Кубку України. До речі, кістяк цієї команди складають ті самі вихованці Олександра Балануци 1980 року народження.

У 2019-му ми за кошти міського управліня почали, а в 2021-му році завершили комплексний ремонт школи. Там була підлога така, що діти рвали сідниці цвяхами. Ми постелили нову підлогу, поклали лінолеум, зробили рекуперацію повітря. Ну, зрозуміло, що роздягальні та тренерські привели до ладу та господарські примішеня. Плюс майданчик з’явився. Ось так п’ять років і промайнули.  А далі вже почався надзвичайно цікавий, але непростий етап роботи на чолі Управління молоді та спорту Кропивницької міської ради.

Шлях випробувань, сподівань і складних рішень

– Знаєте, коли отримав пропозицію піти на підвищення та очолити міську спортивну галузь, довго не роздумував. Не хотілося, щоб прийшла людина зі сторони й почала все, вибачте, руйнувати, що було напрацьовано. Я прийшов на роботу в Управління з перспективним планом, розуміючи, що потрібно змінити. Мої попередники Олександр Куценко та Сергій Колодяжний створили певну базу. Особливо, коли пішли результати в гирьовому спорті, тхеквондо, карате, коли представники «Інваспорту» стали вихованцями міських спортивних шкіл. Це дозволило суттєво покращити результати. І те, що наші паралімпійці та дефлімпійці майже на всіх стартах із медалями, що вони підіймаються на світовий п’єдестал – є суттєвий внесок міського Управління.

Я бачив ж перед собою завдання продовжувати створювати належні умови спортсменам і тренерам для їх подальшого прогресу. Хотілося збільшення кількості вихованців у міських школах. Та тут потрібно враховувати, що майже весь період, що я очолюю міське Управління молоді та спорту, припав на час повномасштабної війни. Це, безумовно, ускладнило втілення в жіття завдань, які ставив перед собою.

А на ваше питання про мою певну залежність від попередників, то можу відповісти. Я дійсно раджуся зі своїми більш досвідченими колегами й вони мені допомогають. Особливо Олександр Куценко, який взяв на себе дуже багато потрібної паперової роботи. У нас же по півтори тисячі наказів в рік, які ми видаємо з різних приводів. Ця бумажна тяганина просто вбиває. Ми повинні розуміти, що досягнення наших всіх років у серйозній мірі залежать від правильного та продуктивного планування та фінансування. Куценко наразі якраз цим і займається. Він має план заходів і робить висновки, що для нас є приоритетним. Кожна федерація подає свій план заходів. Ми їх зводимо в один. Потім разом вирішуємо, що в першу чергу потребує фінансування й як ми можемо гарно це реалізувати. Ми дивимося, що Ткач має виступити на таких-то змаганнях, інші наші претенденти на нагороди – на інших, а пловцям Олени Кузніцової потрібен такий-то тренувальний збір. Ми бачимо, хто і куди у нас планує їхати змагатися. Згідно з аналізу ми розподіляємо кошти. І так по кожному перспективному пункту.

Гроші є, їх, звісно, недостатньо, й звичайно, хотілося б більше, але вони є. 22-й рік я не беру, бо він був особливий і змагань майже не було. А ось 23-й, 24-й, 25-й рік ми профінансували майже всі виїзди наших спортсменів. Фінансуються не тільки види спорту, які є в підпорядкованих управлінню ДЮСШ, але й інші перспективні атлети.

На цьому про роботу Куценка більше говорити не бачу сенсу. Ми ж говоримо про загальну організацію нашої діяльності. Але можу вас запевнити, що всі остаточні рішення залишаються за керівником управління, щоб там не говорили наші недоброзичливці.

Що ж стосується наших успіхів, то робота в будь-якій галузі залежить від кадрів, від інфраструктури та від фінансування. І от планомірно ми почали працювати в цьому напрямку. Спочатку було завдання заохотити до роботи тренерів і спортсменів. І нам удалося збільшити міську стипендію в 10 разів. Тренери отримують половину від цієї суми. Звісно, що виплати залежать від рангу змагань, на яких досягнуті успіхи. Той таки Олег Дорощук, як чемпіон світу, зараз буде отримувати 6 тисяч на місяць, а раніше – 6 тисяч на рік. При цьому, як бачите, ми преміюємо не тільки вихованців наших міських шкіл, а всіх успішних кропивницьких спортсменів. Загальна сума виплат сягає 1,5 млн. гривень.

За підсумками року також відзначаємо найкращих молодих спортсменів до 18 років у всіх видах спорту, які розвиваються в Кропивницькому.

Далі вдалося запровадити доплату молодим тренерам після закінчення вузу. У нас протягом перших трьох років, поки тренер не отримує можливості підвищити свою кваліфікацію, він отримуватиме 50 відсотків від мінімальної зарплати. Це ми ввели в минулому році.  І от у цьому році вже на роботу прийшло 5 молодих спеціалістів із пауруліфтингу, карате, байового самбо. А за декілька попередніх років лише п’ять.

Що стосується покращення інфраструктури, то на базі КДЮСШ-2 збудували ПЕРШИЙ в області стадіон для пляжних видів спорту. Потужний, сучасний. Це дозволить приймати в Кропивницькому змагання всеукраїнського рівня. Вже заплановані чотири чемпіонати України з пляжного гандболу та два чемпіонати країни з пляжного волейболу. Є домовленість про проведення чемпіонату області з пляжного футболу серед дітей. Вже за моєї каденції завели в спортивні школи три нових види – карате кіокушинкай, бойове самбо та пляжний волейбол. У нас, до речі, в минулому році чудові результати в пляжному волейболі у вихованця Дмитра Сокуренка Андрія Лункана, який разом із партнером посів п’яте місце на чемпіонаті Європи.

Ну й в перспективі плануємо відкрити в міських ДЮСШ відділеня пляжного футболу та пляжного гандболу.

В класичному волейболі, який чудово розвивається в регіонах завдяки роботі обласної федерації, також є суттеві успіхі.

Повертаючись до інфраструктури, скажу, що у нас в області лише один стандартний зал для ігрових видів спорту у Світловодську, якому дуже багато років. У нас немає стандартного залу для ігрових видів. Тому це перша біда, що ми не можемо прийняти змагання національного рівня.

Це ми ще до війни переживали з цього приводу, а потім вже було завдання встояти.  Перший рік війни був дуже складним. У нас була порушена система тренувань і система змагань. Тренери на початку війни активно всі включилися у волонтерську діяльність.

Але поступово, поступово, поступово це все привели в порядок. І зараз деякі спортивні школи працюють на генераторах, не зважаючи на відсутність світла в електромережах. Тобто знайшли можливість і завдяки батькам в тому числі.  Наприклад, друга школа безпереревно працює і гандболісти, і футболісти, і таеквондісти всі разом тренуються в будь-який зручний час. Тобто тут велика подяка тренерам, батькам, вихованцям і всім працівникам галузі за їх велике бажання займатися улюбленою справою.

І головне, що наші вихованці досягають високих результатів і під час війни. І ми для історії шороку робимо відеоогляд досягнень кропивницьких спортсменів у цей надзивчайно важкий для нашої держави період.

До речі, не маючи необхідної інфраструктури, вперше в історії наші футболісти КДЮСШ-2, яких тренує Сергій Сімогулов, стали срібними призерами чемпіонату України в Першій лізі. Баскетболісти КДЮСШ-4, яких тренує Андрій Бабенко, чотири роки поспіль вигравали чемпіонат ВЮБЛ. Наші волейболісти 12 років не виступали на всеукраїнському рівні. Але ми віднайшли можливості фінансування й кропивницька команда вже два роки поспіль стає призерами чемпіонату України. Так що ігрові види спорту поступово виводимо на належний рівень. Я сам ігровик, тому увага в мене особлива до ігрових видів. До того ж ще очолюю обласну федерацію гандболу та обласну асоціацію пляжного гандболу. Я чудово розумію, що таке командна робота, що таке створити та виховати команду, а не одного спортсмена. І тому ми вперше затвердили відзнаку, якою нагороджуємо кращого тренера Кропивницького в кожному з ігрових видах спорту, які є в нашому місті.

Потужно знову запрацювала обласна федерація легкої атлетики. Тут потрібно відзначити зусилля президетки ФЛАКО Наталії Абраменко та її заступника Андрія Буліча.

І закономірно, що саме наш легкоатлет Олег Дорощук став чемпіоном світу та Європи у приміщенні, фіналістом Олімпіади та літніх чемпіонатів світу й призером Діамантової ліги. А ще ми пишаємося, що разом із Дорощуком, якого до великого успіху привів його тренер Геннадій Здітовецький, участь в Олімпіаді в Парижі брав вихованець кропивницької КДЮСШ-1 Ярослав Ткач, якого тренує Микола Побережець.

Ми продовжуємо підтримувати наших ветеранів, вітаємо їх, проводимо цікаві заходи, де вони мають можлисвість зустрітися, поспілкуватися, позмагатися й отримати позитивний заряд енергії.

Що в подальшому?

– Дуже мені б хотілося, щоб у нас з’явився навчальний заклад спортивного профілю, де ми зможемо утримувати своїх перспективних спортсменів. Ми ж їх кожного року втрачаємо, як ось потенційних учасниць Олімпійських ігор Юлію Ісаченко та Ольгу Ліпську в кульовій стрільбі.

У нас наразі в Кропивницькому всього два реально працюючих стадіони – ФК Зірка» та ФФВ. Хоча у звітах ми пишемо – вісім. Тому мета побудувати міський стадіон для проведення міських змагань і заходів. Тим більше є проєкт, який ще до війни створювався й вже два рази перероблявся. Ми зробили проєкт на Курганній повноцінного стадіона з біговими доріжками, зі стрибковими ямами, з освітленням, з допоміжними приміщеннями. Він навіть до програми «Велике будівництво», разом з бейсбольним стадіоном, який там поруч, потрапили. Ми вже зраділи, але всі сподівання зруйнувала війна. Та ми цю ідею не полишаємо й при першій нагоді будемо просувати. Як і інші проекти.

Знаєте, в мене є принцип життєвий, що всьому свій час. Не треба поспішати… Війна закінчиться й ми ще матимемо можливість реалізувати все заплановане…