Хоч плач, хоч смійся

Ледве не забув про День сміху. Здається, ще зовсім недавно – улюблене свято. Було. Спочатку назавжди пішов Михайло Жванецький, потім стара Одеса, потім «Гуморина». Тепер пішов Володя Комаров, Комарик із «Маски-шоу». І 1 квітня стало днем його похорону.

Але святе місце порожнім не буває. Багато кому відразу згадалося, що Перше квітня – ще й День дурня. Це міжнародне свято в Україні, навіть не сумнівайтеся, ніхто не скасовував і не забороняв – уявляєте, яким дурнем треба бути, щоб спробувати його заборонити?

Хоча з Днем дурня, як і з Днем сміху, теж проблем вистачає. Причому практично одних і тих самих. Ніколи не зустрічав людей, які зізналися б, що не мають почуття гумору. На простенький анекдот реагують, як на офіційну відповідь Пенсійного фонду – намагаються второпати, але не вдається. Ось і з дурнями та сама історія. Ні, фразу «Якою ж дурепою я була…» можна почути досить часто, але ключове слово тут не «дурепа», а «була». Була і перестала. Був дурнем, а тепер – ні. Або було – таких теж тепер розвелося…

Жоден дурень не зізнається, що він дурень. І правильно! Хвалитися тут нема чим, та якщо мовчати із задумливим виглядом, то взагалі можна видатися за розумного.

Для дурнів існує своя класифікація. Є дурні нешкідливі, смішні, навіть милі. А ось дурень з ініціативою – це справжня катастрофа для оточення. І якщо раніше це була біда тільки для близького кола його рідних і колег, то тепер дурість кожного видно всім через соціальні мережі.

Ось де у дурнів є можливість розгулятися! На відміну від патентних бюро, які не приймають заявок про винахід вічного двигуна, інтернет – всеїдний. Туди можна писати будь-яку дурницю. А якщо хтось вирішить вказати на очевидну дурість, то у відповідь ризикує отримати: «Щоб зрозуміти мою пропозицію, потрібно мати мізки!». І все, подальший діалог втрачає будь-який сенс і переходить на рівень «сам дурень». ‍‍

При цьому існує найвища, елітна, градація – дурень із законодавчою ініціативою. Оскільки Верховна Рада засідає сьомий рік, то її передовий загін дурнів виборці вже знають в обличчя та за прізвищами.

Працюють ці нардепи-стендапери виключно в жанрі «дедпен» (з англійської буквально «мертва пательня»). Простіше кажучи, це гумор з кам’яним обличчям, який викликає гомеричний регіт у залі. З тією єдиною відмінністю, що нардепи не жартують анітрохи.

Мар’яна Безугла продовжує демонструвати свій «дедпен». З наполегливістю м-ра Біна вона дошкуляє спікеру Стефанчуку та головнокомандувачу Сирському. Офіцер Сирський її просто ігнорує, вважаючи за краще воювати з росіянами, ніж з Мар’яною. Стефанчуку ніде сховатися, доводиться терпіти. Про наполегливість Безуглої ходять легенди, засновані на реальних фактах: нардеп Веніславський офіційно поскаржився, що Безугла дві години поспіль стукала у зачинені двері комітету з нацбезпеки, вимагаючи її впустити.

Нардепка Наталка Піпа влаштовує цілі вистави на публіці. То чіпляється на вулиці Львова до хлопця, який співав пісні Віктора Цоя. А то повідомляє в соцмережах про демонтаж напису «Їхні подвиги житимуть вічно» зі стіни Національного музею історії України у Другій світовій війні в Києві, коментуючи відповідне фото такими словами: «Подонки не мають подвигів! Нарешті цей огидний напис знято».

Крім вулиць, Піпа активна й у сесійній залі. Вона наполегливо просуває законопроект про заборону спілкування російською мовою на перервах у школах. Вчителі та батьки стурбовані: як це контролювати? Чи хтось чергуватиме у шкільних коридорах і виписуватиме штрафи першокласникам? Втім, Піпі вже ніхто не дивується – дивуються тим, хто за неї проголосував.

Ну і як же без улюбленця публіки – унікального Миколи Тищенка?! Його заява в суді про те, що «живе на одну зарплату і йому нема на що купити продукти», стала мемом.

Іноді ці стендапери виступають дуетом. Недавно Мар’яна заблокувала трибуну парламенту, обклеївши її плакатами. Коли до неї підійшов Тищенко, зал завмер, очікуючи глибокої дискусії про національну безпеку, але Микола почув від Мар’яни лише лаконічне: «Та пішов ти на…й, чого ти тут ходиш?». Стефанчуку довелося оголосити перерву, бо депутати в залі реготали, як коні.

Десь у глибині душі шкода, звичайно, прощатися з Днем сміху, але, як сказав бородатий класик, ми сміючись розлучаємося зі своїм минулим. Втім, з новим варіантом цього дня нам, поза сумнівом, нудно не буде.