Днями подивився в театрі корифеїв п’єсу Торнтона Вайлдера «Наше містечко» у постановці Антона Меженіна. П’єса написана близько ста років тому. Але ті сенси, які заклав автор і виразив режисер, близькі кожному.
Не знаю, як інші глядачі, але у певні миті я відчував себе частиною того містечка. Особливо гостро у тих сценах, де дія відбувається на фоні картин природи. А загалом атмосфера Гроверс-Корнерс нагадала мені атмосферу передмістя, де я ріс у 1960-і роки. А опис американського кладовища – Петропавлівський цвинтар, що зник наприкінці 1970-х. У нас багато що зникло за понад сто років. В архітектурі, культурі, моралі, людських відносинах. Через війни, через зміни політичних систем і устроїв. Це невблаганна хода Історії.
Але їй драматург протиставляє своє розуміння руху життя в часі та просторі. Принаймні у межах одного містечка. У цій п’єсі, яку мистецтвознавці називають «позачасовою класикою», Вайлдер подає алегоричне зображення мінливостей, але у той же час і незмінності світу. Тут кожна з трьох дій відтворює певний етап життя людини. Першу умовно можна позначити «Родина», другу – «Кохання і шлюб», третю – «Смерть і поховання». На прикладі багатьох героїв і персонажів перед нами розгортається і замикається відміряне їм життєве коло. У цьому творі на відміну від багатьох авторів Вайлдер не ставить питання «У чому сенс життя?». Цією п’єсою він перевертає його: «Життя запитує вас, у чому ваш сенс».
І тут автор разом з режисером натякає: проблема не в мешканцях містечка, не в їхньому способі життя, а в нас, в тих, хто в цю мить або після вистави усвідомить кілька сенсів. Перший: людське життя надзвичайно коротке, однак саме його плинність забезпечує сталість існування. По-друге, вони нагадують про те, що в житті людини важливе саме життя. По-третє, про те, що істину і красу можна знайти і в щоденних рутинних турботах. І нарешті, усіх нас об’єднує одне: бажання бути щасливими, коханими, потрібними близьким і суспільству, бажання реалізовувати свої плани та радіти від здійснення мрій.
Тут варто навести уривок з цієї п’єси. Це монолог Помічника режисера, який не просто коментує події буденного життя Гроверс-Корнерс, а пробуджує в глядачеві потяг осмислити свій вплив на велику загальну Історію і своє місце в ній.
«Ви знаєте, адже у Вавилоні колись жило два мільйони людей, а все, що до нас дійшло, – це імена царів, кілька договорів про купівлю пшениці. Але щодня всі ці люди сідали вечеряти, і батько повертався додому після робочого дня, і з труби здіймався дим – зовсім як тут. Навіть коли мова заходить про Грецію та Рим, виявляється, що всі наші знання про повсякденне життя людей почерпнуті з уривків жартівливих віршів і комедій, які греки та римляни складали для театру. Тому я хотів би замурувати екземпляр цієї п’єси, щоб ті, хто прийде через тисячу років, могли дізнатися про прості події нашого життя, а не тільки про Версальський договір або про війну Півночі та Півдня. Ви розумієте, що я хочу сказати?».
А що маємо замурувати ми? Чию книгу, чий аудіо чи відеозапис про наше місто? Чию залишити скульптуру чи пам’ятник? Так, щоб вони відтворювали чи хоча б нагадували про НАШЕ життя, як МИ «росли, одружувалися, проводили день за днем і помирали». Саме наше місто мало б стати такою скарбницею. Та навряд чи… Досвід показує, що тут не схильні зберігати історію в первісному вигляді, щоб потім проаналізувати і філософські осмислити її у всій повноті. Нинішньому поколінню певно навіть не цікаво, скільки сплюндровано кладовищ, джерел і колодязів, скільки знищено храмів, пам’ятних будинків, скільки стерто і забуто імен через політичну чи наукову обмеженість. «О земле, ти занадто прекрасна, щоб хто-небудь міг зрозуміти, яка ти!», – засмучується зрештою Торнтон Вайлдер.
І продовжує: «Чи є такі люди, які розуміють, що таке життя, поки вони живі, у кожну мить свого життя? Немає. Можливо лише святі або поети щось розуміють». З одного боку він стверджує, що більшість людей не схильні помічати цінності буденного життя, поки воно не промине. А з іншого наголошує, що тільки святі, що живуть у гармонії з вічністю, або поети, які відчувають красу миттєвостей, здатні цінувати кожну мить у її повноті.
Образ Помічника режисера (роль якого вдало зіграв актор Валерій Ланецький) має тут особливе смислове та композиційне навантаження. Він начебто знає все про мешканців Гроверс-Корнерс. Тому ненав’язливо «диригує» діями героїв і персонажів. Його роль на рівні деміурга. Він міняє акценти, коментує, розмірковує, проповідує, веде діалог з акторами та – найважливіше – з глядачами. Ось наприклад:
«Я прошу вас спробувати згадати той час, коли ви були перший раз закохані, коли жили як уві сні, не бачили вулицю, по якій ходили, не чули, що вам говорять… Коли ви були немов трохи схиблені…».
Таким чином він промовляє не тільки до нас – до всіх прийдешніх поколінь, нагадуючи про живі неповторні почуття, про піднесеність життя у час закоханості та любові.
Ця лінія (закоханості та любові) простежується на прикладі двох сімей, що живуть поруч, – Веббів та Гіббсів. Причому романтична зворушлива любов Емілі та Джорджа розквітає на фоні стриманих відносин старшого покоління. Природно, вона знаменується весіллям. Однак наступна репліка Помічника режисера нагадує про одвічне чергування життя та смерті: «Власний будиночок, дитячий візок, прогулянки на автомобілі, перший напад ревматизму, онуки, другий напад, смертне ложе, читання заповіту. (Переводить очі на глядачів і дивиться на них з посмішкою). І кожного разу це – Диво, це – Надія, це – Любов!»
Проминули два акти і 12 років. І ось через смерть героїні та через її думки у потойбіччі перед нами постає мораль п’єси. Емілі Вебб мусила померти, щоб зрозуміти, наскільки коротким є людське життя. Особливо у порівнянні з мільйонами років, які потрібні світлу зірок, щоб досягти землі. Вона зрозуміла, що «рухалась наосліп в тумані … гаяла час, наче до її послуг були мільйони років». Проте на метафізичному рівні вона ще перебуває серед живих, спостерігає за ними, цікавиться їхніми інтересами, піклується про рідних.
Емілі: – Для Джорджа все стане іншим без мене, але ферма все одно дивовижна. (Несподівано поглянувши прямо в обличчя місіс Гіббс). Поки люди живі, вони не розуміють, так?
Місіс Гіббс: – Так, рідна. Не всі розуміють.
Емілі: – Ніби кожен з них замкнутий в окрему маленьку шафку, так? У мене таке почуття, точно я бачила їх востаннє тисячу років назад.
І тут дуже цікавою ремаркою «Мертві і живі проходять на свої місця, мертві запалюють свічки живим, стають у півколо» Вайлдер нагадує нам, що цей метафізичний ланцюжок з’єднує їх, оскільки символізує цілісний природний процес переходу одного виду енергії в інший. А ще, оскільки це п’єса-притча, щоб у містечку не відбулося відчуження і подальшого занепаду, треба не забувати про духовне життя. Воно трохи відкривається у тому, як проходять репетиції церковного хору і як жінки захопливо це обговорюють. Але обривається зі смертю органіста Стімсона (цю роль яскраво виконав Юрій Оноприйко). Очевидно, він не зміг вийти зі своєї «шафки». Але автор закликає нас зробити це, «поки не порвався срібний ланцюжок і не розкололася золота чаша, поки не розбився глек у джерела і не обрушилося колесо над колодязем» (Еклезіаст).
Отже, виставу «Наше містечко» можна сприймати і як тонке щеплення від зневіри. Недарма ця п’єса була удостоєна Пулітцерівської премії.
Актори, зайняті у виставі, повністю виконали завдання, що поставлені режисером. Окремо слід відзначити органічну проникливу гру Елізабет Давідян у ролі Емілі. А також світлову та звукову орнаментацію, яку професійно зробили відповідно Антон Меженін та Дмитро Єрьомін.
«Не плачте, живіть і радуйтеся. Всіх люблю»