«А якщо трапилася помилка, і він живий?»

«Моя родина ще не знає, що я попросився на фронт. Не хочу, щоб вони хвилювалися. Наберуся хоробрості і скажу». Ці слова – з першого й останнього інтерв’ю молодшого сержанта Андрія Мороза, бойового медика 20-ї окремої бригади безпілотних систем «К-2».

Усміхнений, привітний, 52-річний Андрій Мороз поділився з військовим журналістом думками і про причини війни, і про мобілізацію, і про українську перемогу. Зокрема про мобілізацію сказав: «Треба виконувати закон – іти у військо. Це прискорить перемогу, і втрат серед нас буде менше. І буде що розповісти дітям». На той час Андрій прослужив у війську понад два роки, останніх одинадцять місяців – на фронті, в бойовому підрозділі. Невдовзі після інтерв’ю загинув, так і не розповівши рідним про свою участь у бойових діях.

Родом Андрій – з Гайворона на Кіровоградщині.

– Веселим вдався, непосидючим, – згадує Софія Андронік, мати. – Малим все мріяв про подорожі. Ми до Чорного моря їздили. Також Андрій багато часу проводив у Солгутовому, це недалеко від Гайворона, через річку. Гостював у бабусі Ірини, моєї мами. Після восьми класів вступив у Гайворонський машинобудівний технікум. Там захопився англійською, хоча в школі цей предмет не подобався. Закінчив технікум, поїхав у Миколаїв, вступив до кораблебудівного інституту. Вивчився на інженера-механіка. Два роки займався науково-дослідною діяльністю в інституті, працював над створенням обладнання та технологій застосування плазми й плазмового напилення.

Але, за словами матері, інженерія не стала головною справою життя Андрія. У 2000 році з дружиною Юлією заснував приватне підприємство «Рекламне агентство 100%». Згодом до рекламної діяльності додався ще один напрямок – проєкт «Досугова каса». Енергійний, сповнений нових ідей, Андрій організовував культурні та спортивні заходи в Миколаєві, поїздки на вистави й концерти в інші міста України. Словом, був у вирі миколаївського культурного життя. Незадовго до великої війни закінчив магістратуру Чорноморського національного університету імені Петра Могили, спеціальність – публічне управління.

– Він хотів зробити якнайбільше для свого міста, для України. А ще захоплювався французькою культурою. І дітей назвали з Юлією французькими іменами: Луіза, Еміль. Луізі нині – тридцять, Емілю – дев’ять. Розумні діти, в батьків вдалися. Луіза закінчила університет імені Тараса Шевченка, фах – філософія, нині працює в Брюсселі в міжнародній установі. Еміль – він теж живе з сестрою і мамою у Бельгії – вільно спілкується французькою, вивчає англійську й нідерландську. Не забув на чужині рідну мову. Як почує росіянізм – виправляє. Родина для Андрія була на першому місці. Допомагав і молодшій сестрі Світлані. А як я захворіла, забрав у Миколаїв, влаштував у лікарню, оплатив лікування.

Далі – про війну.

– На початку війни Андрій вивіз Юлю й Еміля на західну частину України. А сам приїхав до мене в Гайворон. Накупив мені ліхтариків, лампочок та бензину, щоб був про запас, я ж мопедом користуюся. Було тривожно. Так і відзначили Пасху. Прибрали на могилах рідних. У травні Андрій поїхав у Київ. Згодом зателефонував: «Мамо, я мобілізувався. Служу діловодом у Києві». Поставив нас перед фактом. Ми переживали. Розуміли: сьогодні він тут, а завтра – там.

Понад рік служив діловодом в Окремій президентській бригаді імені гетьмана Богдана Хмельницького. А потім за його ж бажанням перевели в бойові медики. Незадовго до загибелі він пояснив свій вчинок в інтерв’ю військовому журналістові: «В певний момент втратив відчуття важливості своєї роботи діловодом: можливо, буду кориснішим в іншому». «В бойовій роті завдання – набагато ширші», – розповів, прослуживши в такому підрозділі одинадцять місяців. Казав, хоче стати командиром взводу, офіцером, почувається готовим відповідати за інших. На запитання, про що часто думає на фронті, відповів: непокоїть питання про причини цієї війни. На його думку, у цьому винні і пересічні громадяни, не тільки політики. Хтось більшою мірою, хтось – меншою. Одні безвідповідально голосували на виборах, інші не підготували країну до відсічі агресорові. Громадянський обов’язок Андрій розумів так: не тільки розбиратися в суспільних процесах і голосувати на виборах, а й брати участь в збройній обороні, зміцнювати тіло й дух, не прикриватися хворобами. Позиція зрілої, ідейної людини.

Софія каже, що син, спілкуючись з нею під час війни, ніколи ні на що не скаржився, завжди був веселим чи вдавав такого. Іноді ненадовго виривався до рідних.

– Ганяв машини на ремонт, заїжджав до мене в Гайворон. Якось заїхав на понівеченій машині. Я запідозрила: що тут не те. Помився, виспався, нагодувала його. Уранці не став снідати, то я йому сніданок склала в лоток. «Мамо, посуд повернути не зможу». – «Синок, який посуд, люди гинуть». Востаннє Андрій приїздив з фронту незадовго до загибелі. Зустрівся з Юлею і Емілем у Києві, відзначили день народження Еміля, купили ранець у школу. Андрій обіцяв приїхати першого вересня. 24 липня вирушив на фронт.

Через три дні, 27 липня 2024 року, Андрія Мороза зарахували в безвісти зниклі.

– Але ми сподівалися: Андрій – живий, – каже мати. – Я читала багато про полонених, думалося, й наш Андрій в полоні, його незабаром обміняють. Дивилася у вікно, і уявляла, як син, усміхнений, іде алеєю, заходить в під’їзд. Невістка – вона з малим Емілем вибралася у Бельгію до доньки, бо в Миколаєві й Києві небезпечно, – шукала інформацію про Андрія, моніторила сайти, де публікуються відомості про військовополонених, листувалася з різними установами й організаціями.

У липні нинішнього року рідним Андрія Мороза повідомили: генетично-молекулярна експертиза підтвердила його загибель. Сказали, тіло повернуто Україні у червні 2025-го, а загинув він неподалік селища Урожайного на Донеччині. З почестями, як героя, Андрія поховали 27 липня 2026 року в Гайвороні. На похороні Ельфа (псевдо Андрія Мороза) були рідні і близькі, знайомі, побратими.

– І все одно не віриться, що його немає, – каже мати. – А якщо трапилася помилка, і він живий? Виглядаю у вікно.