Юрій Андрухович: «Культура зосереджується на картинці»

Письменник, якого багато хто бачить як одну з найважливіших постатей у сучасній українській літературі, вважає, що Достоєвський зробив для становлення нацизму більше, ніж Ніцше, не читає сучасників і з теплотою згадує, як пив у студентські роки кров товаришів, змішану з алкоголем. Про це та інше поет, прозаїк-постмодерніст і перекладач Юрій Андрухович розповів журналістам у Кропивницькому.

До нас Андрухович приїжджав з новим романом «Коханці Юстиції», який, за власними словами, писав 27 років і частково зачитував під час літературного вечора в музично-драматичному театрі, організованого, як повідомив зі сцени модератор зустрічі Олександр Ратушняк, за підтримки одного з місцевих народних депутатів. Чи можна було обійтися без цього під час аполітичного культурного заходу – питання риторичне…

Ті, кого цікавить новий роман, можуть сміливо йти в книгарню за примірником і спробувати його почитати. Авторові цих рядків здалося – з озвученого фрагменту, – що на схилі літ Андруховича трохи потягнуло в кон’юнктуру. Про ОУНівське підпілля, членів якого жорстоко нищать німецькі загарбники під час Другої світової, – це ніби як і вашим, і нашим. Хоча це лише суб’єктивна думка.

Втім, питання, поставлене «УЦ» авторові під час прес-конференції, стосувалося саме кон’юнктури. Дозволимо собі чималеньку цитату з роману «Дванадцять обручів», написаного та виданого на початку 2000-х.

«Страшенно прикро спілкуватися з деякими тутешніми авторитетами, – читаємо в одному місці. – Днями один із таких, колишній в’язень сумління і автор самвидавних поезій, іронією вищої влади та локально двірцевих інтриґ закинутий у спокусливе посадове крісло, переконував мене в тому, що його нація нараховує мало не десять тисяч років, що українці мають безпосередній зв’язок з космічними силами добра і за формою черепів та надбрівних дуг є досить близькими до еталонного арійського зразка, унаслідок чого проти них існує певна світова змова, безпосередніми виконавцями якої є найближчі географічні сусіди та деякі внутрішньо розкладові етнічні чинники – “ви розумієте, кого я маю на увазі, пане Цумбруннен”. Згодом він витратив ще купу зусиль на те, щоби показати мені цілковиту нікчемність російської культури, каменя на камені, як йому здавалося, не полишаючи від Мусоргського, Достоєвського, Семирадського і Бродського (а прізвища, самі тільки прізвища чого варті, кричав він, увійшовши в екстаз і заляпуючи всього мене своєю синьо жовтуватою піною – Рубінштейн! Ейзен­штейн! Мандельштам! Міндельблат! Ростропович! Рабінович!), найкомічніше, що все це він змушений був формулювати російською мовою, позаяк жодної з європейських цей істинний праєвропеєць так і не завдав собі клопоту вивчити. Я змушений був перервати його хаотичну лекцію кількома незручними запитаннями, на які він лише безглуздо кліпав очима. Я запитав, скажімо, таке: “Добре, якщо у вас і справді настільки давня й потужна культура, то чому так смердять ваші громадські вбиральні? Чому ці міста здебільшого схожі на догниваючі смітники? Чому старі середмістя гинуть цілими кварталами, чому обвалюються балкони, чому немає світла у брамах і стільки битого скла під ногами? Хто в цьому винен – росіяни? Поляки? Інші внутрішньо розкладові чинники? Добре, ви не даєте собі ради з містами, але як бути з природою? Чому ваші селюки – ці, як ви кажете, носії десятитисячолітньої цивілізаційної традиції – так уперто скидають усе своє гівно просто до річок і чому, коли мандруєш вашими горами, то покинутого заліза знаходиш уп’ятеро більше, ніж лікарських рослин?»

Ми спитали, чи сьогодні, коли всього описаного 15 років тому з таким виразним сарказмом в країні стало лише більше, чи змінив би автор щось у згаданому уривкові. Відповідь приводимо без купюр та коментарів – вона досить красномовна.

– Це гіпотетична ситуація, я не можу ще раз повернутися в той час, отримати ті самі імпульси до написання такого шматка, – одразу уточнює Андрухович. – Але в цілому мені здається, що я не обійшовся б без цього. Тому що це момент принципово важливий для мене не в тому сенсі, на чиєму я боці в цій дискусії, а в тому, що мій герой, австрієць, про інше б не розповідав. На заході Європи є багато людей, які почувають себе друзями України. Ми можемо ставитися до них інакше, сумніватися, чи вони справжні друзі, чи вони хороші друзі. Але ці люди, подібно як мій герой, десь із 90-х років почали сюди приїздити, спілкуватися з нашими митцями і з офіціозом також іноді. Напевно, у львівських чиновників досвіду в цьому найбільше, тому що починалося все десь отам. І я не зустрічав такого серед них, серед цих західних європейців, який би не докоряв нам, українцям, що ми погано ставимось до російської класики. Насправді, це їхній вихідний момент – переконувати нас у тому, що це частина нашої культури і ми повинні визнавати свою спорідненість і близькість з Достоєвським і так далі. Я не дуже хочу визнавати з ним свою спорідненість і близькість хоча б через його антисемітизм. Що завгодно можна говорити про його романи, але людина в своїх ідеологічних настановах значно перевершила Ніцше, якого називають начебто предтечею націонал-соціалізму. Насправді Достоєвський в цьому винен значно серйозніше від Ніцше, і в зв’язку з цим його портрет прикрашав кабінет Геббельса, це був улюблений письменник його. Тому це все такі моменти, які ми або розглядаємо в сумі якихось ідейно-політичних параметрів, або просто відокремлюємо художнє, мистецьке від цього політичного. В будь-якому разі, повертаючись до вашого запитання, – я мусив би про це писати, тому що мій герой продовжував би так про це говорити й так до цього ставитись.

Духом актуального порядку денного, прийнятого більшістю голосів в інформаційному просторі сучасної України, були просочені не тільки відповіді, а й питання, що їх було поставлено літератору. Наприклад, одразу: чи допомагаєте ви АТО? Окрім формально-обов’язкової відповіді («ми з дружиною регулярно переказуємо кошти»), знайшлася і мистецько-волонтерська історія.

– Думаю, що найголовніше, що можна в цьому сенсі робити, – самому брати участь у якихось більших заходах, зокрема культурних подіях, – каже Андрухович. – Два тижні тому ми якраз повернулися, невеличкою творчою групою ми їздили містами, які розташовані фактично перед лінією розмежу­вання. Ми повезли туди мультимедійний проект, самі не знаємо, як це назвати – медіавистава, лекція-колаж. Одним словом, це присвячено «Енеїді» Котляревського, але в дуже сучасному трактуванні, з візуалізацією, з електронною музикою, класичною музикою. Один із музикантів, Марк Токар, загалом відомий як контрабасист джазовий, грає Баха на класичній гітарі в цьому проекті. Звучать окремі фрагменти «Енеїди» Котляревського, звучать мої власні тексти навколо цієї поеми, які я створював протягом багатьох років. Це була можливість трошки побачити, доторкнутись, поспілкуватися. Це все міста з доволі складною долею – Сєвєродонецьк, Бахмут, Слов’янськ і Маріуполь. Дорогою зі Слов’янська до Маріуполя ми робили зупинки у «майже гарячих» точках, в Авдіївці були, і біля Маріуполя в морських піхотинців. Це волонтерство не зовсім в традиційному розумінні, але це теж якесь зусилля, яке треба зробити над собою, зібрати всю команду, всім виїхати. З нами був дуже хороший, досвідчений харківський водій, у якого позивний Піротехнік, він постійно їздить туди, постійно працює з волонтерською допомогою. Тому нам було доволі легко на блокпостах, взагалі в віднайденні оптимальних шляхів там, на цих дорогах, місцями їх майже не існує. Коли ми робили вимушену зупинку на кожному з блокпостів, він завжди казав нашим військовим, які повинні були б перевіряти, взяти в кожного документи, подивитись, що за люди їдуть, але вони якось вірили на слово, тому що, я думаю, вони і його знають уже, і він завжди повторював цю фразу: «Волонтьори, артісти». То я вже з цього моменту повірив, що теж займаюся волонтерською діяльністю.

Що ж до, як кажуть, основного роду занять, то на колег по цеху й нього самого, на думку українського постмодерніста, чекає неминуче й значне скорочення долі ринку, говорячи економічною мовою.

– Цивілізація переходить у «цифру», дігіталізується світ, дедалі більше значення відіграють нові, ще новіші й постновіші медіа, і місця для якісного, ґрунтовного суто літературного тексту в усьому цьому залишається дедалі менше. Культура зосереджується на картинці, на візуальному, на якихось хештегах, окремо взятих поняттях, логотипах, символах. Відбувається насправді якась революція в свідомості, ми стаємо свідками того, коли, напевно, кількість людей, готових взяти традиційну книжку і читати, стежити за цими довгими реченнями, буде катастрофічно зменшуватись. Нам треба бути готовими до цього. Мені здається, що це нічого не означає в нашому випадку – треба так само добре писати, так само переживати за те, що пишеш, завжди намагатися писати свою найкращу книжку, хоча реально її читачів, можливо, буде ставати менше. Все одно все дійде до певної критичної межі, і потім вже менше ставати не буде… Багато письменників сучасних із цим грають – світ симуляторів комп’ютерних, віртуальної реальності, дедалі активніше виринає в традиційній літературі. Якийсь компроміс буде знайдено, – впевнений Андрухович.

Фото Олега Шрамка, «УЦ».