Терапія горами

Вже п’ятий рік поспіль ветерани АТО та члени їхніх сімей ходять у гори в рамках реабілітаційної програми «Гірська терапія». Нещодавно вони повернулися зі свого весняного походу по ще засніженим вершинам Карпат. Як це було, учасники сходження розповіли журналістці «УЦ».

– 14 травня ми вирушили у нашу подорож, а повернулися 25-го ввечері. Сходили на Говерлу, пройшлися мальовничим маршрутом по Мармароському хребту, відвідали гору Близницю, відпочивали в Квасах, а потім поїхали потягом додому, – розповідає Костянтин Зайцев, учасник бойових дій та інструктор проєкту. – Погодні умови були екстремальні. На другий день була злива. Йшли по сніговій каші, а зверху нас ще й поливав дощик. Було важко, але всі молодці, усі дійшли до пункту призначення. Наступного дня погода була дуже гарна й сонячна. Ми відпочили, посушилися й пішли далі за маршрутом. Цьогоріч до походу долучилося вісім учасників, серед них четверо ходили вперше. Їм було непросто, але вони вже чекають наступного походу. Коли дійшли на вершину, вони були у захваті.

Ми були на рівні з хмарами. Коли вітерець розвіював їх, можна було розгледіти краєвиди, а коли небо затягувалось, не було видно нічого. Погода була холодна, дув сильний вітер, тому на Говерлі ми довго не затримувались. Сфотографувались і спустилися, тому що повернутися потрібно було ще завидно. Коли ж сходили на Близницю, то погода потішила. Усі залишилися задоволеними та щасливими.

Речей намагалися брати по мінімуму – тільки необхідне, адже кожен зайвий грам – це окреме навантаження на плечі. Знаряддя вистачило на всіх: наплічників, карематів, наметів, спальників, систем для приготування їжі тощо.

– Цей проєкт створений для ветеранів, ветеранок і родин загиблих з метою реабілітації шляхом туристичних походів, а саме – трекінгу в горах, – говорить Наталя Салімова, керівниця ГО «Мобільна волонтерська група». – Організаторами його виступили самі ветерани, зокрема Сергій Нога, який є розробником цієї програми. Ветеранам у походах допомагає інструктор Костянтин Зайцев, а людям, що мають особливі фізичні потреби, – Тимофій Козка, який сам має діагноз ДЦП. Таким чином в нас діє принцип «рівний – рівному». У походах ми не ставимо високих спортивних цілей, як то «пройти за 5 днів 150 кілометрів» чи щось подібне. Основний акцент робиться на реабілітацію, перезавантаження й переосмислення. Зазвичай ходимо кілька разів на рік – восени, влітку й навесні. Але останні роки ковід, звісно, вніс свої корективи. Минулоріч збиралися пройти маршрут в Румунії, але через вірус довелося ці плани відкласти. На Закарпаття теж поїхати не вдалося, тому ми вирушили в похід гранітно-степовим Побужжям. Це було дуже цікаво. Окрім грандіозних походів по Україні, ми ще робимо «вилазки вихідного дня» на 2-4 дні, гуляємо Чорним лісом, полюбляємо рафтинг, каякінг, намагаємося проводити вихідні з користю. Гори – це не для всіх, але для тих, хто їх розуміє, це дуже потужний ресурс і елемент відновлення. Коли йдеш на затяжному підйомі й нарешті досягаєш вершини, то відчуваєш величезне задоволення та полегшення. Взагалі я помітила, що гори міняють людей…

З початком літа ми кожні вихідні намагаємося їздити на велосипедах, хтось ходить у спортзал. Таким чином хоча б трохи фізично готуємося до походів, тому що це вкрай необхідно. Кошти збираємо самі, проводячи різні акції, ярмарки тощо. Був класний проєкт «Арт блокпост», але через ковід ми поки його призупинили. Ветерани з родинами створювали різні вироби й картини, які потім продавали, і завдяки цьому частково покривалися витрати на похід.

Сергій Нога, учасник бойових дій, поліцейський та автор проєкту, розповів про те, з чого і як все починалося, поділився власними враженнями й відчуттями від походів.

– Розпочалося все в 2017-му році, коли ми побували в селі Богдан Рахівського району разом із Київською організацією ветеранів та учасниками з різних куточків України. Там ми займалися хайкінгом – ходили по місцевості, дивилися на гори, пили чисту мінеральну воду… Повернувшись додому, подумали: а чому б і нам не організувати щось подібне? До того моменту я в горах не був, хоча завжди хотів, але все якось не виходило. І так у 2018-му році ми компанією з трьох чоловік обрали 120-кілометровий маршрут для новачків і пішли в Карпати. Було тяжко, йшли з військовими рюкзаками вагою під 30 кілограмів, без спеціального спорядження, але сподобалося надзвичайно. Отримали задоволення, подихали гірським повітрям і вирішили, що будемо збирати групи з учасників бойових дій і членів їх сімей. Попередньо поспілкувалися з психологами та реабілітологами, поїздили на тренінги, повчилися і з 2019-го року почали свою справу.

Назва «Гірська терапія» є не випадковою. Гори самі по собі є ліками, вони дають психологічне розвантаження. Ти залишаєш місто, забуваєш про всі свої проблеми. Там немає Інтернету, а є тільки природа й живе спілкування. За принципом «рівний – рівному» усім є про що побалакати, можна посидіти ввечері біля вогнища, поділитися спогадами з побратимами… А ще свіже повітря, ейфорія та фізичні навантаження – усе це дуже корисно.

Коли я вперше сходив на Говерлу, то думав, що це буде дуже тяжко, адже це найвища точка України. Але потім зрозумів, що нічого фізично неможливого тут немає і, в принципі, будь-яка людина може на неї піднятися. Хоча перше моє враження від сходження було дещо негативне, адже рюкзак був дуже важким, і я майже до кісток натер собі плечі… Але, помилувавшись природою й поспілкувавшись з іншими туристами та місцевими жителями, побачив, що це дуже класно. Сходжень вже було чимало, але це ніколи не набридає. Щоразу чекаєш на відпустку, збираєш речі та йдеш із задоволенням. Перший день зазвичай дається всім важко, тому що організм має акліматизуватися, а далі вже значно легше.

Цікаво спостерігати за людьми, які йдуть вперше й думають, що, оскільки вони займаються спортом, похід буде неймовірно легким. Спочатку, як виходимо з потяга, усім весело, а потім, як доходимо до 1400 метрів над рівнем моря на крутий підйом, вираз обличчя в багатьох змінюється, а на другий і третій день посмішки й жарти майже припиняються. Деякі не сплять вночі й чекають на ведмедів. Цього року ми бачили їхні сліди. Зустрічали якось також оленів і рись. Уночі, коли прокидаєшся й відкриваєш намет, рукою можна торкнутись зоряного неба…

Спеціальних тренувань ми не проводимо, але попереджаємо учасників, що фізично треба дещо підготуватися. Тим, хто має звичку палити, рекомендуємо робити це менше. Але насправді у горах палити геть не хочеться, за словами хлопців, які ходили з нами.

Із речей найбільшу вагу займають харчі, хоча ми й беремо сублімовані туристичні. Рюкзак виходить близько 25 кілограмів.

Зараз у Карпатах через ковід дуже багато туристів, а з ними й сміття. Минулого року, коли ми були восени, то там навіть черга сформувалася з бажаючих піднятися на Говерлу.

Коли спускаєшся з гори, то вже хочеться знову на неї піднятися, усамітнитися, побути знов у цій атмосфері. Пам’ятаю, як, ідучи по селу в найперший похід, побачили тамтешнього хлопця, який прямо з річки зачерпнув кухлем воду й випив… Ми подивилися одне на одного зі здивуванням: як це можна пити прямо з річки? Але ж вона настільки чиста, що це цілком безпечно! Повертатися в місто після таких походів узагалі не хочеться. Одразу виникає відчуття ностальгії. Хочеться придбати там ділянку землі, побудувати хатинку й просто собі жити так прямо в горах…