«Щодня прощалися з життям»

Він повернувся з полону! Нам вдалося поговорити телефоном з дружиною захисника «Азовсталі» Сергія Шерекіна – вона вже встигла побачити свого героя та коханого. У мешканки Києва пані Інни на диво лагідний і доброзичливий голос, але відчувається, що вона й досі не осягнула події:

– Так, я його вже побачила! Вони всі разом зараз проходять обстеження. Він уродженець Миколаєва (батьки проживають в с. Турії Новоукраїнського району), служив в Очакові, потім з минулого року – Маріуполь. Коли була можливість, телефонував, присилав повідомлення. У них завжди все було добре…

– А що казала ваша душа?

– Я знала, що він був поранений, і переживала, самі знаєте, яке там на «Азовсталі» було лікування. Пов’язку міняли раз на кілька днів, бо не було чим. Я вам не можу передати, що людина там перенесла, не можу! Оці бомбування страшнючі, щоденні… Він казав, що вони щодня прощалися з життям, бо ніхто не був певен, що прокинеться вранці. Після 14 квітня він лише передавав хлопцями повідомлення, бо в шпитальному бункері не було зв’язку. Розповідав, що все загоюється… У нього було декілька поранень, я не знаю, чи там була хоч одна людина без поранень? Після першого поранення він уже був на позиціях, потім отримав друге й третє та вже з цими пораненнями виходив на евакуацію.

– Евакуацією ви називаєте наказ здатися?

– Так, у полон. Спочатку в нас була надія, що їх швидко обміняють, а потім усе почало затягуватися, та ще нас просили нічого не розголошувати, зберігати мовчання, і ми зрозуміли, що щось не те!

– Як вам в таких умовах можна було жити?

– Тоді ми вже не спали й не їли… Створили групу з семи жінок, почали добиватися, стояли під Офісом президента з вимогою зустрітися, писали звернення Зеленському, в ООН, у Червоний Хрест, до Ердогана, провели багато зустрічей, але від наших структур було дуже мало інформації, особливо після теракту в Оленівці. Їх потім вивезли кого куди. Спочатку він був в Оленівці, а потім їх перевезли в різні місця. Це для нас було жахіття, ми нічого не знали, хто живий, хто ні, але наступного дня Сергій вийшов на зв’язок, сказав, що живий, але постраждали азовці…

– Коли ви почули про обмін?

– 21-го увечері він подзвонив сам. Я була налаштована, що це з Донецької області слідчий дозволив подзвонити, і готувалася говорити обережно, якось зашифровано передати звістку, що готується обмін, підбирала слова… І тут він мені каже: «Я в Чернігівській області»! Ви не уявляєте, яке це було щастя.

– Я по вашому голосу відчуваю.

– Так, я перепитувала кілька разів, просила, щоб він знайшов телефон і подзвонив ще раз, бо він взяв телефон лише на хвилинку – повідомити. 22-го я вже була в нього в госпіталі, поїхала після роботи. Те, що я побачила, це… Люди неначе з концтабору. Вони страшенно схудли, а шкіра обличчя… неначе в старих, дуже постаріли, осунулися та зсохлися. Отаке… Я намагалася цього не показувати, але розумію, що відновлюватися будуть довгі місяці. Багатьох відразу повезли на термінові операції, у декого застарілі осколки, треба теж щось робити. Проходять обстеження.

– Що він розповів?

– Півтори доби перелітали з місця на місце з зав’язаними руками та очима. Вони прощалися з життям, думали, що їх у Сибір десь викинуть і їх ніхто більше не знайде. До останньої хвилини не знали про обмін… Зараз люди дуже раді, хоча ще не віриться. У перші два дні вони боялися вранці відкрити очі, щоб знову не побачити нари та бараки. Там до них ставилися в залежності від того, куди потрапляли. Когось били страшенно, когось не так. Комусь давали теплі речі, а комусь і їсти не давали, усе залежало від місця перебування.

– Скажіть, а який зараз емоційний стан хлопців?

– Різний, є такі, що, здається, і досі не розуміють, що все скінчилося. У мене Сергій дуже сильний, він усіх підбадьорює. Я йому так і сказала: «Ти Герой, хоча б за те, що витримав і не зламався». А їхня оборона Маріуполя – вже само собою героїзм.