Світить, але не гріє

Світло в кінці тунелю є, але тунель, сука, ніяк не закінчується.

М.М.Жванецький

Новий рік і Різдво ми зустрічали, як належить, зі світлом та теплом. Свята закінчилися, і Укр­енерго оголосило: погодинні графіки вже не діють, країна живе в режимі аварійних відключень. Сенс сказаного зрозуміли не всі: ну які аварійні відключення, якщо аварій у святковий тиждень начебто й не було?

– То що тепер – вони, коли захочуть, тоді нас і відключатимуть? – у слухавці роздратований голос багаторічної нашої читачки.

– Ну ні, звичайно, – намагаюся терпляче пояснити. – Скажіть, у вас пробки на лічильнику є?

– Є. Нові, із червоною кнопкою!

– І ця кнопка сама вискакує, коли ви щось потужне вмикаєте?

– Так, йду й натискаю її назад, бо все вимикається.

– Ось, а тепер уявіть таку кнопку-запобіжник у масштабах країни, області, міста. Це і є аварійне відключення у найпримітивнішому сенсі.

– Отож-бо, що в примітивному! Мій покійний чоловік «жучок» з дроту ставив, і все працювало.

На жаль, не можна «жучок» намотати на всю енергосистему України, доведеться звикати до графіка без графіка. Але якщо до відсутності світла ми вдома вже якось призвичаїлися (свічки, ліхтарі, акумуляторні лампи, павербанки, день довший, спимо з перервами), то з теплом справи гірші – за кожні дві години відключення будинок встигає вистудитися. Втім, ми все розуміємо – ці нелюди б’ють по трансформаторних підстанціях, і тоді аварійні відключення стають безстроковими…

Поділюся одним цікавим спостереженням: дивно, але питання «Як працювати в період постійних відключень світла?» практично ніде не звучить! Усі, хто хоче й може працювати, – вже працюють! Під магазинами, аптеками, кафе, відділеннями «Нової пошти» торохтять і смердять генератори. На ринку м’ясники в налобних ліхтарях, як шахтарі, рубають туші. Працюють медики та чиновники, хто реально хоче вчитися – навчається. Країна демонструє дивовижні здібності адаптації до де-факто ненормальних умов.

Нарешті з нашого життя пішов цей проклятий девіз радянських інженерів – «Як ви нам платите, так ми вам і працюємо». Люди розуміють: у воєнний час робота – це щастя, зарплата – спосіб вижити.

Вчителі за звичкою ще чекають команд від чиновників, а всі інші вже діють на власний розсуд. Тепер робота підприємств і фірм майже на 100% залежить від ефективності керівників, від їхньої спритності і заповзятливості, від розуму, зв’язків та здатності до виживання. Немає світла дві чи чотири години, але люди мають виконати свою роботу і отримати зарплату, ніхто їм години вимушеного простою не вираховує. Принаймні я про таку дурість не чув.

Зрозуміло, що відключення світла геть-чисто руйнують уже налагоджену систему дистанційного навчання школярів. Отже, потрібно максимально використовувати світловий день, записувати відео уроків і розміщувати їх на серверах, куди учні зможуть дістатися, коли в них буде світло та Інтернет. Головне – не демонструвати власну безпорадність і пам’ятати, що є люди, яким набагато важче, ніж тобі, – в окопах, в окупації, у зруйнованих містах і селах.

Можливо, комусь, хто мало знає про наші реалії, картина, намальована автором, видасться ідилічною – усі працюють у єдиному пориві. Ага, як би не так! Чого-чого, а всяких дурниць (м’яко кажучи – неефективної роботи) у сьогоднішньому житті більш ніж достатньо.

Бачили натовп під поліклінікою, чи під комунальним підприємством, чи під офісом мобільного оператора? Значить, там немає світла (або повітряна тривога), і всіх вигнали надвір. У супермаркеті, якщо не працює касовий апарат, дістали журнал реєстрації покупок – і проблем немає. А в поліклініці – немає Інтернету, і медсестра, яка тільки вчора навчилася тикати одним пальцем у клавіатуру, а до цього 30 років усе писала в журнал, безпорадно розводить руками…

З усіма цими проблемами можна впоратися, а деякі просто пережити, якби не одна обставина – війна. І кожен новий ракетний обстріл може знову порушити слабкий баланс енергопостачання будь-якого регіону. І до цього також треба бути готовими.