«Залишається вірити, що Владик дивиться на нас з небес»

– Ми почувалися як у пеклі, – розповідає жителька Олександрії Ілона Шаповал про два місяці, які минули від дня загибелі на війні її брата Владислава до похорону. – Я і батьки розуміли, що Владика немає, але обманювали себе, хотілося вірити, що він живий, у полоні чи в госпіталі. Діану, Владикову дружину, готували до найгіршого поступово – вона вагітна була. Нарешті сказали правду. Діана трималася як могла, щоб не нашкодити дитині. Народила напередодні похорону. Дівчинку. Назвала Емілією – так хотів Владик. Дитина смаглява, на Владика схожа. І посміхається, як він…

Владислав Шаповал прожив 24 роки. Загинув 14 січня, виконуючи бойове завдання в Бахмуті. Був професійним військовим, командував ротою. Служба йому подобалася. Мав успіхи в спорті, захоплення з дитинства – дзюдо. Здобув звання кандидата в майстри спорту.

– Владик як у перший клас пішов, батьки його віддали в секцію дзюдо, купили кімоно, – згадує Ілона. – Мені теж хотілося, але довелося почекати, поки підросту. Я молодша від Владика на чотири роки. Нам було цікаво гратися удвох. Ми відчували підтримку одне від одного, хоч і в різних класах навчалися. Я брала в школу бутерброди для себе й брата. Якось удвох пішли битися з одним хлопцем і його сестрою. Владик – проти хлопця, я – проти дівчини. Владик займався дзюдо, поки школу не закінчив. Бував на змаганнях по Україні, призові місця виборював. У своєму класі він один дзюдоїст був. Його поважали.

За словами Ілони, Владислав школярем мріяв про виш спортивного спрямування, але передумав – захотілося в Національну гвардію. Контракт уклав 2016 року. Це був вибір, пов’язаний з ризиком, адже схід країни вже був охоплений війною.

– Ми Владислава не відмовляли. І тато, і мама казали: «Головне, тобі подобається». Рік він прослужив у частині в Олександрії. Потім вступив у Національну академію Національної гвардії України. Ми до нього їздили. Владислав розповідав, що вони, курсанти, постійно зайняті, що в них – сувора дисципліна. Важко було, але втягнувся. Розумів же, яку професію обрав. В академії повернувся до спорту, зайнявся самбо. Подружився з хлопцями-самбістами. Його взяли в збірну академії. Двічі на рік – відпустки. Улітку – 30 днів, взимку – 14. Приїздив додому, тут у нього своя компанія. Біля річки відпочивали, в Карпати їздили. З шкільними вчителями зустрічалися. 2018 року, перебуваючи удома у відпустці, Владик познайомився з Діаною. Вони полюбили одне одного. Діана їздила до Владика в Харків, потім перебралася до нього. Винаймали квартиру. На Новий 2021 рік Владик зробив їй пропозицію. Збиралися розписатися. Тоді Владик уже служив у військовій частині в Харкові.

Велика війна застала лейтенанта Шаповала в так званій зоні АТО – його відправили туди 8 лютого 2022 року. Звісно, рідні занепокоїлися за нього.

– Ми були перелякані. Тільки й думки: як там Владик зі своїми хлопцями? Ми ж знали, що в його підпорядкуванні – ще молодші за нього солдатики, зовсім недосвідчені. Дзвонили, а його телефон – «поза зоною». Увечері 24 лютого Владик вийшов на зв’язок. Запевнив, що в нього все добре. Потім намагався щодня телефонувати додому. Казав, усе нормально. «Ма, не парся», – заспокоював маму. І все запитував, як ми. Діана повернулася в Олександрію в перші дні війни. Відтоді мешкаємо разом – батьки, я, Діана.

1 травня Владислава поранило осколками. Це сталося під Попасною. Спочатку госпіталізували в Дніпрі.

– Ми приїхали до Владика в Дніпро. Біля госпіталю побачили автобус, з якого виходило багато хлопців у військовій формі. Хто з ковінькою, хто на милицях, хто на візку, у кого рука підв’язана до шиї. Зморені, брудні. Зайшли ми в лікарню, а там ніби війною пахне. Владик телефоном ніколи не розказував про жахи війни. А при зустрічі розповів. Як, наприклад, вони без їжі були, як сніг розтоплювали, щоб напитися. Як ходили до розбомбленого росіянами кіоску, щоб підібрати харчі. Тиждень чи два Владислав лікувався у Дніпрі. Потім відправили в шпиталь у Золочеві. Діана їздила туди. Загалом два місяці його лікували, осколки виймали. Потім – в стрій.

У серпні Владислав і Діана розписалися. З цієї нагоди йому дали відпустку.

– Весілля справляли в Олександрії, – продовжує Ілона. – Гостей було більше тридцяти. Родичі з обох сторін, друзі, у тому числі Владиковий побратим Денис Анохін. Владислав був у цивільному. Він уніформу тільки на службі носив. Любив яскравий одяг. Коли він і Діана танцювали, ми, гості, тримали український прапор над ними. Відпустка була коротка, і брат повернувся на службу.

Восени Шаповал брав участь у визволенні Харківщини.

– Якось чотири дні не дзвонив, ми занепокоїлися. Тим паче бої на Харківщині тривали. Ми писали хлопцям, які воювали разом з Владиком, питали, що з ним. Нарешті він вийшов на зв’язок ще й насварив: «Що зі мною може трапитися? Не треба було нікому писати!» Ніби він не на війні, а на курорті, а ми чіпляємося з дурними запитаннями. Не скаржився, маму заспокоював: «Не переживай, краще розкажи, як там ви». У жовтні брат приїхав на кілька днів додому. Діана була з животиком. Владик повів її в лікарню, щоб дізнатися стать дитини. Там сказали: дівчинка. Владислав і Діана зраділи. Хотіли дівчинку. У листопаді він ще раз побував удома. Замовив фотосесію для дружини. Після того ми не побачилися. А четвертого січня він сказав, що вже в Бахмуті. Там, де тяжкі бої. Серце кожного з нас було не на місці.

Про загибель брата Ілоні стало відомо не відразу.

– 14 січня – день народження тата. Об одинадцятій ранку Владик зателефонував йому, привітав. Про себе сказав: «Все добре». Пообіцяв подзвонити пізніше. І не дав про себе знати до вечора ні мені, ні батькам, ні Діані. У мене появилося погане передчуття. Наступного дня написала Владиковому побратимові в Бахмут. Той і сам ще не знав, що Владислав загинув 14 числа. 16 січня пишу тому бійцеві знову, він не відповідає. Хоча бачу: мої повідомлення прочитав. Повернувся з роботи батько. Сам не свій. У вікно дивиться. Я до нього: «Щось знаєш про Владика?» – «Так». Батько розповів, що йому вже повідомили про загибель Владика. Інформація – від побратимів, вони сказали, що сумнівів бути не може. Але ми сподівалися на диво. Жили надією, що Владик в полоні чи в госпіталі. Сподівалися, що такий розумний і відповідальний військовий, як наш Владик, мав врятуватися. 18 січня я, мама, тато поїхали в Харків, на впізнання. Діана в Кропивницькому в перинатальному відділенні лежала на збереженні. Тіло Владикове нам не показали. Віддали нам золотий ланцюжок і обручку на ньому. Не вистачало хрестика на ланцюжку. Нам сказали, що загубився внаслідок вибуху. Ми розуміли, що ланцюжок і обручка – Владикові. Але хотіли себе обманути, хотіли мати надію, що Владик – живий. Того ж 18 січня батьки здали матеріал для ДНК-аналізу. Сьомого березня нам повідомили про результат дослідження, і надії не залишилося ніякої. Чекаючи висновку, ми два місяці як у пеклі почувалися. Писали листи в різні служби, нам допомагали волонтери. Діану ми готували до найстрашнішого поступово. Казали їй, що Владик не відповідає, але його шукають, що шанси є. Нарешті сказали їй правду. Діана сприйняла це тяжко. Але трималася, щоб не зашкодити плоду. Поки вирішувалося питання про перевезення тіла в Олександрію, ми сподівалися, що вона народить. На минулому тижні тіло привезли. Похорон призначили на п’ятницю. Перед цим, у середу, йдемо з Діаною вулицею в Олександрії, і в неї починаються перейми. Наступного дня вранці вона народила. Емілія схожа на батька, така ж смаглява. Діану відпустили з лікарні на похорон. Попрощатися з Владиком прибуло багато народу. І цивільні, і військові. Побратими з бахмутських позицій теж приїздили. Провели друга в останню путь і – назад, на війну.

Гірко, боляче від втрати Владислава його родині.

– Так жаль, що ніколи не побачимо його, – каже сестра. – Залишається вірити, що Владик дивиться на нас з небес, бачить свою Емілію. Але, коли його поховали, ніби легше стало за останніх два місяці. Похований достойно, як герой. Є могила, до якої можемо прийти будь-коли. Ми прийняли його смерть як факт. Треба жити далі. Дбати про його доньку, допомагати вдові. Є заради кого жити.