«Моя душа в Україні»

У Кропивницькому, в галереї «Єлисаветград» на початку минулого року мала відбутися виставка робіт художника Ук Дара Чана. Але завадила війна. Та плани щодо виставки та приїзду до нас майстра неодмінно здійсняться. А поки що ми поспілкувалися телефоном.

Про нього є стаття у Вікіпедії, де зазначено: український художник камбоджійського походження; громадський діяч, педагог; президент Київської обласної федерації таеквон-до ITF, інструктор Міжнародного класу та володар чорного поясу VII дана. Закінчив факультет графіки Королівської школи мистецтв Камбоджі та факультет живопису Київського державного художнього інституту.

У 2013 році «Факти» записали з ним цікаве інтерв’ю. Виявляється, Дара Чан з однієї з найбагатших сімей у Камбоджі. Він розповів: «У мене з дитинства був особистий водій та дві няньки. Батьки хотіли, щоб я став дипломатом, і водили мене до спеціалізованого ліцею. У десять років я вже досконало знав англійську мову. І дуже добре малював – це було моє хобі».

1970 року в країні стався державний переворот. Батька Дара Чана, королівського генерала, вбили. А його самого, сестру та матір військові відвезли до джунглів, де ті прожили більше чотирьох років.

– Солдати стежили, щоб ми весь час працювали, – розповідав Дара Чан «Фактам». – Маму та сестру змушували робити важку чоловічу роботу. Мені, 14-річному хлопцю, доручили пасти стадо зі 104 буйволів. Причому одразу попередили: якщо хоч один буйвол втече та знищить урожай сусіднього племені, мене зв’яжуть і віддадуть отруйним мурахам. У такий спосіб покарали одного мого знайомого. З того часу я зі своїх буйволів очей не зводив. Незабаром навчився їх відрізняти, кожному дав ім›я. Вражаюче, але буйволи мене слухали.

До столиці Камбоджі сім’я повернулася лише після того, як у країні було повалено режим Пол Пота. Згодом, у 1985 році, перемігши у мистецькому конкурсі, приїхав у тоді Радянський Союз, у Київ, де навчався у художньому інституті. Закохався у дівчину Світлану, одружився і залишився в Україні. Разом із дружиною працював у школі мистецтв Березані Київської області. Має вже дорослих сина та дочку.

– Дара Чан, розкажіть про плани зробити виставку в нашому місті. Як ви знайшли галерею «Єлисаветград»?

– У мене є знайомий художник Андрій Кулагін. На одній з його виставок я познайомився з Миколою Цукановим. Я подарував йому буклет зі своїми роботами, йому сподобалося, і він запропонував організувати виставку в Кропивницькому. Я погодився, став готуватися, але завадила війна.

Виставка обов’язково буде. Хочу продемонструвати роботи, які були створені до війни, під час війни і, дай Бог скоріше, після війни.

– Вдається працювати? Як вплинула війна на вашу творчість?

– З початком війни я поїхав до іншої країни – до Франції. Спочатку жив в умовах, де не було місця для роботи, тому я писав на кухні. А не писати не міг. Зараз маю інше житло, і у мене є окрема кімната, яку я використовую як майстерню.

Війна вплинула суттєво. Раніше теми були ліричними. Я сьогодні пишу, щоб боротися зі стресом, вбивати час перебування в чужій країні. Моя душа в Україні.

Як не дивно це звучить, але війна майже щодня підкидає теми для написання. Мій друг Дмитро Афанасьєв, який очолює херсонську федерацію таеквон-до, потрапив у полон. Згодом повернувся додому і зараз знову на фронті. Ми на постійному зв’язку. Я присвятив йому картину, де зображена військова, яка обіймає бабусю, будинок якої зруйнували вороги. Дівчина каже: «Не плач, бабусю, Херсон буде наш». Невдовзі після цього Херсон звільнили.

Є робота, на якій мама несе маленьку донечку подалі від будинку, який горить. Французи спочатку не розуміли сенс: чому дівчинка плаче? Тоді я звертав їхню увагу на жовто-блакитну стрічку в руках у дівчинки. Все ставало зрозумілим.

– Ви ще й волонтерством займаєтеся.

– Так. Мене знайшла кхмерська спільнота. Це вихідці з Камбоджі, які мають французьке громадянство. Вони з самого початку війни допомагають українцям – передають продукти харчування, гігієни, одяг для внутрішньо переміщених українців. Зараз ми вже разом допомагаємо.

Я приїхав на деякий час в Україну і знову повертаюся до Франції. Так, там чудово, але Україна – найкраща, найрідніша. До зустрічі, незламна! До зустрічі, рідні!