Сьогодні ви зможете дізнатися цікаві сторінки історії розвитку більярду в Кіровограді, а згодом і Кропивницькому, про непростий шлях талановитого тренера до визнання, про сьогодення цього виду спорту та продовження славної історії нашої кропивницької більярдної школи. Отже, слово засновнику більярдної школи «О.Є.», тренеру кропивницької ДЮСШ-4, керівнику обласного осередку Федерації спортивного більярду України, старшому тренеру юніорської збірної України Олександру Сінякевичу.
– Розкажіть про ваші перші кроки в більярді.
–Коли мені було 10 років, батько зробив так званий «морський більярд». Це було у Верблюжці, де я народився, а потім, коли ми вже переїхали до Кіровограда, я кожне літо їздив туди до бабусі майже на все літо. Що робити в селі, коли все зробив, допомагаючи по господарству? У клуб не підеш, бо ще малий. Ось і грали. Стіл метр на метр, консервні банки. І коло таке, по колу ставиться 4 стовпчика з шашками. Одні білі, одні чорні. Ну й такий собі імпровізований кий. Якщо ти білими граєш, ти повинен в ці банки забити білі. Якщо ти в чорну попав, значить, перехід ходу та штраф, бо не попав в банку. Ось так і вчився.
А зі справжнім більярдом познайомився, коли вже навчався в 10-й школі та якось йшов повз Будинок офіцерів, де зараз МНС. Там у підвальчику були установлені більярдні столи. Ну й зайшов подивитися. Там тоді грали місцеві легенди Віктор Олександрович Сорочан, який нещодавно пішов у засвіти, Кепчик, Курочка. Це їхні прізвиська. Я вже не пам’ятаю, як їх звали. Знаю, що Кепчик працював маркером, а Курочка – перукаром. Нам, молодшим, грати не дозволяли. Той-таки Віктор Олександрович, якого всі звали Титиком, був старший за мене на 15 років. Але він такий інтелігентний був. Міг дати якусь пораду й щось навіть показати. Інші дорослі дозволяли хіба що шари зібрати й кий подати. Там же на серйозні гроші грали. А ми, малеча, пробували пограти, коли якийсь стіл був вільний або коли гравці на перекур виходили. При цьому ніхто нікого не навчав, бо хто хоче собі конкурента? Усе довелося осягати самому. Я ще в музичній школі навчався на баяні грати. Батько продав мотоцикл МТ і купив баян, бо тоді всі свята проходили під супровід музики. І щоб не запрошувати когось, вирішив, що нехай син буде грати для людей, яких тоді багато збиралося. І я з семи років навчався. Пам’ятаю, батьки платили 12 карбованців 50 копійок у місяць за навчання. Але захоплення більярдом усе перемогло.
Я бачив дуже цікаві баталії. І до нас приїжджали класні більярдисти, і наші їздили до Черкас та Дніпра. Тоді так було, що певну суму, часто 10 карбованців, клали в лузу, як і суперник. Виграв – забирав собі. Тоді переважно грали в сімдесят одне, коли потрібно було набрати сімдесят одне очко. Грали одним битком і набирали таку суму балів, починаючи з шарів великої вартості. Потім вже з’явилася вільна піраміда, а згодом і комбінована. Спочатку грали в Будинку офіцерів, а потім вже столи з’явилися в ресторані «Весна» та готелі «Турист». Ну й пішло – поїхало.
Згодом стали з’являтися спеціалізовані більярдні клуби. А я отримав постійну тренувальну практику, коли в 80-х роках водієм працював у Пересувному будівельному управлінні на Балашівці. У нас там гарна спортивна команда була з різних видів спорту. Ми на різних спартакіадах всеукраїнських перемагали. Але тоді ще більярд не мав офіційного спортивного статусу. Тим не менш, за кошти управління придбали два більярдних столи. Один поставили на ремонтній базі, а другий – у спортивному залі. А стіл тоді коштував 5 тисяч карбованців. Гарний кий – близько 100 доларів. У мене досі один такий є. Мені його робив знаний на весь колишній Союз майстер із Ростова-на-Дону на прізвисько Страдіварі. Тоді з Африки, як мені розповідали, возили грузи на піддонах з чорного дерева. Так наші замінювали їх на звичайні, а ті продавали таким майстрам. Вже 50 років пройшло, а ним ще можна грати. Кий же не повинен просто бути сувеніром. Ним потрібно грати. А в той час ми майже весь вільний час грали на більярді.
– Чому на більярді, а не в більярд?
– Більярд має багато різновидів, і граємо ми на відповідному столі, а в снукер, пул чи піраміду, то вже кожен сам обирає для себе.
– Ще трохи про гру на гроші.
– Я не хотів би озвучувати суми, які вигравав. Скажу лише, що спочатку, коли грали справжні катали, розрахунок був відразу, і більярдний борг був таким же, як програш у карти. А коли прийшли лихі 90-ті, то задача була вже не виграти, а отримати. І пішли відповідні розборки, гра на віддачу, підключення бандитів і шалені суми. То був дійсно страшний час. Деякі лізли грати абсолютно не вміючи, а коли програвали, то починалося… Я колись одному такому гравцю дав фору в сім шарів, а за рахунку 7:7 у нього в лузу впав «дурачок». Він від щастя, маючи 120 кг ваги, застрибнув із місця на стіл, бо відіграв огого. Скажу так, свій виграш у ті часи отримати було надзвичайно важко. Хоча я, у разі програшу, розраховувався відразу.
– Не можу не спитати про цікаві історії, пов’язані з більярдом, та кий Висоцького.
– Сталін дуже любив грати на більярді, і там, де він відпочивав, завжди був більярдний стіл. І тому особливо після війни більярдних відкривалося дуже багато. Ми це бачили в фільмі «Місце зустрічі змінити не можна». Сталін же грав зі своїми соратниками, і частіше за всіх програвав Хрущов, який грав погано. Є свідчення, що Микита Сергійович після поразок підлазив під стіл та кукурікав. Можливо, саме через це, коли Хрущов прийшов до влади, то заборонив грати на більярді в громадських місцях. А вже за часів Брежнєва більярд знову дозволили. Спочатку в Будинках офіцерів, бо це, ще до більшовицького перевороту, вважалося грою аристократів, переважно офіцерів. А згодом столи стали з’являтися на підприємствах та в ресторанах. І лише в 1991-му році більярд визнали видом спорту. На Заході більш популярні пул і особливо снукер. Мова йшла навіть про включення більярду до програми Олімпійських ігор у Парижі, але федерації пулу та снукеру не дійшли згоди. А в колишньому Союзі це був так званий, прости Господи, руський більярд. Тому що започаткував його розвиток Петро І, а за Єкатерини ІІ був навіть указ про встановлення більярдних столів у трактирах.
Якщо повернутися до фільму «Місце зустрічі змінити не можна», то в сцені, де Жеглов грає з “Копченим”, за Висоцького бив легендарний одеський більярдист Фріц (Іванов), адже сам актор не вмів грати на більярді. І той кий, який тримав у руках Висоцький, мої друзі придбали у вдови Фріца та подарували мені на 60-річчя. Я ним граю на ветеранських змаганнях та чемпіонаті України серед викладачів вищих навчальних закладів. Гарний кий, як машина, не повинен простоювати. Зараз сучасний кий коштує дві тисячі доларів.
– Тепер про ваш шлях до тренерської кар’єри.
–У будівельному управлінні я, вже маючи вищу освіту після закінчення КІСМу, 17 років працював водієм КАМАЗу, бо потрібно було заробляти на квартиру. Нас визнали найкращою комсомольсько-молодіжною бригадою в колишньому Союзі та преміювали путівками до Ленінграда. А потім мене, як молодого комуніста, висунули на роботу в Ленінському райкомі партії. Був і такий епізод у моїй біографії. Але на більярді я продовжував грати. А з комуністичною партією я попрощався в 1991-му році, коли стався путч ГКЧП. Мені деякі казали, що якщо путчисти переможуть, то мене розстріляють. Після цього працював заготівельником та замдиректора в «Козацькій заставі» та «Шеньяні». Згодом доля розпорядилася так, що я став директором КП «Усмішка», де ми шили взуття та одяг. Підприємство було збитковим. І саме там, на Попова, ми з акціонером «Усмішки» Геннадієм Монарьовим створили клуб «Романтік». Тут установили два більярдних столи ручної роботи, які замовив у Івано-Франківську. Там стали грати шанувальники більярду. І якось батько Влади Кудицької попросив мене навчити грати його доньку. І саме вона стала моєю першою ученицею і першою досягла успіху. Потім інші батьки стали приводити своїх дітей.
Спочатку було важко. Я давав об’яви, але діти не йшли. Батьки казали, що це бандитська гра й діти все програють. І я п’ять років доводив, що це зовсім не про гроші, а це дуже цікавий вид спорту. Усі мої вихованці знають три правила нашої школи: перше – помелити кий, друге – не грати на гроші, третє – взагалі не грати на гроші, якщо в тебе їх немає.
30 квітня 2006 року відкрив свою більярдну школу. А в 2010 році Влада Кудицька стала чемпіонкою України серед дівчат, а за три роки здобула срібло юнацького чемпіонату світу. Для того, щоб Владка мала можливість змагатися на міжнародній арені, мені довелося продати свої власні столи для пулу та піраміди. А ще я першим в Україні запропонував відкрити відділення спортивного більярду й отримав згоду від керівництва обласного ФСТ «Спартак». Відділення ми відкрили, але коли профспілкові товариства припинили свою діяльність, а спортивні школи передали до ведення міської влади, то я залишився не при справах через відсутність профільної освіти. Довелося закінчити університет у Переяславі–Хмельницькому та отримати другу вищу освіту, яка вже надавала можливість працювати тренером. Правда, своє відділення повернув не відразу. Знадобився час, який усе розставив по своїх місцях.
Поступово в Кіровограді стали відкриватися більярдні клуби, і майже в усіх ми працювали. Але, з певних причин, доводилося змінювати наше розташування. Ми п’ять клубів змінили. Там же грають дорослі, і це завжди створювало певні проблеми. А я завжди мріяв про формат саме дитячої школи. У мене правило: на дітях не заробляти. А це не завжди знаходило розуміння. Ну й умови, як ви розумієте, для дітей та дорослих повинні бути різними.
Але, нарешті, ми знайшли свій дім на вулиці Академіка Тамма, напроти ОСДЮШОР-2, що в дендропарку, де нам гарно та комфортно. Я дуже вдячний своєму другу Миколі Липку, який нещодавно пішов із життя, за розуміння та підтримку. За те, що надав чудове приміщення, в якому є можливість реалізувати все задумане, за те, що довірив мені тренувати двох своїх чудових діточок, які вже досягли певних успіхів. Світла тобі пам’ять, друже.
– Про подальшу долю Влади Кудицької…
– Влада закінчила Національний університет фізичної культури та спорту за спеціальністю «Більярдний спорт». Зараз працює тренером у Києві й займається бізнесом.
–Які найкращі якості більярдистів і як визначаються таланти?
– Головне – це мізки. Потрібно постійно думати під час гри. Усе інше можна здобути під час наполегливих тренувань. Я нікого не відбираю. У мене в школі діти займаються дев’ять років, а деякі й по десять. Так що часу для роботи дуже багато. Вважаю, що кожна дитина талановита. А моє завдання – віднайти цю нитку й потягнути за неї. Деякі вихованці вистрілюють відразу, а іншим потрібен час. У мене майстер спорту України, віце-чемпіон світу Влад Денисов шість років йшов до свого першого успіху. Це була дуже терпляча та наполеглива дитина. А взагалі від першачка до першого певного рівня, за моїм досвідом, потрібно три роки. А ще наш вид спорту сприяє покращенню здоров’я. Дванадцять чоловік за вісімнадцять років стали суттєво краще бачити. З дванадцяти учнів, які прийшли в окулярах, залишився лише один, який ними користується. Та й то йому прогнозували, що він взагалі не буде бачити. І за сім років занять хлопець три рази змінював окуляри на кращі.
А ще ми готуємо універсалів, які можуть грати у снукер та піраміду. У залежності від турніру, до якого готуємося й в якому виді, ми вибудовуємо тренувальну роботу. А взагалі було понад 300 учнів за 19 років, і зараз у мене вже займається 12-та хвиля.
– Кілька слів про найкращий зал в Європі.
– Тренування для вихованців ДЮСШ-4 безкоштовні, а для членів клубу є абонемент. Зараз у нас у клубі сім столів для снукеру та піраміди з найсучаснішим сукном, найкращі бельгійські кулі за 360 доларів комплект, кожен поєдинок для каналу в YouTube знімається веб-камерами. У дитячих школах такого залу нема навіть в Європі. Нам удалося облаштувати цей зал завдяки співпраці зі школою Юліана Бойко, які допомогли зі столами та обладнанням. Та наразі все належить саме нашій школі.
– Як проходить тренування в нинішніх умовах?
–У нас учні розподіляються на три групи. Найкращі – майстри спорту та кандидати в майстри спорту – займаються спецпідготовкою кожен на одному столі. Друга – це базова підготовка. А ті, що роблять перші кроки, – це початкова підготовка. Дитина повинна займатися дві години. Усього у нас зараз понад сорок вихованців. Довелося брати другого тренера. Та й сам я розпочинаю тренування о 9-й ранку та закінчую о 20-й. Звісно, дуже заважають повітряні тривоги, але ми дотримуємося всіх заходів безпеки й відразу йдемо до укриття, яке розташоване поруч.
– Про майбутній чемпіонат Європи
– На жаль, у цьому році європейська першість не відбудеться. Усі кошти направлені на призові олімпійцям і паралімпійцям, а додаткове фінансування не передбачене. Справа в тому, що після відходу від рашистів і білорусів ми виступили ініціаторами створення Європейської асоціації спортивного більярду, куди увійшли 20 держав. Ми виступаємо організаторами. Але фінансування на проведення в цьому році чемпіонату Європи немає. Тому змагання перенесли на наступний рік.
– Про досягнення вихованців та перспективну зміну.
– Чемпіоном світу серед юнаків у 2016 році став Андрій Тихий, якого вважаю найталановитішим із своїх учнів. На жаль, повністю реалізувати свій великий потенціал Андрію не вдалося. Коли прийшли перші успіхи, з’явилася самовпевненість, а потім потрібно було робити вибір між навчанням та спортом. І більярд не переміг. Андрій, до речі, також недобачав і для того, щоб пройти комісію в нашому спортивному диспансері, вивчив на пам’ять таблицю, по якій перевіряють зір. Віце-чемпіонами світу стали Влада Кудицька, Микита Гоменюк та Влад Денисов. Є ще три юніорські бронзових медалі, європейське золото Влади, і в цьому році Микита Гоменюк став бронзовим призером чемпіонату Європи серед дорослих. До речі, нещодавно Микита зробив майже неможливе. Він на чемпіонаті України забив 28 кульок поспіль і отримав спеціальний приз – 28 тисяч гривень. Ніхто не розраховував, що хтось це зможе зробити. Взагалі десять моїх вихованців стали чемпіонами України серед дорослих і п’ять разів вигравали Кубок України. На юнацьких та юніорських чемпіонатах України здобуто 62 золотих медалі, а на Кубку України – 9 нагород вищої проби. Підготовлено 3 майстри спорту та 26 кандидатів у майстри спорту.
У даний час у нас тренуються переважно 12-річні. Їм доводиться грати проти значно старших суперників. І непогано виходить. Зараз у мене є юна зірочка Микола Непокритий. Він вже п’ятиразовий чемпіон України – тричі по молодшим і двічі серед гравців до 16 років. Є ще дві дуже гарні дівчинки зі Світловодська – Аріна Маліновська та Маша Калинів. До збірної України також входять Єлизавета Завгородня та Даша Дяченко. Це все наше майбутнє.
Зі спортивного дос’є «УЦ». У світовій класифікації лузного більярду існує три різновиди: пул, снукер та вільна піраміда. Снукер більше відомий та популярний завдяки серйозним призовим та постійним трансляціям на каналі «Євроспорт» усіх найважливіших турнірів. Пул – простіший і доступніший. Тут стіл менше, ніж у звичному для нас більярді, а лузи більше, і, відповідно, точніших ударів також більше. У руському більярді співвідношення розміру луз до розміру куль майже рівне, чого не можна зустріти в пулі чи снукері. А удари мають бути виключно точними та вивіреними. Тут можна бити всі кулі, а в інших різновидах – або за номерами, або за кольором. Щоправда, є ще комбінована піраміда, де удари наносяться лише однією червоною кулею.
Законодавцями мод у вільній та комбінованій піраміді є гравці з країн пострадянського простору. Але географія цього різновиду більярду поступово розширюється, і на останньому чемпіонаті світу серед учасників вже були представники Китаю, Німеччини, Італії, Іспанії та США. Даються взнаки тут і віяння часу, що призводить до збільшення призових. Хоча це не може зрівнятися із тими мільйонами доларів, які заробляють на турнірах зірки світового снукеру.
Світ тримається на таких, як він