«Буде українське щастя, і Щастя буде українським»

В неї на диво красива українська мова. На диво, тому що вона з Луганщини. З розвінчання стереотипів і почалася розмова з Тетяною Новиковою: «До адміністративно-територіальної реформи у нас було два райони – Станичнолуганський і Новоайдарський. Останній складався з 15-ти сільських рад. З них російськомовних було лише 4. Всі інші, і школи в них, завжди були україномовними. Хто сказав, що населення Донбасу чи Слобожанщини російськомовне? Так, мова мішана, але стосовно цього ні в кого не було питань».

Тетяна Новикова – голова Щастинської районної державної адміністрації Луганської області, до того ж очолює громадську раду з питань ВПО при Кіровоградській ОВА. Кабінет двічі голови розташований в приміщенні Кропивницької РДА на Балашівці. Там ми поспілкувалися.

– Тетяно Володимирівно, згадайте перші дні повномасштабного вторгнення.

– Я жила в селищі Новоайдар Луганської області. В перший день великої війни були на роботі. Оголосили евакуацію, провели засідання евакуаційної комісії, визначили дії, які повинні здійснювати органи місцевої влади. Але ми ж знаходилися на лінії розмежування, і 24 лютого пів району було одразу захоплено. Бої точилися в місті Щастя, а 25 лютого вже в Новоайдарі. Наші війська відступили до Сєвєродонецька, і район був повністю захоплений.

Я 24-го ввечері виїхала до Сєвєродонецька – там був син, ми хотіли забрати його додому, до Новоайдару. Вночі їхати було небезпечно, тому залишилися там переночувати. А наступного дня повернутися було вже неможливо.

– Чому ви приїхали саме до Кропивницького?

– Дочка з чоловіком жили в Херсоні. Батьки зятя з Кропивницького, і діти вирішили виїхати до них. Щоб родина була разом, ми також сюди приїхали. Це було 26-го вночі.

Була ще одна важлива причина приїхати саме на Кіровоградщину. На одному з семінарів чи курсів я познайомилася з Ольгою Анатоліївною (голова Олександрійської РДА Ольга Коріненко. – Ред.). Співпрацювали, проводили телемости, спільні онлайн-заходи. Коли почалася війна, в перший же день я до неї зателефонувала і запитала, чи прийме вона на зберігання наші документи. Сказала: «Відправляйте!» Ми в легкову машину склали всю важливу документацію адміністрації, в основному бухгалтерську, посадили двох дівчат, і вони поїхали. Їхали за певною адресою, ніколи там не буваючи. Зустріли, прийняли. І вже 27-го я забрала і машину, і документацію.

Наступного дня я запитала своє керівництво, чи можу звернутися до колеги – голови Кропивницької РДА – щодо роботи. Розуміла, що моєї території, моєї адміністрації немає, але я можу допомогти колегам. Відповіли, що можна. Я прийшла до Віталія Анатолійовича (голова Кропивницької РДА Віталій Пастушенко. – Ред.), з ним також були знайомі, запропонувала свій досвід і допомогу. Сказав, що вони укомплектовані, допомоги не потребують, але в приміщенні РДА виділили нам кабінет, в якому ми працюємо з 28 лютого 22-го року до сьогоднішнього дня.

Допомогли не лише з приміщенням. Я з собою привезла лише два комп’ютерні системні блоки. Все потрібне – монітори, клавіатури, принтер – мені дали тут. Дякую колегам за найпершу і найважливішу допомогу. Згодом ми це приміщення офіційно орендували.

– Тобто Щастинська РДА працює тут?

– Саме так. Тільки зараз це РВА. Ми всі працюємо від своєї території, але дистанційно, бо співробітники роз’їхалися по різних регіонах. У мене є працівники, які мешкають в Києві, Харкові, Івано-Франківську. Але основна маса знаходиться тут – за місцем орендованого приміщення.

– Що ви робите? Наскільки ефективно може працювати районна адміністрація дистанційно?

– Дійшли до основного питання. За ініціативою Луганської обласної адміністрації в серпні 22-го року було створено координаційні центри для допомоги внутрішньо переміщеним особам з усієї Луганщини. Ми надаємо інформаційні послуги, комунікаційні, соціальні, юридичні. Співпрацюємо з двома соціальними гуртожитками, де проживають луганчани. Ми розподіляли державну гуманітарну допомогу. Дистанційно працює Пенсійний фонд, ЦНАП. Тут, на місці, в окремому кабінеті, веде прийом лікар. Працює у нас масажист. Чим можемо, тим допомагаємо.

Знаєте, луганчани, які живуть тут, часто приходять до нас заради спілкування. Кажуть, що нібито прийшли до свого маленького дому, що стає легше. Посидять, поговорять і розходяться.

– Скільки у вас, тобто у нас, луганчан?

– На обліку понад 2 тисячі. Це саме в Кропивницькому. А в області 5600. До нас всі можуть звертатися.

– Чи прибувають зараз ваші земляки?

– Так, але їх не так багато, як в перші дні війни. Їдуть і наші працівники. Вони виїжджають з окупованих територій, проходять фільтраційні заходи, ми відновлюємо їх на посадах.

– Згідно вашої посади в громадській раді, ви допомагаєте всім ВПО, з будь-якого регіону.

– У зв’язку з роботою нашого координаційного центру мені доводилося часто звертатися по допомогу до обласної військової адміністрації. Особисто до Катерини Колтунової. Коли створювалася рада з питань ВПО, мені запропонували подати свою кандидатуру на участь в цій раді. Написала резюме, подання, мотиваційний лист, і мене затвердили. На засіданні мене обрали головою.

Роботи багато, але подібні ради створені при кожному органі місцевого самоврядування, і люди в більшості звертаються за місцем проживання. До нас вже доходять проблеми, які не можуть вирішити на місцях або ті, які стосуються всіх ВПО, більш глобальні.

– Як ви звикали до нового міста, місця, людей? Як вас прийняла Кіровоградщина?

– Я особисто – легко. Але всі по-різному. Є такі, що досі не звикли. Щодо Кіровоградщини, то нам пощастило. З першого дня жодної відмови не почула, коли справа стосувалася роботи. Обласна влада, міська, районна, казначейство, районна лікарня – всюди розуміли і йшли назустріч.

З колегами, які виїхали до інших регіонів, спілкуємося. Мені є з чим порівняти. Можу ствердно сказати, що гостиннішої території, ніж Кіровоградщина, немає.

Наведу лише один приклад. Коли була перша хвиля масової евакуації сюди, я трошки допомагала. Зателефонували, здається, з Донецької області і попросили допомоги. Виїжджав приватний притулок для тварин – вивозили собак та котів. Потрібен був будинок в сільській місцевості з сараями, щоб можна було розмістити тварин. Це 22-й рік, мене тут ніхто не знає, я сідаю за телефон і обдзвонюю всі громади. Одна з громад допомогла: ми знайшли житло і направили туди притулок. Подібних прикладів небайдужості і гостинності Кіровоградщини дуже багато.

– Чи є у вас зв’язок з батьківщиною? Яка там ситуація?

– Весь район окупований. Щодо зв’язку, я телефоную лише своїй мамі, яка там залишилася. Знаю, що її за це не покарають. А були випадки, що людина їхала крізь блокпости, в неї перевірили телефон, знайшли серед контактів мій номер, затримали і довго з’ясовували.

– Прикро, що у міста з такою красивою назвою така гірка доля.

– Не гірша, ніж у інших окупованих міст. А назва нам дуже подобається. Віримо, що буде українське щастя і Щастя буде українським. Переконана, що ми з громадою тимчасово спілкуємося онлайн. Є у нас спільна сторінка у Фейсбуці. Ось в чаті будемо святкувати День селища Новоайдар. Запросили всіх мешканців.

Щойно буде звільнено нашу територію, більшість одразу повернеться. Можливо, не повернуться ті, у кого там нікого немає, а тут склалися певні сімейні обставини. Якщо тут дадуть житло – з поверненням буде питання. Всі хочуть житла, бо орендувати дуже дорого. Якщо це родина і подружжя має роботу, ще якось можна фінансово впоратися. А коли це мати-одиначка, важко. Ще й відмінили виплати для ВПО. Нам кажуть, що місцеві також орендують житло за великі гроші. Так, але то їхній вибір. У нас вибору не було. Хоча ні, був: залишитися під окупантом чи їхати сюди. Ми обрали друге.