Тільки ті люди, що вже пожили й навчилися цінувати кожну мить життя, розуміють: три роки – величезний термін. А якщо ця тисяча днів припала на війну, їх можна вважати нескінченністю. Ми бачимо, як змінюється життя навколо нас, але не завжди відзначаємо ті зміни, які відбуваються у нас самих. Саме про це редакція «УЦ» вирішила розпитати людей, до яких неодноразово зверталася після 23 лютого 2022 року.
Ян Валетов, письменник, волонтер, блогер, Дніпро:
– Сильно змінила. Ніколи не думав, що радітиму чужій смерті. Проте тішуся. Ніколи не думав, що зможу так зневажати та ненавидіти одночасно. Але вийшло. Не думав, що мріятиму побачити палаючими Москву й Пітер. Хочу цього щодня. Це навіть не про помсту – це про справедливість. Вони повинні випробувати на своїй шкурі те, що ми випробували.
Я й не підозрював, що можна так змінитись. Виявляється, можна.
Так, я втратив своїх друзів. Когось убили росіяни. Когось зжерла живцем війна. Хоча яка різниця? І тих, й інших убили росіяни. Просто у різний спосіб. Жаль старих. Їхнє покоління почало з війни й зараз йде з війною. Шкода всіх. Загиблих, скалічених, які втратили дах, сім’ї, роботу… Ми ще погано усвідомлюємо масштаб трагедії. Він колосальний.
Моє ставлення до влади та політиків залишилося незмінним – любити треба сім’ю, близьких, а влада – це наймані менеджери. Їх треба міняти, коли настає час. Ні поваги, ні пієтета не відчуваю. Але й не демонізую – люди лише люди. Вони – наше відображення. Плоть від тіла. Це не влада погана – це ми такі.
Анна Гін, письменниця, волонтерка, блогерка, Харків:
– Я вже думала про це. Хоча запитання мені прозвучало, не пам’ятаю від кого, трішки по-іншому: що нового ти в собі дізналася за ці два з половиною роки? Я замислилася й нарешті зрозуміла: усе життя вважала, що я боягузка. Я ось така, не полізу на повітряну кулю літати або не піду гори підкорювати. Ну от адреналін – не моє. Я думала: ну боягузка, а що, власне, приховувати?.. І десь рік тому я раптом розумію, що мені геть не страшно, я не боюся. Я можу відносно спокійно їхати на нуль. Я можу щось туди відвозити, щось привозити. Так, воно гуркає, але мені потрібно їхати. І я почала звертати увагу на людей, яких знала і вважала ну прямо-таки надсміливими, які ось і в гори ходять, і з парашутом стрибають, і з аквалангом пірнають. А дехто з них трішки по-іншому повівся, і я так думаю: адже адреналін насправді – це ж не про сміливість? Не знаю, наскільки це можна узагальнювати, але я ось сама собі таке дивовижне відкриття зробила. Ну, це так, напевно, преамбула.
Насправді, якщо чесно, змінилося все. Хоча я припускаю, що люди не змінилися. Вони просто в таких обставинах проявилися. Хтось поїхав, хтось Тису переплив, хтось волонтерить, а хтось за гуманітаркою в черзі стоїть. Тобто мене не сильно здивували люди, але, можливо, було пару випадків, коли я не чекала, що людина вчинить досить героїчно. Та я й від себе не чекала загалом ось цих поїздок волонтерських…
Якщо говорити про те, що насправді принципово змінилося, я, знаєте, скажу так. У мене круг друзів, напевно, відсотків на 70 роз’їхався, виїхав, поїхав. І я дуже добре пам’ятаю динаміку того, що відбувається з людьми, які поїхали. Ось практично весь 22-й я була такою жилеткою, попри те, що залишалася в Харкові під обстрілами, куди всі мої подруги дзвонили й ридали, як вони хочуть додому, ну не можуть знаходитися на чужині, як нестерпні їм чуже життя, чужа ментальність, чужі гроші, чужі закони, чужа медицина й так далі. Я дуже їм співпереживала, тому що сама занадто домашня людина. А потім я помітила, що в 2023-му подруги перестали плакати. Так, хотіли б повернутися, але ось вже малеча там, діти пішли в школу, якось інтегрувалися, якось вивчили мову, хтось влаштувався на роботу. І ось останній раз ми, напевно, місяці два тому зустрічалися у «зумі». Шампанське пили, такий у нас великий «зум» – 7 або 8 дівчаток. І я вловила таке (Боже вбережи, не засуджую нікого!), я відчула: люди не повернуться. Вони вже говорять про свої країни, про свої закони, про свої проблеми. Я зараз це говорю, і у мене мурахи по шкірі.
І це ще один шар ось такого болю сумного, такої чорної діри в душі, коли ти розумієш, що наша ком’юніті, де ми зустрічалися на дні народження один у одного, робили сюрпризи, ходили періодично на дівич-вечори… Усього цього більше не буде… Так, вони ще вголос не вимовляють фраз «ми ніколи не повернемося», але я вже відчуваю, що ми розлучилися. Ми живемо в різних світах. Ми переживаємо різні переживання, різні болі. У нас різні обставини, різні проблеми.
Зрозуміло, що коли-небудь, напевно, відкриються аеропорти, ми, можливо, літатимемо один до одного у гості. І є «зуми», є відеозв’язок, і є можливості спілкуватися, але мені здається, що це якась, знаєте, нова реальність….
Що стосується нашого життя тут і зараз, то я вважаю так: ми не повинні забувати про свої внутрішні проблеми, починаючи з корупції та закінчуючи чим завгодно. Але зараз занадто педалювати ці теми не варто.
Це наші внутрішні проблеми, я не хочу ними радувати та веселити ворога. Я, так би мовити, прибічник теорії: доки у нас воєнний стан, нам потрібно консолідуватися й працювати всім разом на перемогу. І не сваритися, і не розводити срачі мовні, чи президент не такий, чи уряд не такий… Є проблеми, безумовно, вони нікуди не поділися, а деякі помножилися на два, на три, але перемога – понад усе, для мене це важливо і принципово.
Андрій Бродський, генеральний директор компанії «Велта»:
– Тисяча днів війни докорінно змінила мене та моє особисте ставлення до світу та до людей. На щастя, я не втратив найбільш близьких для мене людей, але є поранені та вбиті серед другого кола, серед співробітників мого підприємства. У моєму рідному місті тут і там стоять розбиті будинки, в яких загинули мої земляки. Моє ставлення до влади та політиків також змінилося. Я остаточно загубив десь рожеві окуляри та не вірю вже нікому, та і не факт, що вже колись буду вірити. Щиро сподіваюсь на те, що український народ найближчим часом буде мати можливість обирати владу, але сам у виборах та політичних процесах брати участь не хочу та не буду. І це все наслідки 1000 днів війни, які я бачу та відчуваю кожної миті.
Олексій Гончаренко, народний депутат, Одеса – Київ:
– 1000 днів, звісно, змінила мене, як і кожного українця. Зараз всі вносять свій вклад в перемогу, кожен на своєму місці. Військові щодня захищають нас від російських вбивць, волонтери допомагають їм. Усі ми стали сильнішими. Майже 3 роки війни – це дуже складно як фізично, так і психологічно.
Щодо проблем у владі, то я завжди їх коментую публічно. Зазвичай піднімаю ключові питання у Верховній Раді. Вдалося вирішити ряд проблем з мобілізацією, строковиками, обмежено придатними. Моя позиція щодо цього незмінна.
Інна Дорошенко, актриса, педагог, Кропивницький – Хйорсхольм, Данія:
– Якщо чесно, навіть не знаю, що відповісти. Бо війна нас всіх змінила, поділила життя на ДО та ПІСЛЯ… А головне – це страшне словосполучення: вже ніколи не буде як раніше… Що стосується особисто мене: я вже інша й нікому, думаю, вже не цікава. Про політику взагалі говорити не хочу, бо я зараз живу не в Україні. Не маю права на це. Усе, що я можу зараз робити, – це донатити.
Одне точно можу сказати: мене наповнює суцільний біль і страх за моїх рідних, за Україну. Мене переповнює ненависть до рашки, здавалося б, куди вже більше, але кожного дня новини підсилюють і біль, і ненависть, і страх.
Роман Бутовський, художній керівник Муніципального Театру Сатири:
– Особисто для мене війна почалась з сумнівів – їхати на сесію чи ні. В той час ми (актори театру сатири) навчались в Олександрійському фаховому коледжі культури і мистецтв. Ми – це Олександр Тесля, Олена Франтасова, Тетяна Циганкова. Як завжди, виїжджали раненько, щоб встигнути на першу пару. І ось збираюсь я в дорогу – колеги заїхали на заправку – і тут дзвонить мені мати і говорить: «Рома, війна почалась! Київ бомблять!» А я ще не туди: «Ма, яка війна?» А вона насправді почалась… Тут же телефоную Теслі – на його машині мали їхати: «Саша, відбій, не їдемо війна почалась!». Зв›язок вже обривався… Це було жахливо – жахливо і боляче… Саме в той день приліт був в Богданівку Знам’янського району, ми мали тією дорогою їхати… А потім був Козачий острів, допомога в розподілі та комплектуванні волонтерської допомоги. Я не міг сидіти на місці – допомога стояла першим пунктом!
В мене не було сумнівів, щодо масштабу цього нападу – війна не має розмірів, вона болюча, жахлива, неприйнятна… Але вона сталась! Театр ще не встиг оговтатись від пандемії з обмеженнями на збори та карантинними заходами, простоєм в якому офіційно були актори, а тут раптом ще – ВІЙНА! Тільки за півроку ми змогли дати першу виставу «Селфі зі склерозом». Я відчував, що театр потрібен людям, і переді мною стояла непроста задача: що поставити, чим втішити глядача, чим залікувати страшні рани в душах людей. Почав у червні 22-го працювати над виставою «Віно», п’єсою-рефлексією на початок війни авторства відомої української драматургині Наталії Ігнатьєвої, але зрозумів: на той час це була сіль на рану. Виставу випустили лише у 2024-му за підтримки Українського культурного фонду. Як не дивно, але за час від початку війни, театр сатири активізувавшись поставив десять вистав, різних за жанром, але змістовних.
Сказати, що моє ментальне здоров’я вистояло не можу, на жаль, я поховав близького друга Максима Наточія, я поховав молодого, 26 років, кума Івана Полонця. Своє життя віддало ще багато близьких людей. І сьогодні родичі мої, і друзі б’ються на всіх фронтах цієї кривавої війни, бо задача у нас одна: перемога та мирне небо над головою наших дітей – майбутнього України! Ми в свою чергу допомагаємо, як можемо: донатимо, закуповуємо необхідне по можливості, про це не люблю говорити. Добрі справи робляться тихо. Це більше питання до нашої совісті та свідомості.
Дмитро Лінько, заступник голови Кіровоградської обласної ради, командир спецпідрозділу ГУР МОУ «Стугна»:
– 1000 днів війни? Попри прогнози всіх світових експертів, які давали три тижні на повне знищення українських військ та окупацію, ми тримаємо оборону. Війна за цей час дуже змінилась, стала більш технологічною, але не менш кривавою. Звичайному солдату тепер загрожує на порядок більше загроз, ніж просто ворожий автомат.
Попри ті величезні сили та ресурси, які ворог кидає на війну, росіяни не змогли досягти заявлених на початку цілей. Замість повної окупації територій Донбасу вони отримали втрачені території Курської області.
Наші дрони б’ють на сотні, а скоро будуть і на тисячі кілометрів вглиб їхніх територій. Ми наближаємось до ключового етапу цієї битви і, безумовно, виснажені та втомлені. Катастрофічно не вистачає якісних і вмотивованих бійців. Мобілізація буксує через загальний песимістичний настрій в суспільстві. Це погано. Переможе той, хто буде більш терплячий і впертий. Ворог так само виснажений. У російській армії панує безлад, панічні настрої серед солдатів та відчуття поразки. Нам треба вистояти й дотиснути. Ніякі компроміси не дадуть нам миру. Тільки перемога! Не опускати руки, а вірити й боротись! Вірю – перемога близько.
Матеріал підготували Олені Нікітіна, Юхим Мармер, Роман Любарський.
«Золоті хіти»