Прийшов час стати реалістами

Якщо довго сидіти на березі річки, можна побачити, як пропливає труп твого ворога.

Ну от, нарешті дочекалися! Бо деякі слабкодухі вже писали, мовляв, не доживе Україна до інавгурації Трампа, путін не допустить. Проте дожили, і, якщо вистачить терпіння й витримки, і надалі житимемо у незалежній державі.

Мабуть, вперше за останніх 60 років (а може, і більше) в Україні з таким нетерпінням та надією чекали на прихід до влади нового президента США. Раніше ми ставилися до цього процесу досить байдуже, не чекаючи для себе та своєї країни нічого доброго. Але не цього року. Так історично склалися обставини, що шанс зупинити божевільну та несправедливу війну, в якій гинуть тисячі українців, випав ексцентричному мільярдеру Дональду Трампу.

Чи скористається 47-й президент США цією можливістю, чи зможе, захоче? Не знає ніхто. Наше з вами діло – робити своє, сподіватися на краще та проводити різні історичні паралелі.

Буквально днями сталася чергова спроба закінчити військовий конфлікт між Ізраїлем та терористичною організацією ХАМАС. До укладеної угоди про перемир’я більшість експертів ставиться однозначно: вона погана та недовговічна. Ізраїльтяни пішли на це, щоб урятувати хоча б частину заручників, хамасівці – щоб відновити зруйновану військову інфраструктуру та зберегти вплив у Секторі Гази. Головний із плюсів угоди – зупинення воєнних дій виключно дипломатичним шляхом.

Вже сьогодні можна припустити, що будь-яке перемир’я з росією для нас також буде поганим. Історичні аналогії дають однозначну відповідь: компроміс завжди не задовольняє обидві сторони, і лише форс-мажорні обставини змушують вдаватися до нього. Найчастіше підписанти таких документів сприймаються частиною свого народу не його рятівниками, а ворогами. Беньяміну Нетаньяху та Володимиру Зеленському напевно доведеться пройти і через це.

Про який компроміс йдеться? Сьогодні його уявити можна лише за словами кандидата на посаду держсекретаря Марка Рубіо, який назвав «нереалістичним» сценарій повернення Україні всіх її територій, захоплених росією.

– Проблема, з якою стикається Україна, полягає не в тому, що в них закінчуються гроші, а в тому, що в них закінчуються українці. Те, що вчинив путін, – неприйнятне, але ця війна має закінчитися. Важливо, щоб кожен був реалістом. Доведеться піти на поступки не лише росії, а й українцям, – сказав Рубіо на слуханнях у сенаті.

На мою думку, позиція Рубіо і, можливо, самого Трампа сформульована досить чітко й зрозуміло. Ми можемо її критикувати, підтримувати, коментувати, але вплинути на неї не здатні. Треба визнати: Трамп має такі потужні важелі впливу, що ставати в категоричну позу несприйняття Україні не варто.

Більше того, Рубіо сформулював, що саме, на його думку, може вимагати путін. За його словами, мета путіна зараз полягає в тому, щоб, унеможлививши вступ до НАТО, фактично нав’язати Україні нейтралітет, модернізувати свою, російську, армію і через 4-5 років напасти знову.

Важко із цим не погодитись. З нашого боку теж звучать заяви, що перемир’я дозволить путіну накопичити сили та напасти знову. Але ці 4 – 5 років матиме не тільки путін, а й ми. І теж зможемо зміцнити армію, економіку, реанімувати заводи ВПК, виготовляти суперсучасну зброю, побудувати потужну фортифікацію. Чому цей аргумент не діє на наших «яструбів» – не знаю. Можливо, вони враховують наші непереможну корупцію та провалену мобілізацію? Але без війни наступному президентові України впоратися з багатьма проблемами буде легше.

Знову ж таки, 4 – 5 років можуть виявитися критичним терміном для нового покоління кремлівських старців. Згадайте, як дружний відхід Брежнєва, Андропова, Черненка, Суслова змінив долю Радянського Союзу. Нинішні путін, патрушев, лавров – теж не вічні. Потрібно лише посидіти на березі річки.

Вважаю, не мають рації ті, хто заздалегідь прирікає на невдачу всі можливі спроби адміністрації Трампа зупинити війну. Люди або дають волю своїм емоціям, що цілком зрозуміло під час війни, або, що набагато гірше, політичним амбіціям.

Необхідно набратися терпіння і не зірвати можливі переговори одним різким рухом. Таке неодноразово траплялося під час контактів Ізраїлю з ХАМАСом і щоразу віддаляло ухвалення такого необхідного рішення. Наприклад: президентові варто наказати Буданову не підривати Кримський міст до укладення перемир’я, бо ціною такого подвигу стануть іще тисячі життів українців.

Варто хоч ненадовго утриматися від вимог негайно запросити Україну до НАТО. Досить товкти одне й те саме: «Візьміть нас до НАТО, це єдина гарантія нашої безпеки». Від нескінченних повторів НАТО ближче не стане. І те, що ми вписали в Конституцію прагнення увійти до альянсу, для Північноатлантичного блоку – не аргумент, а наші забаганки. Дональд Трамп цілком дохідливо відповів журналісту, який поцікавився, коли саме в Штатах вирішили не брати Україну в НАТО.

– Це завжди було зрозуміло, – сказав Трамп.

Вважаю, можемо й промовчати на це, пам’ятаючи вислів Never say never, дуже доречний у цьому випадку.

Ще кілька зауважень з приводу епатажних заяв наших високопосадовців. Щоразу це викликає подив не лише у західних партнерів, а й у нас, українців. Так, міністр закордонних справ Андрій Сибіга, коментуючи теперішню ситуацію, нагадав про чинне рішення Радбезу, яке забороняє вести переговори з путіним усім, в тому числі й президенту Зеленському. Вам не здається, що це суперечить заявам команди Трампа про необхідність переговорів?

Що саме хотів сказати Сибіга, залишається лише здогадуватися чи чекати на роз’яснення головного тлумача снів Михайла Подоляка. Можливо, Сибіга волів подати вирішення цієї проблеми як величезну поступку для старту переговорів? Чи як пропозицію вести контакти «через дупло» на зразок Ізраїлю з ХАМАСом? Коли переговори проводитимуться за схемою «Зеленський – посередник та посередник – путін». У підсумку президенти росії та України не зустрічаються, руки один одному не тиснуть, а документ про перемир’я підписують кожен окремо.

І насамкінець ще один, як мені здається, важливий момент. Багато оглядачів, у тому числі й ваш автор, діляться своїми міркуваннями про найближче майбутнє України, демонструючи впевненість в успіху команди Трампа у справі припинення російсько-української війни. Але все ж таки ризикну замислитися на тему, яку позначив у своїй відомій пісні Семен Слєпаков: «А що, бл…, якщо ні?».

Ну не змогли чи не захотіли домовитись пу і Зе. Уперся Зеленський чи путін не сторгувався з Трампом. Погодьтеся, шансів не домовитися набагато більше, ніж припинити війну. То що, бл…, якщо ні?

Для мене відповідь очевидна: насамперед зробити все можливе, щоб на гідних умовах зупинити війну. І мати опрацьований той самий запасний варіант В, який дозволить захищати країну в нових реаліях доти, доки не вийдемо на наступне коло переговорів.

Але до цього ще треба дожити всім учасникам процесу і нам із вами.