«Ми вирішили жити в цій історії»

На початку великої війни декілька місцевих сайтів повідомили про унікальну на той момент подію: француз долучився до волонтерів і плете маскувальні сітки. Згодом опублікували історію подружжя Домініка Броше і кропивничанки Танії Ядловської, які допомагають ЗСУ, які живуть разом з 2015 року. Минуло більше трьох років після численних публікацій про цю родину, нарешті й ми зустрілися і поспілкувалися.

Обоє красиві, відкриті, комунікабельні. Говорили довго. Могли б ще, навіть мовний бар’єр не заважав. Домовилися зустрітися ще. Запитання, адресовані Домініку, перекладала Танія. Вона й доповнювала відповіді, уточнювала. За великим рахунком, відповідали вдвох, але наведемо інтерв’ю з месьє Броше.

– Пане Домінік, ви з Танією в перші дні масштабного вторгнення виїхали з України до Франції. Через три місяці повернулися і залишилися тут. Чому повернулися?

– Виїхали, тому що було страшно, не знали, що буде далі. Три місяці жили у Франції. У Кропивницькому залишилися рідні Танії. Вони не виїхали і не збиралися цього робити. Почали допомагати захисникам. А ми там сиділи, наче зрадники. Хоча й звідти допомагали, але хотілося бути тут, в Україні. Ми вирішили, що хочемо жити в цій історії. Інакше – що потім онукам розказувати?

– Але це не ваша війна. І страшно ж тут.

– Я поза політикою і релігією. У моєму розумінні є агресор, що напав, і той, хто захищається. І допомагати треба в захисті. Так, було страшно. Коли ми поверталися сюди, мої друзі зібрали гроші, щоб ми тут купили щось необхідне для військових. Поїхали в «Епіцентр» вибирати, і якраз був приліт біля льотної академії. Стіни супермаркету струшувалися, ми дуже злякалися. Саме тоді я сказав дружині, що треба діяти, допомагати самим. Ми з Танією дякуємо нашим дітям, нашим родинам і друзям за те, що вони прийняли той факт, що ми залишилися тут, в Україні, у певному ризику, невпевненості, але в надії і вірі.

Знайшли школу «Крок», де волонтери плели сітки. Почали туди їздити, допомагати. Згодом перейшли до волонтерів благодійного фонду «Мачок». Нам територіально зручніше. І вдома встановили раму, на якій плетемо сітки.

Це не весь наш вклад в майбутню перемогу. Є небайдужі французи, які солідарні з українцями. У мене у Франції є друг Абель Кобюз, який збирає для України важливі речі: медпрепарати, інвалідні візки, ортопедичні ліжка, риболовні сітки (військовослужбовці їх просять). Раз на три місяці Абель відправляє сюди фуру.

– Що це за люди – французи, які допомагають кропивницьким волонтерам, які, в свою чергу, допомагають ЗСУ?

– Це прості, звичайні люди. Серед них немає мільйонерів. Вони або працюють, або на пенсії. У Франції є й вихідці з України, вони теж згуртувалися навколо допомоги своїй Батьківщині. Серед таких людей багато наших друзів, які від нас чують правду про війну в Україні.

Зазначу, що раніше переважна більшість французів взагалі не знала, що таке Україна, де вона, чим живе. Ще до війни, коли Танія бувала зі мною у Франції і нас питали, звідки вона, на відповідь розводили руками: що то таке? Ні про Київ, ні про Шевченка, ні про Чорнобиль не чули. А зараз знають. На жаль, завдяки війні.

– Гуманітарні вантажі, які регулярно везуть сюди ваші друзі, формуються за запитом?

– Ніхто з волонтерів нічого не вимагає. Ми багато спілкуємося в соцмережах. Потрібен був парафін для окопних свічок – ми повідомили про це французьких друзів. Вони пішли по церквах, кинули клич людям – зібрали. Потім військові стали писати, що їм потрібні рибацькі сітки. Попитали один одного, хтось поїхав на південь Франції, де багато рибалок, пояснив, що і для чого треба – зібрали, завантажили, привезли сюди. Всі вантажі діляться на три благодійні фонди: «Мачок», «Патріот» (Знам’янка) і ще один в Чернігові.

Найняти машину, яка везе гуманітарний вантаж, на початку війни коштувало 1500 – 1800 євро. Зараз це 5000 євро. І ці кошти збирають ті самі французи, що збирали на допомогу ЗСУ. Завжди у всіх війнах є ті, хто воюють, і ті, які на цьому заробляють. Це стосується не лише України.

– Під час війни ви їздите у Францію – зрозуміло: діти, онуки. Про що вас там питають? Які там настрої?

– Сімдесят відсотків французів розуміють, що це війна, що на Україну напав агресор і їй треба допомогти. Вони солідарні з українцями. А тридцять відсотків бачать, як люди на дорогих позашляховиках з українськими номерами роз’їжджають містами, відпочивають в дорогих ресторанах і на гірськолижних курортах, при цьому отримують соціальну допомогу як біженці. А це податки французьких громадян. До речі, в Швейцарії вирішили залишити допомогу біженцям зі східних регіонів України – де реально війна. Іншим відмовляють у виплатах.

– Чим, крім волонтерської діяльності, ви займаєтеся? Чула про мовні курси. Вони живі?

– О, так! Щосуботи в бібліотеці Чижевського я веду курс французької мови. Я не викладач, лише носій мови. Але ми з моїми слухачами маємо певні результати. Все безкоштовно! Приходьте – буду радий бачити, слухати, говорити.

Просив Французьке посольство в Україні допомогти нашому клубу з літературою – нам її не вистачає. І просив французькі книжки для шостої школи, де викладається французька. Не відреагували. Знову допомогли волонтери. Мені як французу, який живе в Україні, прикро, що діяльність нашого посольства розповсюджується лише на Київ.

– Ви говорили, що переважна більшість французів не знала, що таке Україна. А як щодо українців? Їхніх знань про Францію?

– Всі, з ким я спілкувався, знають історію Франції, її письменників, поетів, акторів, співаків. Тим паче історії наших країн тісно переплетені.

– Ви зауважили, що поза політикою. Але не можна обійти той факт, що Франція на високому рівні підтримала Україну, що не може нас не радувати.

– На початку війни Макрон «необережно» зателефонував путіну і зрозумів, куди і з ким він йде далі. З тих пір Макрон і Зеленський, а значить, Франція і Україна, разом.

Є такий момент. Багато французів не задоволені Макроном стосовно внутрішньої політики. А стосовно зовнішньої – все вір­но робить.

– Як проходять ваші дні в Кропивницькому? Крім плетіння сіток і клубу французької мови.

– Танія знаходить цікаві, історичні місця Кіровоградщини, які ми маємо відвідати, і ми туди їдемо. У Кропивницькому були майже у всіх музеях. Були на Хуторі «Надія», у «Скіфії», в Олександрії, її парках, навіть їздили на Морозівський розріз. А ще їздимо до друзів в Одесу, Київ.

Є група в ФБ «Французи в Україні». Ми тут живемо в різних містах і містечках. Час від часу зустрічаємося. Таке собі земляцтво. Але, на жаль, я, виявляється, один француз на всю Кіровоградську область. Якщо є ще хтось – відгукніться. Земляче, тобі, мабуть, також не вистачає вечірнього аперитиву й розмов про французьку політику. Саме французьку, бо українську ми не критикуємо – ця країна нас прийняла, мені тут подобається.

– Що ще треба дізнатися, чому навчитися, щоб стати українцем більше, ніж французом? Чи цього ніколи не буде?

– Завдяки своїй роботі я побував у більш ніж ста країнах. Жодного разу не було проблем у спілкуванні, навіть якщо не знали мову один одного. Була можливість залишитися будь-де. Але кохана жінка повела мене за собою в Україну. Я тут свій? Вважаю, так.

Я українською знаю кілька слів: «шо-шо?», «дякую», «будь ласка», «добрий день», «до побачення». З цим словниковим набором я можу без Танії піти будь-куди, запитати щось, знайти, що мені треба, і повернутися додому. Це не тому, що я такий комунікабельний (хоча так), а тому що люди доброзичливі. Мені навіть українські прикордонники подобаються більше за їхніх колег з інших країн.

– Не можу не запитати вас, француза, про «Маленький Париж».

– Мені подобається архітектура центральної частини Кропивницького. В Парижі я бував рідко, бо моє рідне місто далеко від нього. Чи схожа кропивницька архітектура на паризьку – порівнюйте. Я у захваті від паркових зон, від Лісопаркової. Ми живемо біля води і парку – це чудово. Хоча не вистачає гір – пейзажів моєї батьківщини. Попри це я тут вдома.

– Коли ви їдете у Францію до рідних, що везете звідси? І що привозите?

– Звідси – чотири пляшки української горілки для друзів. Консервовані огірки й помідори. Вишиті рушники, скатертини, серветки. Ікони. Зефір, халва. Звідти – сир, вино, консерви, яких тут немає.

– Зайве питати, про що мрієте. Але ж…

– Перше – Перемога. Друге – стабільність, віра в майбутнє. Хочеться бачити щасливі обличчя людей, а не втомлені, у розпачі.

– Як святкуватимете Перемогу?

– Я вже готуюся – збираю «переможний» бар. Тільки трапляється дорогий напій – я його відставляю на потім. А «потім» – це наша Перемога. Я мрію… Ні, планую: поставити на нашій вулиці великий стіл, накрити його щедро, дістати мої «запаси» і підняти тост за таку бажану і довгоочікувану Перемогу. Всіх запрошую! Нехай би скоріше.