Днями в ОУНБ ім. Чижевського журналістка, літераторка, майстриня Вікторія Шкабой презентувала свій черговий твір «Місто втечі». Це четверта книга, що вийшла друком у київському видавництві «Кондор». Ця збірка складається з одного оповідання і чотирьох повістей. В ній авторка продовжує досліджувати делікатні теми гендерної чутливості суспільства та психології жінок у різних станах, часто – у стані депресії.
Модераторкою заходу виступила вірна подруга Вікторії, журналістка Ірина Требунських. Вона одразу задала тон і динаміку цієї зустрічі, розкручуючи інтригу цієї книги, секрети задіяних тут сюжетів і обраної назви. Діалог авторки і модератори з часом перетворився на дует, в якому першим голосом виступала Вікторія.
На запитання про вибір назви вона зокрема сказала: «В цій книзі якось так збіглося, що одразу декілька персонажів хочуть кудись тікати. Чи то звідкись, чи від когось чи від чогось. Відповідно це розкривається в тексті. Хоча відкрию секрет: тривалий час, коли я планувала цю збірку , вона мала назву “Елізабеттаун” з хештегом. Таким хештегом я позначаю фотографії міста, яке називаю «місто моєї мрії». Тобто якісь куточки, локації, затишні місцини. Але потім я зрозуміла, що, по-перше, хтось обов’язково приплете сюди політику, і мені доведеться щось пояснювати і доводити. І я вирішила, що треба ввести сюди поняття міста. Але якого саме міста?.. “Місто втечі” я придумала за одну мить. Почала гуглити. Такої назви ніде не було, в жодному творі».
При цьому Ірина Трибунських звернула увагу присутніх на обкладинку книги, де використано фотографію кропивничанина Руслана Булгакова. Ось як її прокоментувала пані Вікторія: «Грубо кажучи, у будь-якому місці можна побачити і знайти подібні сходи. І оскільки я пишу про місто, яке не зовсім Кропивницький, хоча багато хто впізнає тут це місто. Але так само люди з Черкас впізнають Черкаси, полтавчани – Полтаву, навіть кияни можуть впізнати якийсь район Києва, де є великий парк із загадковими безлюдними алеями».
Далі в активному діалозі Ірини та Вікторії спливли особливості та деталі як композиційної побудови книги, так і кожного твору окремо. Ближче до фіналу презентації слухачі остаточно зрозуміли, як міський (місцями психологічно-детективний) роман перетворився на літературний серіал. Адже в кожному попередньому творі авторка залишала (де наявні, де ледь помітні) нерозв’язані «вузлики». Таким чином частина героїнь, героїв та персонажів «перетікала» в наступні книги, аби їх розв’язати для читачів. Проте якщо ви навіть не читали романи «Солодко. Токсично. Туманно», «Вглиб Кароліни» та «Чому Меліса?» (до речі, назва все ж перегукується з романом Агати Крісті «Чому не Еванс?»), то наступну книгу можна читати окремо від них.
Ще кілька нюансів цього дійства. По-перше, оскільки о 16-й годині, тобто на початку презентації, сталося відключення електроенергії, вона проходила при світлі кількох акумуляторних ламп та ялинкової гірлянди. Що безперечно створювало магічну атмосферу, яка дещо нагадувала зібрання ілюмінатів. По-друге, знову ж таки на початку пані Ірина оголосила для присутніх конкурс на власну назву подібного твору, в якому так само одним з героїв було б наше місто. Оскільки у залі відділу краєзнавства та й загалом у спілкуванні панувала жіноча енергетика, мій варіант загубився просто на підльоті. Але його можна побачити у заголовку.
До всього можна додати, що Вікторія Шкабой пише не лише про складні теми (травми дитинства, street harassment) а й залучає до обговорення психологинь, проводить просвітницькі заходи, зокрема серед молоді. А на її Телеграм-каналі є усі посилання, за якими можна ознайомитися з її творами, або їх придбати.
Попри специфічність такого роду творів, колеги по перу вітають Вікторію Шкабой з тим, що вона знайшла і успішно обробляє цю ділянку літератури. На свою проблематику вона знайшла свою аудиторію.
Як дожити до кінця війни і не збожеволіти