Іван Васильович Дорба (справжні ім’я, по батькові, прізвище – Володимир Дмитрович Чеботаєв) народився 25 січня 1906 року в рідному маєтку Чеботаєвих, який розташовувався в Бандурівці (нині це село в Пантаївській селищній громаді Олександрійського району Кіровоградської області).
У 20-х роках минулого століття він опинився (разом з мамою, вітчимом та молодшою сестричкою) в Константинополі, а пізніше виїхав у Королівство Сербів, Хорватів і Словенців (КСХС). І далі версії розходяться… Єдине, що можна сказати напевне: Володимир Дмитрович (чи то пак Іван Васильович) – авантюрист, яких мало.
Іван Васильович Дорба виник ніби нізвідки. 1947 року приїхав у Москву, одружився та взявся перекладати з української, сербської та хорватської. З української перекладав Лесю Українку, Михайла Коцюбинського, Панаса Мирного та Юрія Яновського – і все для всесоюзних видань, що свідчило про високоякісні переклади. І так би й сидіти та помовчувати. Але 1981 року вийшов його роман «Білі тіні», причому стотисячним накладом. Його передрукував журнал «Роман-газета». Наклади були у «Роман-газети» – зараз це важко собі уявити – по два с половиною мільйони! Що тут почалося! Ну, про все по порядку.
Єлисаветградський період
Іван Дорба сам про це розповідає в романі-автобіографії «Свій серед чужих. В вирі істини»: «Мій батько Дмитро Федорович вважався оригіналом серед поміщиків Олександрійського повіту, проте був поважним і не раз обирався ватажком повітового дворянства. Звали його «ходяча енциклопедія». Це було почесно».
Батько його тяжко хворів і помер в Ялті 1914 року. «Мати – Євгенія Борисівна – донька селянина, волосного старшини Тараненка, була ще молода, гарна собою, розуміла, що життя для неї ще не скінчено, але будувати нове гніздо їй у Бандурівці не можна. Були й інші причини (…) Вона продала частину своєї землі і купила в Єлисаветграді на Успенській вулиці розкішний особняк у відомих поміщиків Єсипових, з усією обстановкою, картинами, бібліотекою, з флігелем, службами, гаражем, двором, стайнею, корівником, льохом, дров’яним сараєм.(…) Ми вступили до єлисаветградської гімназії Крижанівського на Олександрівській вулиці».
Ви всі знаєте цей будинок – на вулиці Гоголя, там до останнього був дитячий садок, тепер пустує. А навчався Володимир в одинадцятій школі (її називають сьогодні колегіумом)! Мати була молода, гарна собою, принаймні до неї сваталися «найкрасивіший чоловік Єлисаветграда» Павло Протопопов, поручик-князь Голіцин та кіннозаводчик Жабокліцький. Мати вийшла за управителя Филимонова.
«А невдовзі розпочалася вакханалія: німці, більшовики, петлюрівці, гетьманці, добровольці, григор’івці, махновці, анархісти Маруськи Никифорової тощо. Багато страшних хвилин було пережито: обшуки, вбивство поміщика Казаковського, що жив у флігелі, ховання євреїв від банд погромників на сіновалі, арешт матері та загроза конфіскації будинку, нашого виселення та багато іншого…»
Так сталося, що вони, добряче помандрувавши по Україні, виїхали в Константинополь. Брат відмовився їхати. Миколі Чеботаєву було 16 (!) років, і він подавав надії стати великим художником. Поїхали без нього.
1920 року вся сім’я емігрувала до Туреччини, а потім до Королівства СХС – новоствореної Югославії, де в ті роки перебувало багато білоемігрантів. В Югославії Володимир Чеботаєв, за одними даними, п’ять років навчався в емігрантському Донському козачому кадетському корпусі (закінчив 1927 року), за іншими – в Кримському козачому корпусі, потім закінчив Белградський університет, після якого два роки працював інженером-геодезистом, а з 1938 року працював у вітчима у м’ясній лавці. Одружився, у нього народився син.
«Правда ніколи не годиться для опублікування»
У Івана Дорби була не одна біографія, і навіть не дві, а цілих три. Згідно з першою, найкоротшою, версією, під час Другої світової війни брав участь у Русі Опору у Франції (за однією з версій, перебував під Парижем), його заарештували фашисти. Після визволення служив перекладачем в одному зі штабів фронту СРСР.
Другу версію біографії Івана Дорби зустрічаємо в Народно-трудовому союзі (НТС) – політичній організації російської еміграції. Основною метою НТС було повалення комуністичного ладу. Згідно з цими даними, Іван Дорба влаштувався працювати геодезистом у Югославії. Вступив до Народно-трудової спілки російських солідаристів, пізніше реорганізованої в НТС. 1940 року його з товаришами перекинули в СРСР, де всю бойову групу арештували органи НКВС.
Третій варіант біографії цієї непересічної людини міститься в особистій справі в Спілці письменників СРСР. Іван Васильович Дорба закінчив Харківський інженерно-геодезичний будівельний інститут 1939 року та працював інженером-геодезистом. З початку війни значився в запасі, з квітня 1942 року – командир взводу 85-го окремого саперного батальйону. У жовтні 1942 року зазнав контузії, після лікування – перекладач Другого Прибалтійського фронту.
Третій варіант біографії – нісенітниця повна. А другий, як на мій погляд, максимально наближається до істини. Ну що було після того, як органи НКВС їх заарештували? Іван Дорба був шпигуном. Це безперечно і безсумнівно. Сам Іван Дорба пише про це в романі-автобіографії «Свій серед чужих. В вирі істини». Але… незважаючи на те, що роман «Свій серед чужих» він написав 1992 року, незважаючи на те, що відмовився публікувати цей твір до своєї смерті (помер Іван Васильович 1998 року), він ніби натякає, взявши за епіграф слова Бернарда Шоу: «Коли читаєте біографію, пам’ятайте, що правда ніколи годиться для опублікування»…
«Ставши чоловіком і вступивши до найдіяльнішої, як мені здавалося, організації – Національно-трудової спілки нового покоління – нині Народно-трудового союзу (НТС) – я з ряду причин зайнявся контррозвідкою. На той час ГПУ завдало по білій еміграції низку ударів. На початку війни на мене, як і на багатьох російських емігрантів, подіяв заклик Сталіна «до братів та сестер»: рятувати Батьківщину! Адже ми не жили в країні брехні, ми вірили, що «батько народів» справді думає про відновлення Росії!
Так, «перескакуючи з купини на купину», я опинився на батьківщині! Встиг повоювати, полежати півроку в шпиталі, посидіти у в’язниці на Луб’янці, а потім у камері смертників Пугачовської башти, вийти на волю, навіть стати членом Спілки письменників СРСР, близько познайомитися і подружитися з багатьма провідними письменниками країни… отримати за свій перший роман «Білі тіні» літературну премію від Андропова!» Премія, що характерно, була від КГБ.
Трилогія про Хованського
Про Олексія Хованського Іван Дорба написав три книги: «Білі тіні», «У чортополоху», «Третя сила» (дві останніх виходили в одному томі – «Під опущеним забралом»). Хованський – це альтер еґо самого письменника.
Коротко перекажу трилогію: мудре керівництво посилає його налагоджувати зв’язки в НТС, та завербувати людей, лояльних до СРСР, щоб вони стали радянськими шпигунами. Хованський – такий собі радянський Джеймс Бонд, який вдало проводив у НТС підривну роботу. Олексій зумів зібрати довкола себе чесних молодих людей, що йому всіляко допомагали. Незадовго до Другої світової війни Хованському після проведеної операції вдається проникнути в таємниці Закритого сектору НТС і певною мірою знешкодити його підривну діяльність, заславши свою людину в диверсійну школу. У другій книзі роману, «У чортополоху», почалася Друга світова війна, в якій НТС намагається грати роль незалежної від фашистської Німеччини і так званої «третьої сили», що бореться з Радянським Союзом. У «Третій силі» письменник старається показати, що протиборство зникло, НТС вже не намагається повалити радянську владу, перемога над фашизмом так всіх вразила, що вони, НТСівці, приязно прислуговують СРСР…
«Під опущеним забралом» вже не було так популярне, як «Білі тіні». Друга книга пройшла майже непомітно для широких читацьких кіл. «Білі тіні» – це був перший роман про білоемігрантів, принаймні такий, що був надрукований таким небувалим накладом. Іван Дорба сам був членом НТС, він міг розповісти «без прикрас» (настільки, наскільки це було можливо в 1981 році): білоемігранти – не чудовиська, вони просто люди, що опинилися по той бік. Пройшло десять років (я маю на увазі, після жовтневого перевороту) і вже немає гостроти переживань, ровесники Івана Дорби вже не можуть згадати, чому вони у паніці бігли з СРСР… Так, залишаються ще їхні батьки, які можуть нагадати, ну, хто прислухається до батьків?..
За кордоном книга «Білі тіні» стала буквально сенсаційною, зустріла з боку еміграції шквал критики та обурень. Якщо Олексій Хованський і видуманий, то всі інші прізвища – невигадані! Льотчик югославської армії Аркадій Попов та його товариші з кадетського корпусу: Іван Зимовнов, Олексій Денисенко, Олег Чегодов, Георгій Черемісів, Олександр Граков, Микола Граков. Це все були реальні люди! А Іван Дорба їм приписував роль радянських, польських, англійських, а іноді – ще фашистських шпигунів!
Я відшукала цю інформацію на сайті «Загальнокадетські з’їзди», у розділі «Десятий з’їзд»: «Насамперед, кадети обговорили та засудили дві книги Івана Дорби – “Білі тіні” та “Під опущеним забралом”, видані в Радянському Союзі 250000 тиражем (трохи применшили тираж! – О.С.), в яких наклепницьких нападок зазнають не лише активні діячі Білої еміграції, але головним чином кадети. Кадети, що виступали, живі свідки показаних у книзі подій, промовистіше за всяких рецензентів, розбили всі домисли автора і виявили саму суть історичних фактів. Драматичний епілог цієї заплутаної історії описаний у “Кадетській перекличці” № 69 – 71 кадетом XXVI випуску Юрієм Амосовим. Він розшифрував псевдонім “Іван Дорба” (автор книжок виявився кадетом VII випуску Кримського корпусу Володимиром Чеботаєвим)».
Були чи не були вони радянськими шпигунами, історія замовчує. Кадети від цього відхрещувалися. Але осад залишився… У будь-якому випадку трилогія – цікава, мова – хороша, художня розповідь захоплює, а кожен читач сам для себе вирішить, який там відсоток правди. Більше того, Іван Дорба ніколи не казав, що там все правда. Ну вигадав та й вигадав, а те, що всі прізвища однакові – звичайний збіг!
Іван Дорба написав ще два романи: «Загадки Стамбула», «Дар медузи». Але повторити «Білі тіні» йому так і не вдалося, на жаль…
Ольга Степанова, науковиця Літературно-меморіального музею І. Карпенка-Карого.
З такими друзями й ворогів не треба