Наш земляк (народився в селі Мечиславка колишнього Ульяновського, тепер Голованівського району) Михайло Поплавський вже не очолює Київський національний університет культури і мистецтв. Він керував закладом понад 30 років.
Про зміну керівника КНУКіМ на своїй сторінці у Фейсбук повідомив міністр освіти Оксен Лісовий. Зокрема, він написав: «Коли одна людина очолює університет понад три десятиліття, це виходить за межі здорової управлінської змінюваності. Посада ректора – це строкова й виборна відповідальність перед академічною спільнотою. І навіть коли юридична можливість управління закладом зберігається, виникають питання до етики, а також управлінської культури та інтересів самого закладу».
Яким ми знаємо Михайла Михайловича? Журналісти «УЦ» познайомилися з ним у 2003 році. Тоді в селі Йосипівка Голованівського району відкривався храм, побудований на кошти меценатів, серед яких був Поплавський. Ми про нього часто писали в газеті, особливо коли він був депутатом Верховної Ради аж трьох скликань.
В 2005 році співаючий ректор приїхав до нашого міста на відкриття філіалу КНУКіМ. Він тоді сказав: «Для мене кіровоградське відділення університету – філія номер один. Я в нього вклав не лише багато грошей, а й усю свою душу та серце. Інші філії – пароплави, а цей – білий лайнер». І дав слово щорічно надавати два безкоштовні місця у столичному виші для талановитої, але малозабезпеченої молоді з Кіровограда.
В 2006 році під час виборчої кампанії Михайло Поплавський давав концерт в обласній філармонії. Під час прес-конференції він пообіцяв негайно видати тисячу доларів США тому, хто зможе, не консультуючись із довідковими виданнями, назвати «всі 52 суб’єкти виборчого процесу, зареєстровані ЦВК». Така людина знайшлася. Це був Дмитро Сінченко, студент четвертого курсу кібернетико-технічного коледжу. Він назвав усі партії та блоки. Дмитро тоді очолював кіровоградську організацію Молодого народного руху. Михайло Михайлович довів, що своє слово тримає, під оплески переповненої зали він передав «рухівцю» обіцяну суму у гривневому еквіваленті. Дмитро заявив, що гроші будуть витрачені на передвиборчу кампанію НРУ. Два роки тому Дмитро Сінченко загинув на війні.
Рік 2009-й. Михайло Поплавський на запрошення тодішнього міського голови Володимира Пузакова дав безплатний концерт на честь 255-річчя Кіровограда. В інтерв’ю «УЦ» він сказав: «У світі немає грошей, які можна заплатити за виступ Поплавського. Я просто приїхав привітати своїх земляків зі святом українськими піснями і хочу подякувати Кіровоградщині за те, що я живий, що власними ногами свого часу дістався Києва».
Звісно, в нас були ще зустрічі з «юним орлом». І випадкові в тому числі – в одному з ресторанів Поплавського на трасі Київ-Одеса. Ймовірно, зустрінемося ще не раз.
Своїми враженнями від співпраці з колишнім очільником КНУКіМ з нами поділилася Вікторія Вакуленко, нині керівниця гайворонського ансамблю «Візерунки», композиторка, заслужений діяч культури. В минулому – студентка Київського національного університету культури і мистецтв:
– Я не тільки навчалася в університеті Поплавського, під час виборів я була його довіреною особою по Гайворонському округу. Це були ще дев’яності роки. Він приїздив до нас з концертами, людей завжди було багато, і до Михайла Михайловича обов’язково хтось звертався по допомогу. Він нікому не відмовляв. В натовпі хтось його кличе, він каже охороні, щоб пропустили, і вислуховує.
Номер свого телефону давав, казав, щоб заходили до нього, якщо будуть в Києві. Секретарці треба було сказати: «Я з Кіровоградщини». Земляки для нього були на першому місці. І студентам-землякам завжди допомагав.
Ми з мамою (в минулому начальниця відділу культури) читали допис Лісового, вона каже: «Якби зараз запитали мою думку стосовно Михайла Поплавського, я б сказала, що це, мабуть, єдина людина такого рівня, яка протягом багатьох років влаштовувала в університеті заходи до роковин Шевченка». І взагалі в нього був парад української пісні протягом десятиліть.
В нас вся родина – мої батьки, я, чоловік – пов’язана з галуззю культури. Коли народилася дочка Даруся, ми були переконані, що вона піде по нашому шляху. І вона вступила в університет Поплавського. При цьому ми не зверталися до ректора, вона вступила сама. Коли на вступних іспитах Михайло Михайлович побачив, що абітурієнтка Вакуленко набрала високий бал, він запитав, чи не з Гайворона вона. Почувши, що так, згадав усю нашу сім’ю. Зараз моя Даруся викладає в цьому університеті. До речі, дочка сказала, що студенти шкодують щодо відставки Поплавського.
Я поважаю Михайла Михайловича. Про нього було багато чуток, і неприємних також. Він до цього ставився з гумором. Він до всього ставився з гумором. Пам’ятаю, під час виборів треба було розповсюджувати агітаційні листівки. Кажу йому, що в якесь село немає сенсу везти, бо там мало мешканців, нема кому читати. А він каже: «Обов’язково везіть! Поїде бабця на базар, візьме з собою листівки, щоб оселедця завернути, і прочитає. І якщо в смітник викине, її вітром кудись занесе, хтось побачить і також прочитає. Це все одно реклама».
І ще зауважу: навіть ті, хто говорили про нього погано, як тільки Поплавський приїжджав з концертом, просилися подивитися та послухати його виступи. Кажу їм: «Ви ж його хейтили. Навіщо вам цей концерт?» А вони: «Ну це ж відома, талановита людина».
Михайло Поплавський кілька днів тому прокоментував свою відставку: «Майже за 33 роки ректорства ми з командою створили найкращий мистецький заклад вищої освіти в Україні – університет майбутнього. Найкращі майстри курсів, престижні спеціальності, зіркові викладачі були міцною основою для подальших змін та все це робилось виключно для наших студентів. Вони – серце університету культури, яке продовжуватиме битись попри все».
Перспектива розвитку чи чиясь заначка?