Олександрійцю Валентину Сьомаку було 38 років, коли він загинув. Це сталося 23 травня 2022 року. Згадуємо Героя разом з його дружиною Оксаною Григорівною. Наша розмова телефоном перервалася – пані Оксані треба було зв’язатися з батьками, які живуть на Херсонщині. Для того, щоб поговорити з дочкою, батьки раз на день піднімаються на горище – так ловлять зв’язок.
Валентин Сьомак народився 6 березня 1984 року. Навчався в 10-й школі Олександрії. Був товариським, мав багато друзів. Займався боксом, брав участь у змаганнях, хоча лікарі не радили через проблеми із зором. Закінчив педагогічний коледж, отримав спеціальність вчителя фізичної культури. Служив в армії.
– Ми познайомилися в автобусі, разом їхали, – згадує пані Оксана. – Валентин їхав з Кривого Рогу від кумів. Я жила в своєї тітки в Олександрії, після педколеджу навчалася в педуіверситеті, їхала на сесію. Познайомилися. Валентин був фантастичною людиною, замріяною. Він мені говорив, що за два роки до нашої зустрічі я йому наснилася. Коли побачив мене, одразу зрозумів, що я буду його дружиною. Я їхала із сумками, він мені допоміг їх донести. Обмінялися номерами, невдовзі Валентин мені зателефонував і сказав, що приїде з другом в Кіровоград. Другові, який потім став нашим кумом, Валік сказав, що познайомить його зі своєю майбутньою дружиною.
Оксана Григорівна зізналася, що Валентин їй одразу сподобався. З ним було цікаво спілкуватися, він захоплювався історією, знав багато фактів, дат. Був розумним, чесним, справедливим. Мав риси, не притаманні більшості людей. Для дружини був особливим, найкращим.
Пара зустрічалася два з половиною роки. Валентин освідчився Оксані в День закоханих. Прийшов у гості, познайомився з тіткою своєї дівчини, подарував червоні троянди, цукерки. Коли Оксана ставила квіти у вазу, Валентин запитав, чи нічого вона не помічає. Відповіла, що ні. Тоді він з однієї троянди дістав каблучку. Одружилися у квітні 2011 року. У вересні народився син Даниїл. Ім’я обирали вдвох. А дочку Валентин хотів назвати Кірою. В червні 2014 року на світ з’явилася Кіріанна.
Коли почалася війна, Валентин був в Естонії, працював. Дуже хотів купити дружині авто. Зателефонував дружині і сказав, щоб їхала з дітьми до нього. Але не витримав, приїхав сам. Рідні відмовляли, та чоловік вважав за потрібне приїхати в Україну. В березні 22-го вже був вдома.
– Дня через три я попросила чоловіка, щоб взяв дитині талончик до стоматолога, – розповідає пані Оксана. – Телефоную, запитую, чи взяв, а Валік каже, що ще не дійшов до лікарні, що він у військкоматі. А перед цим в Олександрії ховали загиблого 21-річного хлопця. Валентин тоді сказав: «Дитина ще життя не бачила і загинула. Я хоч пожив. Піду на фронт. Я мушу». Двічі йому відмовляли, а на третій раз потрапив до війська.
Валентин був штурмовиком в 57-й бригаді. Воював на Луганщині. Телефонував раз у три дні, а то і рідше. Були проблеми із зв’язком. Запевняв, що в нього все добре, запитував, як родина.
– В той день я чекала на дзвінок чоловіка, – згадує Оксана Григорівна. – Була на роботі, телефон з рук не випускала. Чекаю, а дзвінка немає. І раптом в мене потекли сльози. Це була якась безнадія. А потім почала бити в сполох. Мені порекомендували зв’язатися з жінкою, яка «бачить». Вона живе у Дніпрі. Зв’язалися, і показала фотографію чоловіка, вона мене заспокоїла, сказала, щоб я не хвилювалася, що Валентин живий. Мені тоді дуже хотілося в це вірити.
До кінця квітня не було жодних повідомлень. Навіть не говорили, що чоловік зник безвісти. Я кілька разів телефонувала на гарячу лінію Міноборони, мені відповідали, що все добре, що Валентин в строю, просто немає зв’язку. Але я знала, що він знайшов би можливість мені подзвонити. Ми з сестрою чоловіка подали в поліцію заяву щодо зниклої людини. Пройшло декілька днів. Я була на роботі, до мене підійшов наш начальник охорони, сказав, що прийшла сестра Валіка. Я побачила, що вона плаче, і все зрозуміла.
Потім Оксана дізналася, що у Валентина була вибухова травма. Тіло знайшли завдяки поліції. Чоловік сестри Валіка упізнав тіло по татуюваннях. Більше нікому з рідні його не показали. Поховали Героя 6 червня 2022 року.
– Мій чоловік був на самому нулі, в самому пеклі, – розповіла Оксана. – Це не та людина, яка чогось боялася. Завжди був першим, стояв за рідних, за друзів. Якщо своїх ображали, він захищав. Не міг залишатися осторонь, був вольовою, безстрашною людиною. Не відсиджувався, не переховувався, не шукав безпечні місця. Це не про нього.
Я відчувала себе з ним маленькою дівчинкою. Знала, що він вирішить будь-які проблеми. Коли він загинув, я відчувала, що мені наче руки відрізали. Не знала, як почати жити без нього. Ми завжди радилися, разом приймали рішення, і я залишилася одна. Батьки далеко, брат далеко, і в цьому світі є тільки я і мої діти. І я маю жити для них і заради них.
Перспектива розвитку чи чиясь заначка?