«Не помстимося – будемо злі на себе»

«Називайте мене Сашком». «А мене – Андрієм». Так відрекомендувалися ці двоє молодих чоловіків, військовослужбовці Третього полку ССО імені князя Святослава Хороброго, завітавши в редакцію «УЦ», щоб розповісти про свого побратима Сергія Шматька, загиблого 21 січня нинішнього року на Донеччині.

Їх привела Ірина Гайдар, яка була Сергієві і дружиною, і товаришем, і помічником у боротьбі з агресором, а тепер збирається клопотати про присвоєння йому посмертно звання Герой України. Після загибелі Зайця (військове псевдо Шматька) це – вже друга в нашій редакції зустріч з його бойовими товаришами. Перед цим Ірина приходила з Рудею, Вороном і Механіком, їхні розповіді про Зайця опубліковано в попередньому номері («Обов’язково помстимося за нашого Зайчика»).

На початку розмови Сашко та Андрій попередили, що насправді їхні імена – інші. Служба у Силах спеціальних операцій не дозволяє публікувати ні прізвищ та імен, ні знімків з відкритими обличчями. Про Сергія Шматька широка громадськість теж нічого не знала до самої загибелі.

Почав так званий Андрій:

– З двадцять третього року воюю. Одразу познайомився із Зайцем. Особистість, на яку не можна було не звернути увагу. І професіонал, і дружелюбний. Ми служили в різних групах, і я попросився до Зайця, щоб бути в найкращому колективі. І не пошкодував.

Заєць був здатним освоїти будь-яку військову спеціальність. Чудово володів стрілецькою зброєю. Коли почали широко застосувати безпілотники, навчився керувати розвідувальними дронами, а потім і FPV. Заєць – старший за нас, тому йому було важче освоїти інформаційні технології. Та не соромився спитати в тих, хто розуміється на цьому. І досягав своєї мети.

Він і сина свого, Сашка, навчав керувати дронами. Мав два особистих дрончики – небойових, цивільних. На них і навчав. Взагалі, про сина Заєць часто згадував.

Ірина додає:

– Сергій почав навчати сина керуванню дронами на ігровому комп’ютері з використанням програми-симулятора. Згодом уже вибиралися удвох за місто, там запускали дрони. Обом дуже подобалося. Сергій збирався створити у Кропивницькому школу операторів дронів. Щоб молодь навчати. І така школа обов’язково буде, вже працюю над цим. Назвемо її на честь Сергія Шматька.

– Заєць захоплювався спортом, – продовжує Андрій. – Тренувався навіть на передовій. У нас позиція була в одному селищі. Виконували завдання з аеророзвідки та аероураження. Недалеко від позиції облаштували склад боєприпасів. Я в тому приміщенні проводив багато часу, готував пакунки для ворога. А Заєць тримав там свої штанги, гирі, гантелі. І при кожній можливості тренувався.

Він не курив, не вживав алкоголю, намагався правильно харчуватися. Чудове здоров’я мав у свої сорок з гаком. Молоко полюбляв, морозиво. Ми йому своє молоко віддавали.

А ще він дуже швидко ходив. Якось на запорізькому напрямку нам випало іти разом на завдання. Він іде, а я біжу. Нам треба швидко рухатися, бо мінометник наводить міномет за 45 секунд. Ходити швидко стало звичкою, в тилу теж ходимо швидко.

Ірина:

– Хіба раз казала чоловікові, щоб не біг.

Сашко насамперед перепросив:

– Вибачте, якщо заїкатимуся і збиватимуся з думки – наслідки контузії. У війську я – з двадцятого року. Вісімнадцятирічним добровільно уклав контракт про службу в Третьому полку. Сергій тоді за кордоном працював далекобійником. Познайомилися ми у перший день повномасштабної війни. Його мобілізували як резервіста. Ви ж, мабуть, знаєте: він брав участь АТО, в обороні Донецького аеропорту.

Спочатку ми служили в різних групах. Мене прикомандирували до іншої частини, два місяці їздив по країні, ми мінували різні ділянки, щоб ворог не пройшов. Повернувшись у в Третій полк, я опинився із Зайцем в одній групі. Виконували завдання на різних напрямках. Ми – перші, хто зайшов у Сєвєродонецьк. Це була перша контратака ЗСУ. Скрізь наступали російські колони, ворог просувався. Здавалося, Україна впаде. Ми зайшли в Сєвєродонецьк спільно з іншими підрозділами. Найбільше навантаження на себе взяв наш Третій полк. Противник не очікував, що зайдемо. Але ми зачистили більшу частину міста. Керував операцією наш командир Йосип Миколайович Арович. До речі, він – родом з Ростовської області, але українець, одружений на українці, мова – українська. У Сєвєродонецьку проти нас воювала і піхота, і спецпризначенці. Здебільшого чеченці, були й буряти. Російському командуванню не жалко бурятів, посилало їх штурмувати нас. Буряти ішли під прикриттям артилерії і танків, танки працювали цілодобово, поверх за поверхом зносили. На другий день у будинку, де ми розташувалися, з дев’яти поверхів залишилося два. Там ми зазнали першої втрати. Загинув молодий хлопчина з нашої групи, його снайпер вбив, ми потім його вбили. І все ж операція ЗСУ була вдалою. Наша група зачистила більшу частину міста. Коли ЗМІ повідомили про першу контратаку ЗСУ, це дуже підняло дух нашої армії. Почалися контратаки на інших напрямках, визволили Київщину.

Після Сєвєродонецька – Мар’їнка. Ми висунулися мінувати перехрестя. Бачимо, 79-та бригада вже замінувала. Командир, Йосип Миколайович, каже: «Ідемо далі». Наблизилися до ворога, бачимо їхні рюкзаки. Вони на нас – з міномета. Були в нас трьохсоті, осколками поранені. А на ранок ворожа бронеколона зупинилася на наших мінах. Противник вперся в Мар’їнку і не зміг далі просуватися. Штурмував нас, обстрілював Мар’їнку – зруйнував її більше, ніж Бахмут. І не міг просунутися. А ми його знищували. І зупинили. Одна наша група стримувала наступ, поки наші ДШВ не зайшли.

Були безвихідні, здавалося б, ситуації. У Мар’їнці нас противник сильно затиснув. Відстань від будинку, в якому розташувався ворог, до нашого – метрів з п’ятнадцять. Тоді одного з наших обстріляли з кулемета калібром 7,62. Ми надали пораненому першу допомогу. І таки вибралися. Заєць ніс пораненого на собі. Сильний, витривалий. А ми прикривали. Евакуювалися і врятували побратима.

Потім воювали на багатьох інших напрямках. Наша група – дуже сильна, хоча раніше один одного не знали. В боях виявилося, хто є хто. Слабкі ланки відсіялися, заповнили сильними. Ми питали в Сергія, чому назвався Зайцем. У відповідь: «Та…». Не хотів пояснювати. Ми припустили: може, дружина його Зайчиком називає.

Якось виконували завдання на запорізькому напрямку, там і зрозуміли, чому, швидше за все, він вибрав таке псевдо. Ми відтиснули противника на шістсот метрів, закріпилися на позиції, облаштували спостережний пункт. Знищили групу дагестанців-спецпризначенців, які рухалися в посадці. Тіло одного з їхніх двохсотих підтягли майже до свого СП. Розраховували, що противник буде його забирати. Чекали, поки появляються ворожі військові, щоб знищити їх. А противник зрозумів наш план і застосував артилерію. Був сильний обстріл, ми зазнали контузій, але стояли. Російські ДШВ на БМП пішли на нас. Тривав обстріл з тридцятиміліметрової гармати. І коли ствол гармати БМП повернувся в наш бік, Сергій, як заєць, стрибнув в окоп. Росіяни впритул до нас підійшли, ми гранатами відбивалися. І відбили наступ.

Багато завдань секретних виконували. Знищували ворога різними методами. Заходили й заходимо в сіру зону і тил противника. Це складно.

Двадцять третього року ми брали участь у контрнаступі на межі запорізького і донецького напрямків. Відвоювали території більше, ніж Третя штурмова, але не піарилися на цьому.

Я бачив різних людей. Бачив і таких, хто боїться, намагається уникнути складних завдань. Заєць – інший. Сміливо ішов у бій. У нас кажуть: не важливо, скільки ворога проти тебе, важливо, хто з тобою. Найчастіше найскладніші завдання виконували Заєць, Американець, я і Рома. Американець нині не воює – втратив ноги.

Переможці у всіх війнах зобов’язані своїм сержантам. Сержанти – основа армії. У грудні двадцять другого року загинув поблизу Мар’їнки наш командир Йосип Миколайович Арович, офіцер. І його роботу поклали на мене, сержанта На початку 2025 року ми виконували завдання на покровському напрямку. Заходили в тил противника. Сергій першим помітив противника. Зав’язався стрілецький бій, ми – в повному оточенні. Сили противника – близько п’ятдесяти людей, а нас – десятеро. Ми зайняли оборону у величезному приміщенні, площа – не менше двох тисяч квадратних метрів. Ми їх розстрілювали, і вони пішли на нас штурмом. Через нестачу людей ми загородили деякі ділянки металевими шафами. Російські штурмовики увірвалися в наш будинок, кинули гранати і протитанкову міну. Здетонував наш боєкомплект, будівля потріскалася, ми кинулися на другий поверх, ризикуючи бути присипаними. На другому поверсі перерахували залишки патронів, вирішили дати бій. Тримали зв’язок з командуванням, воно відправило до нас Hummer’и. Це була спланована спецоперація, бо противник замінував територію. Наші знищували міни безпілотниками-бомберами. Противник стріляв по наших дронах. Коли приїхали Hummer’и, ми спустилися на перший поверх, приготувалися евакуюватися. Спільно з екіпажами Hummer’ів ми поклали понад двадцять військових російських, самі ж не зазнали втрат. Тільки перетинки вушні полопалися від вибуху протитанкової міни. Тоді я був за командира групи.

2025 року ми висунулися штурмувати ворожу шахту на покровському напрямку, знищили багато живої сили противника. Та коли нас почали обстрілювати з танків і FPV-дронів, ми нічого не могли вдіяти, абсолютно нічого. У нас люди трьохсотилися, але, слава Богу, жодного двохсотого в нашому загоні не було. В іншому загоні – п’ять двохсотих, на жаль. Противник зазнав більших втрат, без сумніву. Ми своїми ногами виходили з ворожої території, і Сергій він тоді керував Mavic’ом – супроводжував нас. Хоча хотів бути з нами, розуміючи, яке це небезпечне завдання. Сильний, розумний. Просив командира роти: «Можна, піду з хлопцями?», надіслав таке голосове повідомлення. Командир не дозволив, бо ніким було на Mavic’у його замінити. Мене тоді затрьохсотило сильно, і Сергію довірили командувати групою. Він водив людей у бої і досягав добрих результатів. Заходили і в Покровськ, знищували ворога і поверталися. За одне завдання Сергій особисто знищував по семеро ворогів. Багато ворогів знищив.

Такі, як Сергій, виграють війну, наближають перемогу. Загинув зі зброєю в руках, виконуючи бойове завдання. Влучив у нього ворожий дрон вночі. Лінія фронту кишить ворожими дронами, залітають на відстань до тридцяти кілометрів. Хоча великої переваги в дронах ворог уже не має. Ми теж знищуємо їх дронами.

Обов’язково помстимося за Сергія. Є у нас традиція: за кожного загиблого побратима кожен з нас має знищити не менше десятьох ворогів. Нас – десятеро, тобто маємо знищити сто. Це – мінімум. Не помстимося – будемо злі на себе і погано спатимемо.

Чи допомагаємо рідним загиблих побратимів? Вони нам більше допомагають. Бо хочуть помститися. Двадцять третього року загинув наш Алігатор. Він у свої 52 роки воював нарівні з молодими хлопцями. Дуже хороший диверсант. Підводна підготовка. Мотивація. Я таких людей мало зустрічав. А до війни він бізнесом займався, мільйонер. Свої поля, комбайни. Його дружина нам допомагає. А дочка воює. Мати наказала нам берегти дитину.

Ми із Зайцем збиралися поїхати мотоциклами в Олександрію, де поховано Алігатора. Захоплююся мотоциклами, Зайця вчив їздити. Він мріяв про власний байк. Не судилося. Нам дуже не вистачає Сергія.