«Я у небо літав, мені різали крила…»

15:13
0
1312
views

У нашому прозаїчному житті завжди є місце для поезії: хтось іноді читає її у своєму кріслі за чашечкою кави – для душі. А для когось поезія – це стиль життя. Молодий поет Артем Луценко пише небагато, але якісно. У 2015 році в «Імекс-ЛТД» вийшла друком його дебютна збірка любовної лірики «Півкроки». У кожному рядку – особиста сповідь, несміливі зізнання закоханого юнака. Яке ж воно поетичне «я» Артема Луценка та як сьогодні пишеться молодим поетам – читайте далі.

 – Артеме, що означає «Півкроки»? Ти присвятив їх комусь конкретному чи це просто юнацький максималізм?

– Якихось конкретних смислів назві я не надавав. Просто ліричний герой іноді сором’язливий. Це наївні кроки закоханого героя. Книга поділена на два розділи. Там різна форма. Перший розділ ілюстровано моїми фотографіями (переважно з Торонто – там я гостював у тата, та з Португалії), а другий ілюстрував мій дуже хороший друг. Працював над збіркою в студентські роки. Дуже багато написав прямо на парах. Мені чомусь імпонувала така атмосфера. То був максималізм. Тут немає когось конкретного, просто є образ, з яким мені комфортно було працювати. Хоча є поезії, присвячені моїй нині вже дружині Олі, і зараз всі свої роботи я присвячую їй.

  – Окрім цієї збірки, в тебе є ще якісь вірші?

– У мене є ще збірки і до того, і після, але це не мої, а колективні – «Гра в поетів» та «До барикад». Також є самвидавні – ми часто робимо з друзями такі домашні міні-збірки. Надруковано дома і скріплено дома. Просто собі така «церковна» книжечка (сміється). Це зумовлено браком коштів.

  – Хто ти – лірик, мрійник, романтик?

– Якийсь мабуть страждальник (сміється), якщо є таке слово. Поезії сумні, їх більше. Є така лінія страждального ліричного героя. Я завжди втомлений, відсторонений від світу. Мені краще від всіх сховатись – зробити вдома комфортне робоче місце і тихенько працювати. Я займаюсь графічним дизайном і також фотографую і знімаю відео. Це мої основні заробітки.

  – Твоя любов до відео відобразилася ще в такому напрямку, як відеопоезія. Що це таке?

– Відеопоезія – це те, що візуалізує текст. Це такий кліп і голос. Ось власне і все. Є в мене одна нагорода за відеопоезію на конкурсі «Чорна підкова» в Черкасах. Це були лише твори Василя Симоненка, і моя відеоробота зайняла друге місце, але першого не було. Було приємно. Після того почав знімати більше й краще.

  – Розкажи про свою участь у літературних фестивалях.

– Фестивалі – це дуже важлива штука. Зараз без фестів стати хоч трошки відомим нереально. Часто бував у Черкасах на «Калавурні», у Києві, Львові на форумі видавців – два роки поспіль презентував там свої проекти. Один із них «Міст» – проект електронних антологій для налагодження зв’язків між містами. Нам непотрібні гроші на видання, друк, ми самі вдома робимо макет, обкладинку та видаємо. Уже є антології «Чернівці – Кропивницький», «Кропивницький – Мінськ». Зараз допрацьовується антологія «Кропивницький – Львів». У майбутньому хочемо зробити «Львів – Дніпро», щоб цей проект був не лише для нас.

  – Коли ще удача посміхалась?

– У мене є дві літературні премії – Юрія Яновського і «Сокіл степів». Зараз номінований на премію Євгена Маланюка. З конкурсами гірше ситуація, подавався разів десять, в тому числі на «Смолоскип», поки відзнак немає. Це сто відсотків приємно, коли тебе читають. Я не вважаю, що потрібно писати лише для себе в стіл. Дуже приємно, коли хоча б в Інтернеті хтось напише коментар. Тоді думаєш: «О, круто, мабуть, буду далі писати».

  – Окрім того, що треба тусуватись на фестах, без Інтернету ж теж нікуди? 

– Коли «ВКонтакте» ще не заборонили, я був засновником спільноти «Типовий поет» – там уже було 7 тисяч підписників. Для мене це дуже круто. Пізніше почали робити сторінку на YouTube і розкручувати наш відеоконтент, ту ж відеопоезію. Наразі там 1,5 тисячі підписників – для Ютуба це теж багато. Є відео, на яких майже 30 тисяч переглядів. За статистикою, найактивніші в цій спільності західні області – Львів, Івано-Франківськ. Кропивницький десь на третьому. Всі дивуються, коли дізнаються, що «Типовий поет» створений у Кропивницькому. Всі думають, що у Львові. Ось так ще й трошки просувається кропивницький брендинг.  

  – Твоя причетність до літературних спілок.

– В університеті була така спільнота, як «Обрій». Збирались декілька разів. Ми з друзями-поетами робимо дуже багато проектів, але так і не об’єднались в якусь спільноту з назвою. Ми просто є. Також я – член «Степу». В обласній організації Національної спілки письменників України не перебуваю через  сварки з керівництвом.

  – Нехай політики щось ділять, а що не можуть поділити поети?

– Мене дуже часто дискримінують за мій вік. Я молодий. Вони вважають, що я ще не можу про себе заявити. Але можу сказати, що я не гірший за них. Я можу писати не гірше.

  – А чим відрізняється old school у поезії і твоє покоління? Маю на увазі все – навіть форму.

– У мене через це і поділена книга на два розділи: в одному абсолютна традиційна поезія – збережені форма, ритм, рими, а друга частина трошки вже сучасна, ламана форма. Якщо порівнювати зі старою школою, то в них переважно стандартна форма, тому що вони до цього звикли.

  – Редактор твоєї збірки Олександр Косенко – теж не хлопчик. То все-таки є від старших і визнання?

– Є, звичайно. Ті ж Олександр Косенко, Ольга Полевіна (вона зараз голова «Степу»), Олександр Архангельський, Олена Надутенко мені допомагають дуже часто. Зберігається баланс – одні обговорюють вік, а інші концентруються на творчості.

Тамара Самиляк, директор видавництва «Імекс-ЛТД»:

– Насправді поезія продається дуже важко, молодим авторам нелегко. «Півкроки» видана за підтримки Кіровоградської міської ради в рамках програми розвитку культури та туризму. Артем був якраз одним із перших, хто скористався цією програмою й видав «метелика» – так автори називають свої перші книжечки. Артем досить активний у плані популяризації поезії. Мабуть, всі в місті знають його, Кирила Поліщука, «Битву поетів», спільноту «Типовий поет». Його поезія дуже відрізняється від творів інших авторів. У нього є свій, ні на кого не схожий, стиль. Він ще й дуже незвично декламує. Якщо колись його чули – наступного разу обов’язково впізнаєте. Плюс вірші в нього з такою досить стійкою громадянською позицією навіть при тому, що він пише про кохання. Дуже відрізняється від того, що я чула від кандидатів на премію ім. Маланюка. На мій погляд, поезія Луценка дуже перегукується з філософією самого Євгена Маланюка. Хочеться побажати Артему розвиватися й далі та перемоги. Я думаю, що ми років через 20 будемо пишатися тим, що з ним знайомі.

Фото Олега Шрамка, «УЦ».