20 березня галерею «Єлисаветград» відвідала дуже творча, відома в нашій країні й далеко за її теренами особистість – Валерій Вітер. Одночасно співак і художник, перший голос легендарного ВІА «Кобза» презентував у Кропивницькому обидва свої таланти – привіз виставку авторських робіт і влаштував концерт.
Треба було просто чути й бачити, як натхненно Валерій виконував улюблені для багатьох людей українські й російські народні пісні, романси, твори воєнного часу – «Гори, гори, моя звезда», «Только раз бывают в жизни встречи», «Напрасные слова», «Белой акации гроздья душистые», «Любимый город», «Марічка, «Гей, соколи» та інші. З Києва Валерій Сергійович завітав не сам – підтримати митця приїхали його друзі – письменник, архітектор Олександр Карпов та актори Світлана Забродіна й Сергій Власенко, які навіть влаштували для гостей галереї невеликий перформанс. Більше про особливості своєї творчості Валерій Вітер розповів в інтерв’ю для «УЦ».
– У цій галереї, мабуть, вперше проходить виставка саме плакатів. Що це за вид мистецтва такий?
– Це дуже цікавий демократичний інтернаціональний вид мистецтва. Починаючи з 1740 року плакат почав працювати на вулицях як аналог сучасної реклами. Французький плакат почався з Анрі Тулуза-Лотрека, а вже потім набув популярності, свого часу навіть Маяковський робив плакати. Плакат – це такий жанр, який вміщує в собі й живопис, і графіку, і шрифт, і дизайн. Треба бути досить освіченим художником, щоб в одному листі висловити важливу думку дуже лаконічно. Цінність плакату якраз у лаконічності. Він має діяти підсвідомо. У світі найкращі плакати японські, фінські, американські, німецькі, французькі, мексиканські, кубинські й наш український плакат, він зайняв достойне місце починаючи з 60-х років.
– Скільки років ви займаєтесь плакатами і як проходить сам процес їх виготовлення?
– Я цим займаюсь уже сорок років, зробив десь двісті плакатів, мені це подобається й дає можливість виставлятись в різних країнах світу. Наприклад, коли живописець намалював картину, вона на виставці буде, чи десь в музеї, чи в приватній колекції (її можуть побачити тільки надрукованою в журналі), а одним плакатом можна виставитись одразу в різних країнах, що я й роблю. Дуже мобільний вид мистецтва. Перша виставка в мене була в 1967 році. Я раніше думав, що плакат – це обов’язково Ленін, партія, червоний колір. Виявилось, що ні. Насправді плакат – явище більш глибоке. В основному всі плакати робляться на соціальне замовлення. Плакат на те й плакат, що має бути надрукований багатотисячним тиражем, тоді він може впливати на всіх людей. От «Російську гуманітарну допомогу» мені ніхто не замовляв. У 2014 році були такі події, що я відчував внутрішню необхідність відгукнутись на них. На плакаті ви бачите гільзи у футлярах від французьких парфумів, під кожною написана назва країни, до якої Росія вже «дібралась», а під останньою тривожне питання «Хто наступний?».
– На чиє замовлення ви зробили Сталіна, що отам у кутку посміхається собі у вуса?
– Сталіна якраз я робив теж для себе, для виставки. Цей плакат я знайшов у журналі Paris Match – це плакат з особистого архіву доньки Сталіна Світлани Аллілуєвої. Я перший використав цю унікальну фотографію. Сюжет її такий: Сталін стоїть на Мавзолеї, робить таку «козу» людям і сміється. До його сміху я додав надпис «1937-й», таким чином зіграв на контрасті – поєднав цей сміх і один з найстрашніших років нашої історії. Сама світлина, мабуть, не 37-го року.
– Ким були найвідоміші ваші замовники?
– Найцікавішими замовниками були люди з кінематографу, я зробив багато кіноплакатів. Кіноплакати – це теж дуже цікавий жанр. 1986-1990-ті роки були найгарнішими для українського кіноплакату. Він отримував перші премії в багатьох країнах – від Японії до Мексики і навіть у Канаді. Плакат треба було робити за одну-дві ночі, дуже швидко, щоб до виходу фільму він був надрукований і висів на виду. Я із задоволенням робив, багато кінорежисерів до мене зверталось українських. Якось моїм замовником був мер французького міста Тулузи, завдання було відобразити на плакаті тему сучасного українського мистецтва. Так з’явився Modern Art. Він висів по всій Франції й дуже подобався людям. Свого часу я співпрацював і з чоловічим хором, і з оркестром народних інструментів, з Києво-Печерською лаврою, Київським театром естради та багатьма іншими установами.
– Знаю, що ви знялись у кіно, – причому в самого Параджанова. Чи багато ви з ним особисто контактували? Яка це була людина?
– Досить багато. Непередбачувана людина, фантастична в сенсі того, що ніхто не знав, що від нього чекати. Він міг таке придумати. Наприклад, коли він одружувався з першою дружиною Світланою (я з нею знайомий і з їхнім сином), він підійшов до неї й жовті троянди чи лілії (не пам’ятаю точно) висипав на неї, на її голову. Воно так розсипалось все навкруги, і Світлана була вражена. Одразу ж вони й одружились (сміється). Ну отакий був. На площі Перемоги він жив у Києві, біля цирку. У нього там багато друзів було, я з Єнгібаровим (Леонід Єнгібаров – відомий в СРСР клоун-мім) познайомився особисто, з Іваном Гончаром. І ще багато-багато з ким. А потім, на жаль, трапилось те, що трапилось, – Параджанова за його вільнодумство посадили до в’язниці, потім він уже поїхав у Тбілісі й там помер.
– Ви пам’ятаєте якісь яскраві епізоди саме зі зйомок зі знімального майданчика?
– Я зараз пишу книгу. Зібрав багато матеріалу, де був, де їздив. У мене такі щоденники є, й так потихеньку пишу. І про Параджанова я теж написав.
– Якими музичними інструментами ви володієте?
– Володію своїм голосом, а так на гітарі граю, на сопілці, на дримбі, бугай – є такий народний інструмент. Музиканти у «Кобзі» були професіоналами, усі закінчили консерваторію. А я був аматором, але, напевно, тембр голосу сподобався хлопцям, слухачам і глядачам. І таким чином ми записали три великі платівки, потім я зібрав «Кобзу Original» у 2000 році, і ми з хлопцями записали ще кілька дисків. Там і бардівські пісні, і романси, і воєнні. Це досить відомі речі, які мені дуже подобались. Багато забувається, бачу, молодь вже не знає того, що в 50-60-х роках було.
– Ви багато мандрували, розкажіть більше.
– У мене було 170 виставок у різних країнах. В Японії ми були на «Експо-85» – це була фантастична сорокаденна поїздка: бачили все найкраще, що у світі робиться, в тих павільйонах. Потім уся Європа – Іспанія, Англія, Франція, Німеччина, Польща, Чехословаччина, Словаччина, потім до Канади була дуже цікава поїздка. У 15 містах Канади виступали в усіх центральних залах. У Канаді ми зустрічались з гуртом Three Dog Nights (у свій час то була найкраща американська група), обмінялись з ними дисками. Найбільше мені сподобалась Фінляндія – там всього 4-5 мільйонів фінів, але в них настільки приємно, хоч це й північна країна, хоч там і холодно. Там настільки все розраховано на людину, на одну людину, а не на масу, як у нас, – величезні ці ресторани, вокзальні ці зали страшні такі, де ти себе відчуваєш маленьким гвинтиком. У Фінляндії все так зроблено, що ти відчуваєш себе особистістю, де б ти не був. Якось ну дуже приємно – і архітектура така, і навіть церкви сучасні. У нас, наприклад, зараз будуються церкви, і з них процентів вісімдесят – це повтори того, що вже було, воно трошки смішно, наче макет збільшений, а фіни найсучасніше все використовують, і церкви в них дуже красиві. У Фінляндії я був 11 раз, багато виставок робив, багато друзів там у мене. Тому вона для мене дуже тепла.
– А чи пишете ви свої пісні?
– Я маю їх, але не хочу цим спекулювати. Я вважаю, що поети мають писати тексти, композитори – творити мелодії, а не так, як у нас зараз: хто попало понаписують цих пісень мільйон, проходить рік-два-три, більше їх ніхто не знає, навіщо це робилось?
У мене є диск один, там моя авторська музика та кілька пісень є з авторськими текстами – вони досить непогані. Але, повторюю, я не хочу влазити в іншу парафію, до професіоналів, кожен має робити свою справу. Не може хірург раптом взяти й математичні формули якісь відкривати, а математик не може оперувати.
Фото Олега Шрамка, «УЦ».
Серпокрильці: чудові, чудернацькі