Наталка Бардалим: «Повинно помінятись мислення»

14:12
0
573
views

17 червня в центрі Києва відбувся Марш рівності на захист прав ЛГБТ-спільноти. У заході взяло участь понад 5 тисяч людей. Подія, як для нашої країни, дуже неоднозначна. Думки в суспільстві розділилися навіть не на два, а на кілька полюсів: хтось стверджує, що шлях до Європи неможливий без європейських цінностей, комусь участь у прайді дала змогу самоствердитись, дехто ставиться до руху ЛГБТ з відразою і відкритою агресією… Але одне зрозуміло точно: свобода думки – ключова європейська цінність. Кожен має право на власні погляди й переконання. Своїми враженнями з «УЦ» поділилась журналістка та громадська діячка з Кропивницького Наталка Бардалим.

  – Ви були учасницею цього дійства, чиї інтереси представляли?

– Права та інтереси Людини.

  – Спеціально туди поїхали з Кропивницького?

– У мене були ще приводи для поїздки в столицю, але можна сказати, що марш став головним.

  – Як усе пройшло? Як поводились учасники маршу, націоналісти, поліція? Ваше бачення зсередини.

– Насправді пересічному учаснику ходи важко оцінити, як відбулося все дійство, тому що колона дуже довга, і ти не бачиш, що там де відбувається скраю. Коли наші ЗМІ пишуть про ці марші, то зазвичай використовують фото з найепатажнішими учасниками ходи. Я другий раз на цьому марші, а таких яскравих, як на фото, ще ні разу вживу не бачила – настільки багато там було народу.

Ще до того, як ми поїхали на місце збору, читали в Інтернеті, що вже були сутички, є затримані. Мама мені подзвонила, сказала, що говорять у новинах. Але на місці все пройшло спокійно, не стикалися ні з чим таким. Бачили людей з плакатами християнського змісту. Коли вже було організовано відвезення учасників ходи, на вході до метро жінка просто роздавала візитівки з рекламою православного сайту. Вигуки типу «сором вам» я чула, але сутичок не спостерігала і провокаційної поведінки з боку учасників ходи теж не бачила. У порівнянні з минулим роком, все було спокійніше й позитивніше. Тогоріч напруга відчувалася навіть у поведінці організаторів. Тоді волонтери у футболках з написом «Поліція діалогу» детально інструктували нас, говорили триматись один одного, братися за руки, запам’ятовувати тих, хто стоїть поряд. Цього року таких пересторіг не було.

  – На ваше переконання, що й кому цей марш транслює? Чому ви до нього долучилися, яка ваша мотивація?

– Я за те, щоб дотримувалися права людини, в тому числі на її особисте життя, на статеву ідентифікацію. Я вважаю, що кожна людина має право потримати кохану людину в лікарні за руку, незалежно від того, однієї вони статі чи ні. Я – за сімейні цінності для всіх.

  – Є стереотип, що всі учасники параду обов’язково мають одностатеве кохання. Це правда? Прокоментуйте на прикладі свого особистого життя.

– Я вже 6 років щаслива в гетеросексуальному шлюбі.

  – Як ваш чоловік ставиться до вашої участі в подібних заходах?

– Він був разом зі мною. Ми були цілою родиною. Наша мама (чоловікова) з нами їздила. Я там бачила навіть пари з дітками та краєм вуха чула, як мама пояснювала, чому вона взяла з собою дитину, – вважає, що якісь страхи й недомовки викликають агресію, тож дитина змалку має розуміти, в якій реальності вона живе, і вчитися поважати права всіх її учасників.

  – Який відбиток на подальше життя дитини накладатимуть такі дійства і чи накладатимуть, на ваш погляд?

– Тут дуже багато залежить від того дорослого, з яким ця дитина буде спостерігати за цим. Ясна річ, що якщо це буде така мама, як та, яку я зустріла на марші, яка вміє сприймати відмінності та вчить цьому дитину, то дитина буде спокійно сприймати і змалечку вчитиметься толерантності. І не буде потім боятися на будь-які теми з батьками говорити. Якщо ж я приведу свою дитину і буду стояти за кордоном поліції і кричати агресивні гасла «ганьба», «смерть» і т. д., то дитина, скоріш за все, перейме від мене цю агресію. Тут головне, щоб дитині не довелося зіткнутися з тим, що їй немає з ким поговорити за потреби.

  – У нас у державі ще залишився «совок» у сенсі сексуального виховання дітей. Про «це» говорять уже в старших класах, та й то на уроках біології на рівні «тичинки-пестики». З урахуванням цього, наскільки доцільно і з якого віку дітей треба долучати до таких маршів?

– З того ж часу, коли й починати розмови, звідки дитина з’явилася на світ. От коли в неї виникають якісь запитання і в міру її віку батьки починають пояснювати. Вони ж у 5 років не вивалюють на неї всю анатомію й біологію, вони потроху в правдивому руслі починають відкривати щось. Так само і тут це доцільно, якщо, звісно, батьки впевнені, що на такому заході життю дитини нічого не буде загрожувати. Тому ж хлопчику, якого я бачила, думаю, вже можна говорити, що ці люди боряться за право на любов, за право мати родину й виховувати діток, піклуватися про тих, кого люблять. Дитина здатна це зрозуміти.

  – Наскільки такі акції здатні наблизити Україну до Європи?

– Я не думаю, що якщо в нас все буде ОК з такою ходою і всі будуть її підтримувати, то одразу настане європейське життя. Повинно помінятись мислення, треба дійти до розуміння, що держава тільки виграє, коли права всіх верств населення враховуються, а не якоїсь умовної основної.

  – Що би ви сказали агресивно налаштованим проти того, щоб ЛГБТ-спільнота отримала права, яких домагається?

– Багато поміняється, коли такий ярий противник зможе в спокійних умовах поспілкуватись (навіть не на цю тему) з представником ЛГБТ-спільноти. Дуже часто бачу навіть серед моїх друзів багато гомофобів відкритих і прихованих.

  – А ви не стали ворогами на цьому підгрунті?

– Наприклад, на Facebook я зробила публікацію з ходою – сварки в коментах під тією публікацією розвелись гарячі. І це – мої друзі. Я в цьому випадку стараюся не бути категоричною, тому що саме така категоричність і викликає оцю ворожість. Треба старатись поговорити, почути, зрозуміти. Можливо, ти й не зміниш думку, але почуєш якусь аргументацію. Більшість людей може й не знають про це, але, як показує моє спостереження, в їхньому оточенні є представники ЛГБТ, які з тих чи інших причин себе не проявляють. А людині здається, що «та ні, та нема в мене таких, якби був, я б одразу вичислив, бо він же якийсь не такий, по ньому ж одразу видно, якийсь стиль одягу» і таке інше.

  – До речі. Про стиль одягу. В оцих Facebook-фотозвітах добре видно таких представників «в стилі Монро». Чоловіки в шкіряній білизні, перуках, на підборах. Такий спосіб заявити про себе серед біла дня прийнятний, на вашу думку?

– Це спосіб самовираження. У тому ж Інтернеті можна подивитися інтерв’ю з оцими яскравими чоловіками й жінками, вони пояснюють, що не ходять так у звичайному житті. Вони разово так одягаються, бо хочуть, щоб це було яскраво, свято на зразок тих, що проводяться в інших країнах, щоб це був парад неординарності. От ми стояли перед рамкою (там була рамка з металошукачем, де перевіряли сумки) і побачили Монро. Вона була одягнена абсолютно просто, неяскраво, в джинсовій сорочці, сукні до колін, без жодного епатажу. Знімала ще щось собі на камеру і запитувала про те, чи відчуваємо ми любов Ісуса.

  – А ви не боялися, що вам цегла в голову полетить чи коктейль Молотова?

– Минулого року агресивна атмосфера відчувалася більше, але, в принципі, мені було нестрашно. Це прозвучить по-сексистськи, але зазвичай б’ють хлопців на таких заходах. Але я особисто не зіткнулася з проявами агресії на цьому марші. Атмосфера позитивна, дивишся на цих усіх людей, вони дуже відкриті та з хорошою енергетикою.

Маша Ларченко

Маша Ларченко

Журналіст «УЦ».