Великий конформист Драч

13:02
0
500
views

19 июня ушел из жизни Иван Драч. Фигура очень нестандартная в новейшей украинской истории, противоречивая и сложная. Но, без сомнения, талантливая во всем. Он был крупным поэтом как советским, так и украинским. Политиком – и советским, и украинским. Диссидентом и врагом диссидентов. И первым главой Народного руха Украины. В общем, он сам о себе (хотя говорил обо всех) сказал лучше других: «Кожен українець – це “троїсті музики”: одне – думає, друге – каже, третє – робить». Вспомним, каким он был, и о его связях с нашей Кировоградщиной.

 

Он родился в селе на Киевщине, еще юношей стал учителем, а потом инструктором райкома комсомола. После армии поступил в Киевский университет, откуда его вскоре исключили за украинский национализм. Но в то же время Драч умдрился вступить в Компартию. В университете восстановился на заочное обучение. Начал работать в газете «Литературная Украина», закончил Высшие курсы сценаристов в Москве. Дружил со многими украинскими диссидентами, но, как только их начали сажать, написал открытое письмо, в котором покаялся, что имел отношения с ними. Многократно публично осуждал украинский буржуазный национализм. При этом написал сценарии к глубоко украинским, по-настоящему, без шароварщины, кинофильмам – «Каменный крест», «Колодец для жаждущих». А еще создал сценарии неподражаемых по своему украинскому юмору фильмов «Пропавшая грамота», «Вечера на хуторе близ Диканьки».

Он удивительным образом мог сочетать в себе и то, и это, причем даже посаженные в тюрьмы националисты–диссиденты его за все прощали. Драч многократно писал подобные строки:

«Дихаю Леніним до останнього подиху…»

«Я вмер тоді за гордим звичаєм

Моїх далеких запорозьких предків,

Віддавши тіло на поталу й муки,

А Леніна собі лишивши в серці».

Но, кроме такого, он же писал намного больше совсем других стихотворений! Мог талантливо и красиво написать абсолютно обо всем, без ограничений. Доказательств тому бездна, даже сложно понять, когда и зачем это написано, по зову сердца, в шутку или вообще на спор? Понятно же, что никакая редакция не могла заказать Драчу, к примеру, «Балладу о ведре»! А он написал:

«Я – цинкова форма. А зміст в мені – вишні,

Терново-огненні запилені кулі,

Що зорі багряні пили на узвишші

І зірвані, п’яні лежать, як поснулі.

 

Я – цинкова форма. А зміст в мені – груші,

Суперниці сонця, стітильники саду,

З республіки соків заблукані душі,

Підібрані в пелени в ніч грушепаду.

 

Я – зрізаний конус. А зміст мій до скону

Все незалежне, що вплине у мене:

Дині-дубівки чи промені хрону,

Чи гички хрумтливої тіло зелене.

 

Я – цинкова форма. А зміст не від мене.

Підвладне я часу, підвладне потребам.

Коли ж я порожнє в бутті цілоденнім,

Тоді я по вінця насипане небом».

 

Ну как же талантливо! А ведь таких баллад у него десятки – от «Баллады о трубке» до «Баллады о ДНК». Наверное, в таких стихах он спасался от вышедшего из-под пера Ленина…

Он сам честно говорил в интервью: «Я себе ніколи не вважав дисидентом. Я ніколи ним не був. Я вважаю себе людиною з патріотичними поглядами. Звичайно, я конформіст. Я 30 років був членом КПРС. Гріх було б не вважати мене конформістом. Але “конформіст” для мене – не лайливе слово. Це людина, котра знає ситуацію, розбирається в ситуації та робить ті кроки, які вважає потрібними».

Ни у кого не было и нет сомнений, что Иван Драч любит Украину. Но у него не отыскать строчек типа «Вірне серце твого сина я кладу тобі до ніг» или «Я тоді з твоїм ім’ям вмираю, І в твоєму імені живу!». (Только не подумайте, что кто-то не уважает Тараса Петриненко и Василя Симоненко, авторов этих признаний). Просто Иван Федорович по-другому признавался в любви к своей родной стране. Мягче. Немного тише.

Сначала он получил Государственную премию УССР имени Шевченко. Потом, в восьмидесятые, за «правильные» стихотворения о партии, Советском Союзе и светлом будущем получил Государственную премию уже СССР. А всего спустя несколько лет его избрали главой Народного руха Украины. В 1989-м, за два года до кончины Советского Союза. Многие до сих пор помнят и понимают, насколько это был смелый шаг – пойти против КПСС, против всей системы. На первом съезде Руха за него как лидера отдали голос «за» 1056 делегатов из 1109. Однако путь Драча в политику, как и у многих других литераторов, общественных деятелей и прочих, начался в 1986-м году, после Чернобыльской катастрофы. Свет реактора многим просветил мозги.

Поэт написал сложную, довольно тяжелую поэму «Чернобыльская мадонна», она громко тогда прозвучала. Кстати, слова «Чернобыль», «атом», «станция» и подобные ни разу в поэме не упоминаются. Зато из нее просто рвутся наружу страшные для поэта вещи:

«Я заздрю всім, у кого є слова.

Немає в мене слів. Розстріляні до слова.

Мовчання тяжко душу залива.

Ословленість – дурна і випадкова».

Потом он трижды избирался народным депутатом Украины. При всех президентах чувствовал себя довольно нормально. Леонид Кучма наградил орденом Ярослава Мудрого. Виктор Ющенко присвоил звание Героя Украины. Виктор Янукович пригласил его в свой так называемый Гуманитарный совет, и Драч пошел. Разве что с Ющенко у него потом серьезно испортились отношения. Что-то у Ивана Федоровича прорвало, и он написал:

«Славні мої діти, ми гермафродити,

А наш вождь-бухгалтер все ж носить бюстгальтер,

Любить міфи й міфчики і міняє ліфчики».

С Кировоградщиной Ивана Драча связывает, наверное, ровно столько же, как и с любым другим регионом Украины. Он всегда много ездил, многих везде знал. На Кировоградщине у него был Друг. Журналист и писатель Виктор Погребной дружил с Драчом давно и серьезно. В прошлом году, когда Иван Драч приезжал к нам на фестиваль «Вересневі самоцвіти», то ночевал не в Кропивницком, а в селе Матусовка Маловисковского района, в доме у Погребного. Это о многом говорит. К сожалению, воспоминаниями о друге Погребной уже не поделится, вскоре после окончания того фестиваля Виктор Алексеевич умер…

Возможно, больше, чем другие, знал Ивана Драча Станислав Янчуков. Он много лет занимался культурной жизнью в обкоме комсомола, а потом партии.

«У 1970-му році в нас вирішили широко відзначити 125-річчя з дня народження Івана Карповича Карпенка-Карого. Ініціатива належала Дмитру Сиволапу, він був секретарем обкому Компартії з ідеології. ЦК Компартії України це все “благословив”, і мені, серед інших, довелося займатися організацією цього тижня красного українського письменства. Приїхало сімдесят чоловік гостей, все легендарні імена. Після перших офіційних заходів делегації роз’їхалися по всіх районах області. Іван Драч був закріплений за Кіровоградським і Олександрівським районами, і мені пощастило бути супроводжуючим.

З перших хвилин він справляв чудове враження. Він умів подати себе… Будь-яку публіку, будь-яку аудиторію завойовував миттєво.

Я тоді взяв у нього автограф на одному з перших його видань, книжечці, виданій невеликим тиражем. Він здивувався, каже: “Навіть у мене такої сьогодні немає!” І ось через деякий час я навчався у вищій партійній школі в Києві. І до нас запросили виступити Івана Драча. Він коли побачив мене, одразу впізнав і зрадів. Зустрілися, і він мені каже – дай ту книжку, її в Румунії хочуть видати, а ніде знайти не можемо. Вирішили ми це питання…

Було за радянських часів таке Товариство зв’язків з українцями за кордоном. За часів незалежності воно трансформувалося в Товариство “Україна – Світ”. Іван Федорович його очолив. А я очолював представництво цього товариства в Кіровоградській області. Один – два рази на рік у Києві проходили якісь збори, зустрічі з гостями, на які потрапляв і я, там трохи спілкувалися з Драчем. Одного разу, після якогось форуму, Іван Федорович попросив по-тихому, без братії, відвезти його на хутір “Надія”. І ми удвох там побули, він ходив по доріжках і просто відпочивав.

Якою людиною він мені запам’ятався? Дуже цікавий, дуже нестандартний. І дуже глибокий. Можете не вірити, але в нас з ним була навіть одна філологічна суперечка (я філолог за освітою).

Навколо Драча завжди було багато людей, як би сказати, своєрідних. Ось той же перший форум “Україна – Світ” проходив у такій нормальній, людській, дружній атмосфері. А вже потім, коли справа пішла, навколо цього з’явилися якісь гроші, якісь люди… Вже на третьому форумі з’явилися ці рамки з металошукачами, помпезність… А насправді повернувся все той же совок!»

Кроме посещений хутора «Надія», Иван Драч приезжал к нам и даже провел некоторое время в Кировограде в начале восьмидесятых годов. В 1977 году Иван Федорович написал драматическую поэму «Дума об учителе», посвященную нашему земляку, педагогу Василию Сухомлинскому. Очень непростое произведение, в принципе, фамилия Сухомлинский там ни разу не звучит. Но начинается поэма с трех обращений – «Слово к читателю», «Слово к режиссеру» и «Слово к редактору». Все, кто знаком с творчеством Василия Сухомлинского, всё понимают сразу – у него многие произведения так называются: «Слово к родителям», «Слово к ученикам», «Слово о слове», «Слово к наследникам» и т.д. Главный герой у Драча живет не в Павлыше, а в Павлыщанах, но, в общем, все понятно. Структурно драматическая поэма состоит из десяти картин, ну и Автора и Хора. Непростая вещь для постановки. Сначала «Думу об учителе» поставили во Львове, а потом у нас, в театре имени Кропивницкого. Готовили спектакль специально «на Москву». Именно тогда на репетициях в Кировограде и бывал Иван Драч. По решению ЮНЕСКО в 1982 году в мире отмечали столетие украинского театра, основоположниками которого являются сами знаете кто из наших земляков. Основные торжества проходили, конечно же, не в Украине, а в Москве. Туда наш театр имени Кропивницкого и повез «Думу об учителе» и еще постановку «Талан» по Старицкому. Говорят, успех был. Но сложное полотно пьесы Драча и смыслы его картин поняли далеко не все, хотя и делали умный вид.

В сентябре прошлого года на фестивале «Вересневі самоцвіти» Иван Федорович вспоминал первое посещение этого места в 1970-м. Говорил, что всё изменилось к лучшему. Автору этих строк повезло послушать, как Драч на хуторе «Надія» декламирует. В общей программе вроде бы и было прописано выступление Поэта. Только локация была обозначена не очень понятно. Поэтому с коллегами мы чуть не случайно где-то почти в закоулке наткнулись на Ивана Федоровича. Он декламировал какие-то довольно веселые и сатирические вещи, а слушателей было всего человек двадцать! В это время на сцене фестиваля блистало что-то самодеятельное. Почему было не дать сцену Ивану Драчу минут на двадцать? Сотни бы послушали, а не два десятка. Хотя кто ж знал, что он так скоро уйдет…

В тот же свой прошлогодний приезд Иван Федорович выступил перед студентами педагогического университета. Вот что он тогда говорил:

«Ще з дитинства я мріяв стати моряком, оскільки мій тато служив на флоті. Але якось у школі я вирішив написати вірш в газету – віддав його редактору та пішов собі. Одного дня мене наздогнав знайомий і показав мій вірш із підписом: “Іван Драч, учень сьомого класу”. Тоді я зрозумів, що це доля».

«Я заздрісна людина, чесно кажу. Мені завидно тим, хто розумніший чи кращий за мене. Але я ніколи не заздрив Миколі Вінграновському. Таке враження, наче Господь розцілував його з ніг до голови. Я думаю, що геніальність набувається. Зараз дивлюся на те, що писав у 20 років. Розумію, що мені гидко це читати. З роками стає все краще. Я впевнений, аби бути геніальним, варто мати жагу до знань, до книжок, до світу, до мистецтва».

«Я починав свою діяльність з викладання російської мови та літератури. Згодом моїми улюбленими письменниками стали Чехов, Толстой, Ахматова та ін. А після ситуації в Баку я зрозумів, що не маю цуратися свого минулого. Ми ніколи не дамо ладу без спільних зусиль».

«Мене надихають люди, з якими я спілкуюся. Також дуже люблю тварин. Вони заряджають мене енергією. Раніше в мене була собака Рекс, проте його довелося віддати, бо жінка пережила інсульт. А нещодавно знайома подарувала мені собаку. Тепер ми з ним майже постійно разом. От зараз я стою в цій аудиторії, а мій друг чекає на мене вдома».

Ну и напоследок вам еще немного Драча. Эти произведения написаны им в начале девяностых, но актуальности, похоже, не теряют.

«Я п’ять років займався політикою

І став дурнішим у п’ять разів –

Проспиртований злободенною пліткою,

Я іще й досі не протверезів.

А в такій неймовірній спиртовості,

Хоч тебе вже вітають світи,

Дуже легко слизатись на совісті,

Дуже тяжко по правді іти».

 

«Кругом будується біда –

Три зверху поверхи й під сподом.

Коли біда не є народом,

Народ на неї загляда?!

Так тяжко, аж нема що їсти, –

Везуть цемент і пруть дошки,

А ринви мідні, а дашки?!

Хіба це всюди кагебісти?!

Кругом будується біда.

Кругом встають дзвінкі котеджі,

І ніжний голос донни Бейжі

З капіталізму вигляда.

Будуються й клянуть державу,

Що будуватись їм дала!

Нема їм мітки і числа,

Клянуть – розкрадену й іржаву.

Кругом будується біда.

Збудується, держава буде.

І празником повстане будень,

Над всі приниження й труда».

 

«Україна копає городи. Може, рік, може, вік проживе.

А коли вже державу спородить,

Тоді й небо візьме за живе.

Україна копає городи.

Коло них проживуть городи.

Україна лютує й скородить,

Хто б що в брехнях не нагородив.

Україна копає городи.

Сам це бачив. Проїхав наскрізь

Землю пекла, й небесної вроди,

І святих фіалкових узлісь.

Україна копає городи.

Україна – великий город.

Не чекає собі нагороди

Мій великий городній народ…»

Фото Павла Волошина, «УЦ».

Геннадий Рыбченков

Геннадий Рыбченков

Журналист «УЦ».