Не переключайтесь! В ефірі – «Бром-ТБ»

14:45
1
422
views

Якщо Володимир Винниченко не міг читати без брому українську історію, то що б він сказав, аби побачив українське телебачення? А ми – нічого, дивимося. Мабуть, звикли, як звикли жити в нашій, інколи сюрреалістичній дійсності.

 

Коли більше – не завжди краще

Якраз у ці дні мешканці Кіровоградщини одними з перших в Україні повинні оцінити переваги переходу на новий технічний формат передачі та прийому сигналу. Причому це, як водиться, робиться хірургічним методом, одним порухом руки. Замість аналогового, тобто ефірного, ми будемо приймати цифровий сигнал, який, за переконанням реформаторів, значно покращить якість «картинки». Але це лише технічна сторона справи, тоді як суспільство більше хвилює інтелектуальна складова вітчизняного телепродукту, і тут, в кінці третього десятка років незалежності, у нас більше проблем, ніж на переломі 90-х, коли межею мрій мешканців обласних центрів була можливість приймати три телевізійні канали, а кольоровими телеприймачами були забезпечені трішки більше половини власників саморобних антен і «приставок».

За останні тридцять років телебачення змінилося до невпізнання і по кількісним, і по якісним показникам. Однак чим більше стає каналів, тим наповнення телевізійних програм інтенсивніше впливає не лише на психіку окремого користувача, але й на психологічний стан суспільства та навіть на сімейні стосунки. Розвиток телепростору дійшов до того, що тепер чоловік і дружина не дискутують з приводу переваг серіалів перед футболом, а, надивившись «політики», готові йти на розлучення через розбіжності з політичних міркувань.

Насправді проблема не в усьому українському телебаченні, а в наповненні окремих каналів чи їхньої продукції, простіше сказати – телепрограм. За великим рахунком, вибір на ринку для пересічних покупців телепродукту достатньо широкий – розважальні, музичні, пізнавальні програми чи кіно завжди в ефірі. Але є сегмент інформації, який не обирають, бо його доводиться дивитися. Це новини чи аналітично-політичні шоу, і отут виникає проблема вибору, бо вибору насправді немає. Неймовірно, але серед десятків подібних програм на українських каналах якраз оригінальних майже й немає, але й це ще не найгірше. Найгірше те, що вони будуються по принципу облави на глядача, під час якої «дичину» потрібно вивести з рівноваги будь-яким засобом, щоб змусити глядача думати або робити так, як комусь хочеться, тобто – маніпулювати свідомістю. Саме тому новини нас не інформують, а «вражають» – і чим більше «вражають», тим страшнішими виходять наші реалії. На більшості наших телеканалів стало вже недоброю традицією формувати новинну стрічку виключно з трагедій, вбивств, катастроф або відвертого спекулювання на почуттях потрапивших у біду людей. Знайомі журналісти кажуть, що це редактори змушують їх підсовувати мікрофон до облич заплаканих родичів покійного. Втім, це не новина, адже серед телевізійників давно відомий такий жарт, мовляв, ніщо так не оживляє сюжет, як труп у кадрі.

 

Халтура як мірило професійності

Врешті-решт, новинні випуски зводяться до констатації сумних фактів нашого життя, такої собі негативної халтури, за якою не вид­но інших подій, які й складають основну палітру сьогодення. Для суспільно значимих подій просто не залишається місця, а нехтування цією тематикою призводить до зниження рівня журналістських стандартів. Зверніть увагу, як все частіше новинні сюжети робляться по одному шаблону та складаються з набору синхронів, тобто прямої мови фігурантів, які лише інколи перебиваються одним-єдиним авторським реченням, та й то воно повторює синхрон. Складається враження, що журналістам нічого сказати, а шаблонність стала мірилом професійності. Особливо це кидається в очі на сюжетах із зони АТО, чи Операції Об’єднаних сил, де глядач вже напам’ять вивчив схему подачі матеріалу та термінологію: «работает снайпер, ДШК, РПГ, калибр», з обов’язковим (але не потрібним) «стенд-апом», тобто коментарем журналіста в кадрі «ні про що» і тому подібне, але життя фронту, окремого бійця чи частини, особливості стратегії чи тактична інформація залишаються за кадром, і в першу чергу тому, що вона не цікава виробникам новин. У результаті глядачі просто переключають канал, доки пройде цей сюжет. Неймовірно, але це так.

 

Не все так погано в нашому домі, але…

За великим рахунком, українське телебачення – зрозуміло, що в усій сукупності, – досить їстівний продукт, бо в ньому присутні страви на будь-який смак, тобто можна знайти багато цікавого та пізнавального. І хоч у виконанні іноземних телекомпаній, але все-таки. Чесно кажучи, приємно здивували такі українські канали, як «Малятко ТV» і «Сонце», «Плюс-плюс» та інші, де транслюються якісні україномовні мультики та кліпи на дитячі чи народні пісні з функцією «караоке». Наразі кілька українських каналів спеціалізуються на культурі, серед них відроджений «Канал Культура», але їм явно не вистачає нових ідей і нових динамічних програм, спрямованих на популяризацію українського контенту. Потрібно зазначити, що за останній час змінилося співвідношення україномовних і російськомовних фільмів на так званих кіношних каналах на користь української, і це сприймається настільки природно, що практично непомітно для глядача. Зате маємо інший «перегиб», бо останнім часом три кримсько-татарські мовники повністю перейшли на… кримсько-татарську, не ускладнюючи собі життя навіть українськими субтитрами.

Взагалі, мовне питання таки має місце, вірніше, співвідношення україномовного та російськомовного продуктів, яке регламентується законом на користь збільшення частки української. Проте багато каналів цю норму вміло ігнорують, особливо це стосується сегменту нашого телепростору з умовною назвою «Зомбі-TV» чи «Бром-ТБ», і тут доведеться називати речі своїми іменами. Таким визначенням нагородили канали, які явно намагаються використовувати відверту чи приховану антиукраїнську риторику чи тематику. Окрім того, у нас є канали, які спеціалізуються виключно на критиці та цькуванні нинішньої української влади чи політичних опонентів, хоча працюють здебільшого українською.

 

Суспільне – значить нічиє

У цьому контексті не менш дивним виглядає й намагання взагалі нівелювати контроль над українським телепростором шляхом ліквідації мережі державного мовлення під виглядом створення якогось суспільного чи громадського телебачення. Втім, фактично це вже відбулося, оскільки на базі державних телерадіомовників і їхніх філій в областях, тобто з Національної телерадіокомпанії України (НТКУ) утворили Публічне акціонерне товариство – ПАТ «НСТУ», тобто Національну суспільну телерадіокомпанію України. З видимого – логотип «Перший національний» змінився на «UA. Перший», але не лише зовнішніми ознаками обмежи­лися справи. Як кажуть ініціатори, реформу проводять з метою «закріплення здобутків демократії, побудови демократичного суспільства, контролю громадськості за владою» та подібних незрозумілих і неконкретних сентенцій, бо й досі чіткого визначення формату, в якому діятиме «суспільне» чи «громадське» телебачення, – не існує! Більше того, уся його нинішня форма зіткана з таких протиріч, що ніяка матерія в такому вигляді довго існувати не буде.

Скажімо, назва «суспільне», а кошти – державні, тобто кошти податків з територій, але «суспільне» при цьому не повинне висвітлювати діяльність органів місцевого самоврядування. Яким чином при цьому забезпечуватиметься задекларована «прозорість діяльності органів влади» – незрозуміло. Міський голова Кропивницького Андрій Райкович теж не розуміє: «Я взагалі не розумію, що з телебаченням збираються зробити. Я не бачу користі державі від цього. Я, як очільник міста, не маю права в чесному діалозі доносити громаді свою позицію. Я не знаю, де і як, але на місцевому рівні телебачення втрачає свої позиції. Воно отримало красиву назву “Суспільне телебачення”, але воно втратило свої позиції. З людьми потрібно спілкуватися, для того щоб роз’яснювати їм політику, щоб підтримувати з людьми зв’язок, щоб розвивати громаду, щоб люди знали, що ти робиш, для чого ти це робиш».

Не розуміє не лише мер міста, не розуміють цього й глядачі, які голосують «кнопкою», тобто обирають інші програми та канали. Дані рейтингових досліджень свідчать, що частка «Суспільного» знизилася до половини відсотку, тоді як лідери, тобто «великі» канали, мають рейтинг від 8 до 15 відсот­ків. Насправді, реформа звелася до зміни назви, скорочення штатів працівників державної телерадіокомпанії та збільшення заробітної плати вищому керівництву. Взяти хоча б картинку, яку спостерігає глядач в оновлених програмах «Громадське радіо», де нудних ведучих і гостей програми показують в антуражі радіорубки – з переплетінням мікрофонних стійок і навушників на головах учасників. Що від цього виграло телебачення – взагалі незрозуміло, а що отримала громада – ще й не видно. Незрозуміла й політика місцевих філій, яка звелася до закриття популярних програм і звільнення співробітників.

У нашій області реформа державного сегменту телебачення зруйнувала звичну «сітку мовлення» у бік збільшення кількості інформаційних випусків, що пішло явно не на користь якості, бо новини часто через тематичне обмеження стають розтягненими, перевантаженими довгими «синхронами» та непотрібними «стенд-апами» журналістів. Нові ведучі програми «Радіомайдан», яких відбирали невідомо за якими критеріями, виявилися аж ніяк не кращими за звільнених журналістів, а «улюблене дитя» керівництва кіровоградського телебачення, програма «Ранкова кава», встигає охолонути до того, як сподобається хоча б невеликій аудиторії.

Не можна сказати, що це провина лише місцевого керівництва, адже воно реалізує програмні засади, які надходять з Києва. Практично нічого не взято на озброєння і з дискусії з приводу програмного наповнення, у всякому разі, вимога дня, авторська аналітика не входять у програми місцевого «суспільного». Зате в програмах, хоча б і новинних, з’являються сюжети інших обласних філій, які не вписуються ні в тематику, ні в традиції місцевого телебачення. Виходить, все, що було напрацьовано попередніми поколіннями журналістів і ведучих, техніків і операторів, виявилося зайвим? Тоді постає питання: а заради чого це все, невже лише на догоду ініціаторам, які таким чином зуміли не лише перерозподілити зони впливу на державному телебаченні, але й покращити своє матеріальне становище? Про політичні наслідки таких реформ можна буде говорити пізніше.

Сергій Полулях

Сергій Полулях

Журналіст «УЦ».

  • Дмитрий Танцюра

    Мне нравится ситуация , когда при монтаже кресла или фильма лишнее вырезают . А то крики идут о неокупаемости .