Торговельна надбавка на все життя

15:18
505
views
Sinaia, Romania, October 05, 2017 : The Gypsy Bazaar is located not far from the Pelesh castle in Sinaia in Romania

В усі часи рушійною силою цивілізації була торгівля, але вона прямо залежить від рівня економічного чи промислового розвитку країн і регіонів. Ми познайомилися з Михайлом Лазаровичем, який кілька десятків років приїздить своїм мікроавтобусом торгувати в Кіровоградську область із Прикарпаття.

 

– Як називається ваша торговельна мережа?

– У мене є торгівля на всіх ринках України, це продукти харчування, вовняні та шкіряні вироби та інші товари. Я працюю сам і один їжджу в Кропивницький.

– Торгівля – це ваше покликання?

– Ні, але починав давно. Колись за Союзу був такий термін, як «спекуляція». Мої батьки – педагоги, вчителі біології, хімії та фізики. Ми самі з Прикарпаття – село Білі Ослави, Надвірнянський район Івано-Франківської області. Це гори, де люди виживали, займаючись землеробством і скотарством, а років 30 тому почалася мода на килими з гуцульськими орнаментами, їх з овечої шерсті ткали на верстатах. Також виготовляли ліжники (наголос на останньому складі. – Авт.), тобто ковдри-покривала, теж ручної роботи. А ще в наших селах ще за Союзу брали з мішковини нитки, фарбували й на верстатах виготовляли тканину з гуцульськими орнаментами. Вона теж у ті часи була дуже популярною. Після школи я закінчив художньо-різьбярське училище в Івано-Франківську. Це кінець 80-х – початок 90-х, період був важкий, вчителям затримували заробітну плату, а мене мамин брат взяв із собою в торговельну поїздку. Він вже давно возив у Кіровоград, Черкаси, Полтаву якраз оці килими ручної роботи. Колись це називалося спекуляцією й було не зовсім законною справою, тому ми ходили по селах, різних організаціях і пропонували килими. Так я ще студентом і зв’язався з торгівлею. Спочатку було важко і незвично, але потім почав возити наші карпатські сувеніри, були такі дерев’яні масажери, які клали на сидіння автомобілів, возив шкатулки й дерев’яні сувеніри. У нас ще не було автомобіля, то ми сумками носили свій товар.

– На Заході це називалося комівояжери, а в Росії – коробейники?

– Так, схоже. Розумієте, ми живемо в горах, роботи мало, а виживати якось потрібно. У нас там був один деревообробний комбінат, робочі місця давно й міцно зайняті, тому так починався мій шлях у торгівлю.

– Давайте уточнимо. Ви починали торгувати вже за часів незалежності, коли з поняттям «спекуляція» начебто було покінчено?

– Так, пішло вже послаблення, було розуміння, що ось так можна заробляти, але все-таки ще був період, коли начебто можна, і одночасно – ні. Розумієте, якщо це дефіцит… Ми ж пам’ятаємо, що за Союзу було таке явище, як крадіжки продукції з підприємств?

– Так, це були «несуни», з ними боролися, то ви починали з цього?

– Не зовсім, бо тоді почали на підприємствах видавати зароблене тією ж продукцією, яку раніше, як ви кажете, виносили. На деревообробному комбінаті видавали ті самі масажери, ще щось, але не всі могли продати, то давали нам. Ми ж Кіровоградщину добре знали ще з СРСР, що тут дуже родючі землі, процвітали колгоспи, то наші земляки їздили сюди на просапку буряка, скирдування чи будівництво. Звідси брали бартером пшеницю, цукор, які реалізовували вже дома, бо в нас цього не вистачало.

– Скажемо так, що завдяки традиційним зв’язкам Прикарпаття й Кіровоградщини бізнес у вас пішов, і ви почали його нарощувати?

– Не зовсім. Тоді якраз почалися торговельні поїздки за кордон, і українці везли на продаж у Польщу все, що могли, а також у Румунію, Югославію, Угорщину, Словакію. З Івано-Франківщини більше везли хутряні та шкіряні вироби з Тисмениці, де було друге після Харкова виробництво. Зараз фабрику наполовину викупили німці, а тоді дуже цінилися за кордоном дублянки, шкіряні куртки. І я теж брав у цьому участь.

– Для нас цікаві ваші особисті враження. Ми пам’ятаємо, що в Польщу з України везли на продаж буквально все – цвяхи, робочі рукавиці, не кажучи вже про праски, телевізори чи щось подібне, навіть горіхи.

– Було таке, бо нам здавалося тоді, що в Європі все, як кажуть зараз, у шоколаді, не життя, а цукерка. Звичайно, там теж є проблеми, там теж є корупція, зловживання, але там більше дбають про людей. Очевидно, там влада більше відчуває власну відповідальність, бо суспільство відразу реагує на негаразди. Трішки підвищили ціну на пальне – і зразу пішли революції, майдани…

– Польська «Солідарність»?

– Так, але чому в поляків вийшло? Тому що вони почали зміни зразу. У нас ще довго люди вірили керівництву, мовляв, як скажуть, значить, так і треба, а там люди були розкутішими, вимагали свого.

– Скажіть, а тоді дійсно в Польщі був дефіцит, гірший, ніж у нас, що купували все, що наші туди везли?

– Я вам скажу, як було. За Союзу в нас на підприємстві нічого не контролювалося, в сенсі виробництва й собівартості, тому можна було вивозити майже безплатно, а там усе це коштувало дорого.

– Тобто дефіциту там не було, але наші товари були дешевшими? Знову ж таки, пам’ятаємо, як усе це тотально кралося.

– Так, ми успішно торгували там за рахунок ціни.

– Такий собі демпінг.

– Але це був дуже гарний заробіток. Скажу по собі, коли почалися долари, а в нас був дефіцит «зелених», то нашим першим завданням було заробити долари. З поїздок ми везли модні тоді куртки, светри, джинси «Мальвіна», годинники «Касіо». Якщо за тиждень вдавалося заробити 25 американських доларів і привезти дві куртки, один светр і джинси, то це вважалось дуже добрим заробітком. Тут треба було півроку, щоб стільки заробити.

– А наскільки така торгівля була безпечною: бандити, рекетири й таке інше?

– Розумієте, якраз у 90-ті бандити дійсно побачили, що йде такий потік товару, кордон не контролюється. Поляки контролювали ввезення товарів, а з нашими прикордонниками можна було домовитися. Наша корупція народилася не зараз, вона ще з тих часів, просто поступово вдосконалювалася та набирала обертів. Гроші збиралися знизу та йшли кудись на гору, і так вибудувалася система.

– Тим не менше, ви не кинули справу?

– Так, було й важко, і кидали, але згодом почало відроджуватися швейне виробництво. Івано-Франківські підприємства почали шити постільну білизну, ковдри. Сильних інвестицій ще не було, але ж люди побували за кордоном, побачили, що можна жити по-іншому. Тим більше країни Європи почали ретельніше контролювати кордон, слідкувати за трудовою міграцією. У нас же ще й туристична галузь була розвинута: Свалява, Ворохта, Буковель, правда, він почався в пізніші часи. Там люди, які багато їздять і багато бачили, тому на заході України підйом виробництва почався раніше. Люди зрозуміли, що можна заробляти не лише за кордоном. Але й побачили, як там ставляться до людей, до їхніх прав, до соціальних гарантій.

– Іншими словами, з підйомом текстильного виробництва ви переключилися на торгівлю в Україні?

– Не зразу, років 20 тому почалося масове заробітчанство в Європі. Я особисто виїхав тоді в Португалію, бо якраз почалися проблеми в торгівлі з кордоном, рекетом, тому довелося переключатися. Ми ж спілкувалися з поляками, румунами, які раніше почали заробляти в країнах Західної Європи. Активізувалися процеси в Євросоюзі, причому ми якийсь час почали возити товари далі, ніж у Польщу, бо тут стало нецікаво.

– Стало невигідно?

– Торгівля стала такою масовою, що це вплинуло на ціни, а тим часом в Європі оцінили українського робітника, бо він був готовий працювати, як віл. Але було й складно, у Португалії дуже важка мова. Нас спочатку возили туди поляки, робили нам закордонні паспорти, але це все було теж нелегально, боялися брати навіть словники, щоб не виникло підозри. Тоді трудова міграція активно розвивалася ще й з допомогою релігійних організацій, яким було простіше викликати одновірців. Різні були шляхи.

– Давайте про заробітчанство.

– З торгівлі мені довелося переключитися на автосервіс. Тоді в Португалії цінувалися будівельники, механіки по автомобілях, багато людей працювали в теплицях, у сільському господарстві. У них був промисловий бум, тому почали дуже гарно платити. За день можна було отримати 24 з половиною євро. Це дуже великий заробіток. За два роки можна було заробити на трикімнатну шикарну квартиру в центрі Івано-Франківська. Ми почали їздити в Італію, Францію, Іспанію й Португалію.

– Їхали легко?

– Ми почали їздити мікроавтобусами, бо прямого сполучення поїздом через п’ять тисяч кілометрів і кілька країн не було, а автомобілем було дорого. Ми їхали через Польщу, Німеччину, шматочок Італії, Франції і в Португалію.

– І як довго їхали?

– П’ять діб! Це майже п’ять тисяч кілометрів, тому не так все легко було, але економічний підйом тривав недовго, все йде якимись етапами. Тому ми почали повертатися в Україну.

– Зараз, навпаки, ви купуєте товар в Європі й привозите в Україну?

– Я працюю і з українським виробниками, але багато продукції купуємо за кордоном. Коли в Україні почався вільний обмін з Європою, багато українців почали їздити й привозити звідти продукти, хоча й з обмеженнями в кількості на одну людину.Тому я сам не їжджу, але підключаю багато знайомих, мешканців прикордонних областей. Раніше були потрібні візи, а зараз справу полегшують біометричні паспорти, до того ж існує 50-кілометрова прикордонна зона, мешканці якої мають спрощений порядок перетину кордону. Все по закону.

– А кордони наші сильно корумповані?

– Система ще залишилася стара, але в даний час ідуть такі процеси, що займатися нелегальним бізнесом стає складніше.

– І коли це почалося?

– Боротьба з контрабандою йде років з 10, але треба зважати, що контрабанда тут напрацьовувалася десятиріччями. На Заході постійно були дорогими цигарки, тому тут завжди контрабанда була вигідною. Система змінюється, але це питання часу.

– Ви зараз возите товар по всій Україні?

– Раніше, до останньої революції, їздив і в Крим, ми туди продавали для закладів харчування серветки чи салфетки з Калуша. Ми сподіваємось, що Крим окупований тимчасово, але…

– А після окупації ви потрапляли в Крим?

– Ні, але наші хлопці пробували, бо там залишилося і майно, і бізнес, але на даний час ніхто не хоче ризикувати, самі розумієте. Почалися серйозні перевірки, тому ризикувати товаром ніхто не хоче.

– А з окупованими територіями Донбасу є торгівля?

– До Майдану я торгував у Вовчанську, це 22 кілометра від Белгорода, фактично кордон з Росією. Торгували шкірою, ковдрами, ми туді їздили 5 років, і серед росіян був попит на шкіри овець, їх використовували як килимки біля ліжок, а потім у них пішла мода на овчинні покриття крісел в автомобілях. Тоді процвітав ринок «Барабашово» у Харкові, звідки теж возили в Донбас продукти харчування. Після Майдану й початку війни стало важко, почали ставити блокпости.

– А про контрабанду чули?

– По моїй інформації, зараз туди не їздять. Усі переключилися на безпечну торгівлю всередині України.

– А якою ви бачите динаміку по регіонах у плані споживацьких можливостей? Які регіони виглядають багатшими?

– Україна дуже велика, кожен регіон має свої особливості попиту, але найбагатшим регіоном є Київ, столиця. Потім іде Львів. Там розвинутий туризм, знову ж таки, люди часто заробляють в Європі, тому можуть собі дозволити більше. У вас, на Кіровоградщині, Черкащині та в Полтаві теж є перспективи, дуже родючі землі, у Кропивницькому є потужна шахта, але помітно, що йдуть скорочення. Ми бачимо це по торгівлі.

– Це лише в нас?

– Ні, але люди почали масово виїздити за кордон. В Україні знову почалося безробіття, і це відчувається на торгівлі, бо люди починають менше купувати, зменшується купівельна спроможність населення.

– А яка ситуація в області?

– Я 10 років торгую в Олександрії, це дуже великий районний центр, але купівельна спроможність людей дуже мала. Я там торгую або на площі Кірова, або біля ринку «Айсберг».

– А як зараз справи на дорогах, беруть хабарі?

– На даний час хабарів майже немає. Зараз поліція має камери, і, можливо, тому бояться вимагати й брати. Можливо, і трапляється, але в цілому – немає. До Майдану було, причому в різних регіонах, в Донецьку штрафи, назвемо їх так, були більшими. Як на кого потрапиш. Якщо везеш товар офіційно, то брали менше, але якщо людина везе без документів, або тендітний товар, помидори чи фрукти, або транспорт перегружений, то вирішувалося по-різному. Зараз це припинилося. Відчувається, що щось міняється в Україні, але це також питання часу.

– А чи важко отримати дозвіл на торгівлю, скажімо, у Кропивницькому?

– Якщо у вас є ліцензія, подаєте заяву в управління міської ради, вони перевіряють, і проблем немає. Хороший підприємець зацікавлений у прозорому бізнесі, і місто також.

– А як війна впливає на торгівлю, щось змінюється?

– Впливає, звичайно. Ось я вже казав, що відпали великі регіони. Ми багато допомагаємо армії, волонтерам, але хочеться миру. Україна – велика держава, тільки потрібне розумне керівництво, і все буде добре.

– Торгівля залежить від ринків збуту. Вони відкриваються для України чи скорочуються?

– Ринки збуту змінилися. Але, на мою суб’єктивну думку, у Союзі був великий ринок, потім країни почали роз’єднуватися. Можливо, коли б була єдина країна, але під добрим керівництвом, може, було б і добре? Європа нас почала начебто запрошувати до себе, але й без Росії нам складно, у плані розвитку торгівлі. Колись я торгував навіть у Москві, на ВДНГ. Зараз дуже багато дезінформації по телебаченню, людині важко розібратися. Я просто бачу рівень життя, спілкуюсь з різними людьми. Усі хочуть, щоб було добре. Перше – дайте людині достойну заробітну плату, щоб вона мала можливість купувати. Знову ж, якщо взяти соціальні гарантії, вони в Європі на вищому рівні.

– Щось сумно закінчуємо розмову…

– Так виходить. Проблем багато і в торгівлі, і будь-де. У Західній Україні люди теж стурбовані продажем землі. Якщо земля перейде в приватні руки, то що буде з карпатськими лісами, які називають легенями України?

– Тоді закінчимо нашу розмову екологією. Вам не страшно бувати в Кропивницькому, адже тут уранові шахти?

– Знаю, я не раз бачив програми по телевізору, але якщо порівняти вас і Західну, то там майже друге місце в Україні по онкозахворюваннях. А щодо уранових шахт – нічого поганого я не відчуваю. Більше впливає інформація. Життя продовжується, і треба вірити в краще.

Сергій Полулях, «УЦ».