Мене б не було…

13:50
403
views

Як не прикро констатувати, але тема голодоморів в Україні була забороненою більше як півстоліття, і навіть у перебудовні часи компартійне керівництво намагалося якось обійти її. Пригадується, що вперше про голод на офіційному рівні заявив перший секретар КПУ Володимир Щербицький, і було це в другій половині 80-х років минулого століття, коли на повну силу буяли гласність і відкритість: «В начале 30-х годов Украину настиг неурожай. Нам помогала вся страна». Оце і все, на що спромоглася тодішня влада по відношенню до однієї з найстрашніших сторінок в історії людства.

Лише з часів здобуття Україною державності тема Голодомору набула необхідного звучання й відкритості. У містах і селах почали зводити монументи в пам’ять загиблих від голодної смерті, але встановлення знаків на честь померлих не вирішує іншої проблеми. Це питання упорядкування місць поховань жертв Голодомору, які в абсолютній більшості випадків так і залишилися недослідженими, нагадуючи про моторошні часи лише зарослими бур’янами, хаотично насипаними та вже майже зниклими могильними пагорбами десь на околиці. Окрім того, досі невідома ні точна кількість загиблих, ні їхні прізвища, і пройде зовсім небагато часу, коли це встановити буде неможливо, бо помруть останні носії інформації. Тим більше заслуговує на увагу подвиг тих, хто цим займається, хто переймається пам’яттю та робить усе, щоб вона не зникла назавжди.

Зовсім недавно, на початку жовтня цього року, у селі Василівка Долинського району було відкрито меморіальний комплекс на честь жертв голоду 33-го року. Його на свої кошти замовив 86-річний мешканець Одеси Олег Арсентійович Крикун. Про сприяння місцевої влади невідомо нічого.

У телефонній розмові Олег Арсентійович розповів про свій задум, про його виникнення та втілення в життя: «Вже аж перед смертю моя мама, а їй тоді було 88 років, розповіла про цю страшну історію нашої родини. Мені на той час було 60 років, я був членом Народного Руху України, але до 1993-го року нічого не знав про голод 33-го року, а коли дізнався, почав займатися дослідженням цієї теми, збирав матеріали й вів просвітницьку роботу. Одночасно почав розпитувати маму, але вона весь час відмовлялася, але таки якось погодилася. Я включив магнітофон, вона весь час плакала, а я був у шоці й буквально скаженів від почутого та від усвідомлення того, що, якби моя мама дивом не врятувалася, – я б не народився й мене б ніколи не було!»

Родина Дениса Миколайовича Матроса та Єлизавети Федорівни Здержатель, це дід і бабуся Олега Крикуна, та їхні діти проживали в селі Бурдзунківка чи Миколо-Бурдзунківка поблизу Долинської. Восени 1932-го року в їхню малесеньку хату зайшло кілька дужих чоловіків, місцевих мешканців-активістів, які без будь-яких пояснень і розписок почали виносити з хати й комори все, що було заготовлено на зиму, та вантажили на підводу. Те саме відбувалося і в сусідніх хатах. Мама Олега Арсентійовича, Килина чи Акулина, згадувала, що грабіжники розмовляли, як і всі, – українською, і їх боялися, тому чомусь і не опиралися. Зиму переживали, розкопуючи мерзлі городи, збираючи засохлі бур’яни, поїли собак і котів, але втекти з села не могли, бо стояли військові караули й завертали всіх, хто намагався вийти на дорогу до міста. Мабуть, батьки віддавали все їстівне дітям, тому першими й померли вже навесні 1933-го року, спочатку батько, потім мама, за ними дві дочки та хлопчик Петро…

Старшій з трьох сестер, які залишилися, Килині, було 17 років, і саме їй прийшла в голову думка негайно рятуватися. До цього вона кілька разів підробляла в Дендропарку «Веселі Боковеньки», тому дорогу знала, нею й повела двох менших сестер вздовж річки Боковеньки. Було дуже холодно, березень, сил вже не залишилося, коли сестри дійшли до трьох будиночків, в яких жили родини інженерів-лісівників. Дівчата почали стукати в двері й просити про допомогу, і сталося диво, їх врятували! Кожна родина взяла до себе по сестрі, і таким чином вони втекли від неминучої смерті. Сестри почали працювати в лісгоспі, а за це отримували по склянці борошна та олії, з яких пекли млинці. Там і залишилися жити, а пізніше кожна сестра завела й свої родини, які проживають в Одесі та Кривому Розі. Килина в 1938-му році вийшла заміж за військового, який проїздив через село. Це також вплинуло на те, що історію про голод вона приховувала все життя, бо чоловік служив в НКВС, і це могло позначитися на кар’єрі. У 1939-му році народився Олег Арсентійович, а з 1944-го року родина стала проживати в Одесі. Він закінчив Одеський політех і працював інженером.

Після смерті мами в 2004-му році Олег Крикун почав шукати архівні матеріали по історії голоду в родовому селі, але це виявилося майже неможливим. З документів мами він знав, що вона родом з села Бурдзунківка, тому писав і туди, і в архіви Кіровоградської області, але безрезультатно, аж доки в Народному Русі йому не повідомили, що такого села не існує, бо його перейменували чи приєднали до села Василівка Долинського району.

У 2017-му році він вийшов на сільраду та поїхав у село Василівка, бо й самому вже було добре за 80 років: «Боявся, що помру й не знатиму слідів свого роду. Щось розповідали й рідні тітки, тому знав, що треба на кладовищі шукати прізвища Матрос і Здержатель, але нічого не знайшов, прізвища були, але ініціали інші. Ми пішли на друге кладовище, збирався дощ, коли побачили горб над колишнім ровом і два хрести без імен. Перед очима у мене все пливло, як у тумані, я хвилювався, бо десь тут лежали мої рідні. Я вирішив, що треба поставити пам’ятник, бо помру, ніхто не знатиме про голод у цьому селі».

Тоді ж місцевий священник провів під дощем заупокійну літургію, а Олег Арсентійович повернувся додому й почав працювати над ідеєю встановлення пам’ятного знака. Виявилось, що в Долинській не так і просто знайти підприємство, яке б взялося виготовити пам’ятник по ескізу. Нарешті підприємство знайшлося, і його керівник Валентина Батчеєва навіть не взяла авансу, оскільки її родина теж потрапила під репресії. А от сільське керівництво допомагати відмовилося, мовляв, свого клопоту вистачає. Так у селі Василівка біля церкви з’явився пам’ятник жертвам Голодомору.

Окрім цього, Олег Арсентійович розшукав і список померлих селян з сорока осіб, до яких потрібно додати й п’ятьох з його родини. Він вважає, що зробленого для увіковічнення памяті жертв Голодомору ще недостатньо, тому звернувся до сільської ради з проханням упорядкувати могилу жертв голодної смерті в 1932-33 роках, а також виготовити повний список померлих шляхом опитування свідків, після чого можна буде викарбувати їхні імена на гранітній стелі. І було б добре, якби впорядкуванням і утриманням пам’ятника, виготовленого на кошти Олега Арсентійовича, змогла б опікуватися місцева школа. Як гарантія збереження пам’яті про трагічні сторінки історії села й родин школярів.

Завжди дивувало, як бережуть пам’ять про свої родини багато народів, де зберігають інформацію навіть про далеких пращурів. Шкода, але в нас не так, бо навряд чи історія роду простежується далі, ніж дідусі і бабусі. Наша родина теж постраждала від Голодомору, який моїй мамі й тітці з родиною Шпаків довелося пережити в селі Миронівка Світловодського району. Картина голоду, зображена в спогадах мами Олега Арсентійовича, практично не відрізняється від спогадів моїх рідних, які лише пошепки могли сказати, що «голод був штучним», чому я відмовлявся вірити!

Зараз у Миронівці, як повідомила телефоном секретар сільської ради Тамара Літвінова, вже років з 15 стоїть пам’ятний знак жертвам Голодомору, але повного списку загиблих теж немає. Немає такого списку і в селі Василівка. Мартиролог є, але він не повний, і вже добре, якщо вказано прізвища – Григоренки, 7 душ; Демиди – 8 померлих і так далі. У більшості випадків значиться лише: «дитина, ім’я і рік народження невідоме». Зате добре відомий рік смерті – 1933-й. У цьому селі на той час існувало два чи три колгоспи, проживало 3790 мешканців. Після голоду населення скоротилося на 500 чоловік, але встановити вдалося імена менше 50-ти…