Багате серце пустелі

14:11
1100
views

Світ настільки звузився, що українці тепер завжди перебувають в епіцентрі подій і навіть не завдяки інформаційним технологіям, а можливості особисто бути чи не в кожному регіоні планети. Навіть у найгарячіших місцях. Так сталося, що мешканець Кропивницького Едуард Повєрєнний на різдвяні свята перебував з родиною в Дубаї й мав повертатися додому через територію, де щойно був збитий український пасажирський літак. Але, на щастя, рейс тієї ж авіакомпанії МАУ було заплановано на наступний день після трагедії, і родина повернулася додому майже без пригод.

– Едуарде, з поверненням. Як воно, бути під прицілом, тим більше, що, перебуваючи у Дубаї, ви одним з перших, ще 8-го січня зранку, написали в соцмережах, що український літак був збитий і навіть ким? Як це сприйняли саме там?

– Сприйняли цю новину всі, кого це стосувалося, важко. Чому? Тому що це наші люди, тому що Дубай дуже близько. Ми якраз гостювали у рідні, коли ВВС та інші телеканали транслювали подію наживо, тобто ми отримували інформацію оперативніше. Нам допомагали з перекладом, співчували. Важко було це сприймати ще й тому, що ми напередодні трагедії прилетіли таким же літаком, тієї ж авіакомпанії, через цю ж місцевість, і потрібно було через день повертатись. О 8-й ранку повідомили, що збили літак, а наш рейс був о 4-й ранку наступного дня.

– Тобто теоретично ви могли потрапити під обстріл?

– Так. Я – колишній військовий, трішки розумію, як це воно там відбувалося, десь на логіці, здогадках, досвіді. Було ясно, що нас уже не зіб’ють, бо два літаки не можуть збити підряд, тому питання було ще й у тому, як повертатися, бо повітряний простір перекрили. Залишатися в Дубаї, куди ми прилетіли буквально на три дні за сімейними обставинами, у нас не було ні можливості, ні коштів. Тому почали міркувати, як будемо повертатися.

– А служби авіакомпанії?

– Шкода, але ніякої інформації ні від авіакомпанії, ні ще звідкись, не було.

– Тобто у вас уже квиток був і вас повинні були попередити?

– Так, щось повинні були розповідати. Я вийшов на представництво МАУ в Дубаї, але МАУ хоч і велика компанія, але не має там прямого представництва. Це таки собі субпідрядники, які не розмовляють ні українською, ні російською, лише англійська. Але таки знайшли телефони, і нам повідомили, що рейс назад відбудеться, і більше ніяких деталей не було. Ну і розумієте наш стан. Я як людина військова опанував себе, але жінки дуже переживали, тим більше, що в соцмережах писали все що завгодно – від американців і до НЛО. Усе це ми читали, нерви накручувалися, така ось ситуація непроста. І те, що полетимо з дозаправкою через Кіпр, ми дізналися вже в аеропорту. З одного боку, це заспокоїло, а з іншого – це зайві три години в повітрі, теж напряжно, тому що літак обходив усі ці райони і пального у нього елементарно не вистачало.

– Ще одна причина хвилюватися?

– Так, літак сідав у Ларнаці, дозаправка зайняла хвилин 50, ми знову піднялися в повітря й взяли курс на Бориспіль.

– Для вас все обійшлося, слава Богу.

– Слава Богу, але скажу, що й у літаку обстановка була дуже напруженою, бо людина так влаштована, що вона починає собі ситуацію додумувати, домальовувати, а тут ще така інформація, ледь не війна.

– І все можливо, і з будь-якого боку?

– Звичайно, тому ми дуже уважно слухали заяву Трампа, розумієте, наша доля фактично залежала напряму від заяви президента США! Якби він заявив, що Штати у відповідь нанесуть удар по Ірану, то, мабуть, ми б там і залишилися, і не знаю, що б сталося. Бо Іран заявив, що у випадку обстрілу з боку США вони у відповідь підуть на Дубай.

– Прямісінько на вас?!

– Так, і ще вони погрожували ударити по Ізраїлю. Ось такі були заяви.

Природньо, що місцеві теж трішки захвилювалися. Дубай – багата країна, армія дуже добре технологічно підготована, але…

– А підготовки не було, передислокацій військових чи ще чогось, через загрозу ракетного удару по Дубаю?

– Ні. Я відповідних заяв не чув, але, може, тому, що був мовний бар’єр. Я спілкувався з одним місцевим, вони кажуть, що армія є, але розуміють, що вона ніяка, і надія лише на саудитів. Єдина сила в регіоні, яка може стримувати Іран чи Ірак, – це Саудівська Аравія. Це союзники США, як і Емірати, той же Дубай.

– А хоча б населення попереджали про небезпеку?

– Ні, нічого такого не було. Ніякої реакції, можливо, щось і було, але ми не бачили.

– У цілому все закінчилося для вас добре, ви повернулися, але хотілося б подробиць про сам Дубай, тому що інші бувають там в якості туристів, а ви – в гостях, а це інше середовище. Якою ви бачили країну?

– Країна, я б сказав, казкова, вражає своїми технологіями, історичного там немає нічого, тому що ми 29 років падали, а вони 29 років піднімалися. Фактично Дубай розквітнув за останні 30 років. Зрозуміло, що в них нафта, але вони нею розумно розпоряджаються. Як сказав їхній лідер, Аллах дав арабам нафту, причому кожному арабу. Цим відрізняється наш підхід від їхнього. Тому місцеві дуже захищені на законодавчому рівні, захищені фінансово, при народженні дитини близько 100 тисяч доларів «капає» на рахунок. Місцеві живуть ду-у-уже добре.

– А як розпоряджаються «дитячими» грішми?

– Купують дорогі автомобілі (сміється). На мій погляд, їхати туди відпочивати немає сенсу. Країна дуже дорога. Чашечка капучино й вівсяний пряничок коштують 210 гривень на наші гроші. Це не в ресторані, а в кафе. Тобто, якщо взяти вартість обіду в ресторані, житло, таксі, бо країна не пристосована для пішохідних прогулянок, там немає велодоріжок, бо всі їздять на автомобілях або на…

– Верблюдах? Жартую.

– Розумію, але для нас дуже все дорого. Якщо взяти море, а це Перська затока, то, на мій погляд, воно гірше, ніж наше Чорне море десь у Рибаківці.

– У якому плані? Дивно.

– Я бував у Їзраїлі, на Середземному морі, то з 15-го поверху готелю бачиш дно й риби. А тут море якесь біло-молочне.

– Не «самое синее в мире»?

– Ні, не найсиніше, та й пісок на пляжі з камінцями, жорсткуватий. Як я розумію, туди їдуть на шопінг, бо в Дубаї відкриті представництва всіх світових брендів. Якщо ви заходите в Дубай Мол, це найбільший у світі торговельний центр, то ви знайдете всі бренди, які лише існують. Ті, хто слідкує за модою, їдуть туди. Причому там не дешевше, а на чому можна виграти – це знати, коли йде знижка на ще вчора нові колекції. Єдине, що ми собі дозволили, – я подарував дружині духи «Шанель», які ще ніде в світі не продаються, окрім там. Про вартість не будемо, але то таке.

 Відпочиваючих там не дуже багато, але в нашому чотирьохзірковому готелі кожен третій був «з-за поребріка». Це сім’ї з Ямало-Ненецького округу, з інших, їх там тьма, їх зразу видно.

– А що з вартістю подорожі?

– Ми літали по туристичній візі. З 5-го по 9-те січня, три людини, переліт туди й назад, готель – це десь дві тисячі доларів США. І це вважається, що ми дешево обійшлися, тому що ми були в готелі нижчого рівня, де зупиняється більшість людей з колишнього СРСР, а якщо ти хочеш, щоб навколо тебе ходили німці чи італійці, то потрібно додати ще півтори чи дві тисячі доларів. Дорого.

– А відпочивальний сервіс і взагалі місто?

– Сервіс просто неймовірний! Чистота! Вулиці миються сучасними якісними миючими засобами, і ніде ви не побачите бруду. Але! Самі араби не працюють, життя в них починається з години ночі. Вони їздять на дорогих авто з ресторана в ресторан. Спиртного там немає, вони курять кальян, їдять солодощі й спілкуються, така в них ніч, а вдень вони відсипаються. Але комусь же потрібно працювати? Як українці їдуть в Польшу, в Дубаї працюють малазійці, індонезійці, індуси, пакистанці, афганці.

– Їхнє ближнє зарубіжжя.

– Так, саме воно й займається прибиранням, пранням, чисткою. У туалеті обов’язково зустрінеш якогось пакистанця, який в перчатках і масці щось там протирає. Туалети в ідеальному стані, їх багато, де завгодно, як правило, безплатні, з місцем для інвалідів, місцем для пеленання дітей. На вулицях чистота неймовірна, обслуговування в кафе та ресторанах – ідеальне.

– Все ідеальне, окрім цін?

– Так, там все ідеально, окрім цін, але нашій людині завжди цікаво глянути на алкогольний ряд (сміється). Там з цим дуже суворо. Споживання алкоголю просто заборонене. Поява в громадських місцях у нетверезому стані – це в’язниця. Не 5 років, але місяць посидіти можеш, або великий штраф. Але гроші не пахнуть, вони зрозуміли, що втрачають на цьому, бо ще років 5-7 тому було ще жорсткіше. Зараз трішки послаблено, дозволено продаж алкоголю в ресторанах при готелях і в деяких ресторанах без готелів, але лише в деяких. В арабських ресторанах, де лише араби, алкоголю не знайдете, а там, де туристи, – можуть запропонувати вино.

– Очевидне послаблення, а вартість?

– Вартість алкоголю просто скажена. Ми хотіли втамувати спрагу, зайшли в ресторан, зрозуміло, що там «Десанту» немає, там німецьке «Пауланер», який є й у нас, вартістю 80 гривень за 0,5 літра. Теж недешево, але там бокал розливного «Пауланера» нам обійшовся в 400 гривень! Один.

– А дешеві магазини там існують?

– Є, але їх дуже мало. У всякому разі, немає такого, як у нас, – ларьок, магазин, знову ларьок. Чому? Тому що рівень життя дуже високий. Наприклад, там, де живуть наші родичі, на першому поверсі є невеликий магазин і обов’язково служба доставки. У деяких будинках навіть немає кухонних плит, і господині не готують їжу, бо немає ніякого сенсу. Вони дивляться буклети, де розміщені фото блюд, людина просто телефонує в доставку й замовляє номер страви. Їм це дешевше, не потрібно ходити по магазинах, воно вже приготовлене й дуже смачне. Це не фаст-фуд у нас, де дешево й сердито.

– А як місцеве населення ставиться до туристів?

– Туристів вони не помічають. Я б не сказав, що вони ведуть себе якось не так. Місцеві себе ведуть, як господарі, і вони дуже захищені на законодавчому рівні. Їхній уряд, на відміну від нашого, стоїть виключно на боці місцевих. Якщо у вас виникне конфлікт з місцевим, на будь-якому грунті, ви по-любому програєте. Тому бажано в конфлікти не вступати. Місцеві вважаються елітним прошарком, ходять, як правило, у національному одязі, абаях. Чоловіки в білому, а жінки – у чорному, тому що жінка – це тінь чоловіка. Інколи по вулиці йде багатий араб, видно по абаю, за ним 4-5 жінок у чорному одязі та зграйка дітей. Чиї вони, якої жінки – хто знає? Араби дуже контро­люють свій внутрішній світ і нікого туди не допускають.

– Гендер, одначе…

– У жінок ще й обличчя закриті по очі. Але деякі не дотримуються, жінкам достатньо покривати голову хусткою. Чоловіки, місцеві, як правило, усі в абаях. Вони ними пишаються, хизуються, як приблизно ми б усі ходили у вишиванках. По абаю можна визначити соціальний статус.

– По одежці?

– Так, це найякісніший шовк, білизна така, що сліпить очі. Там немає нечепур, усі поголені, підстрижені, доглянуті. Взуття носять на босу ногу, у багатих сандалі шкіряні, розшиті золотом і камінцями, у бідних можуть бути прості. У відносно бідних, я б сказав.

– А транспортна інфраструктура теж вражає?

– Країна абсолютно не заточена під прогулянки пішки чи на велосипедах. Є громадський транспорт, але в основному всі користуються таксі. Є трамвай, є метро, але наземне, одна нитка через весь Дубай, причому сучасне, без машиніста, але всі їздять на автомобілях. Їх ду-у-же багато, і є таксі трьох розрядів. Для бідних, але це Тойота-Камрі останніх випусків, ті, на яких у нас їздять багаті люди. Дуже розвинута мережа незалежних таксі Uber, але вони теж уже під кимось, тому що машини у всіх однакові, Лексуси останніх моделей, це ще крутіше таксі. Водії всі в костюмах і при галстуках, але ціна відсотків на 20-30 більша, ніж у звичайному таксі.

– А в гривнях скільки це буде?

– Дебеленько. 20 кілометрів ми проїхали за 700 гривень. Але смішно, що й у нас інколи називають такі ціни. Але там ти їдеш на Лексусі з шкіряним сидінням, по чудовій автостраді, тоді як у нас їдеш на незрозумілій євроблясі з напівтверезим водієм по ямах, у прокуреному салоні (сміється). Але й це ще не все, бо є ще крутіше таксі, де стоять Тесли. Тобто це ще відстотків на 20-30 дорожче. Ми раз спробували, але дорогувато, гривень 1200 за 20 км, хоча для них це геть доступні кошти.

– А заводи, фабрики, сільське господарство?

– Дубай – величезне, високотехнологічне місто. Взагалі, коли з’явилася нафта, вони закупили технології, запросили західних інженерів і почали в пустелі розвивати країну. Тут заборонено відкривати бізнес не громадянам країни, інвестувати можете, але директором фірми може бути лише місцевий. Тому часто одна людина якби керує кількома фірмами одразу і з кожної отримує кошти. Працювати їм начебто й не потрібно.

– Після того, що побачили там, ви б хотіли, щоб діти повернулися ?

– У мене обидві дочки живуть за кордоном, тому хочеться, щоб приїздили. Я часто задаю це запитання дітям, а вони запитують: батьку, а якість життя? Я довго можу розповідати, що це ненька, що тут буде добре, але ми гребемося 30 років на місці, і вони це бачать. І ти розумієш, що діти вже відвикли від хамства чиновників, від продажних суддів, вони вже цього не знають і не хочуть знати наших побутових і різних проблем. Вони хочуть жити в комфортному світі й не хочуть сюди вертатися. Ось у чому наша біда.

– Хотілося б на позитиві закінчити розмову. Мабуть, позитив у тому, що Україні є до чого прагнути?

– Коли подорожуєш, це видно особливо чітко.