Це потрібно не мертвим, це потрібно живим

15:17
406
views

У Кропивницькому презентували книгу  «Вій­на, якої не було. Хроніка Іловайської трагедії». Представляв її сам автор, Роман Зіненко, який там був з початку до кінця й вижив у тому пеклі. Для нашого міста ця книжка не просто літопис подій. У тому котлі загинули семеро бійців 3-го полку спецпризначення, семеро отримали поранення, ще п’ятеро наших земляків з інших підрозділів склали голови… Тому ця книжка про нас і для нас.

Її написав Роман Зіненко, який два тижні був у кривавому місиві, вижив, повернувся додому й поставив за мету розповісти, що та як там було. Родом з Дніпра, вищої освіти не має, закінчив тільки 10 класів. Був серед перших добровольців свого міста, коли почалося на Донбасі. Це вже друга його книга про цю війну. Йому слово.

– Мета написання книги – висвітлення подій, до яких я маю безпосереднє відношення та про які майже ніхто в нашому суспільстві не знає. Тому що іловайські події – найкривавіші за весь час нашої визвольної війни, і, на жаль, суспільство досі не має уявлення про те, що там відбувалося. Я взяв собі за мету опитати якомога більше учасників подій, своїх побратимів, щоб скласти найбільш об’єктивну картину подій серпня 2014 року.

У цій книзі я згадав усіх, хто був зі мною поруч під час виходу «зеленим коридором». На жаль, на момент написання першої книги «Іловайський щоденник» ці хлопці не мали ні вдячності, ні державних нагород. Книга вийшла тиражем у 6 тисяч примірників і, можливо, допомогла змінити ситуацію. Тільки тоді хлопці, нарешті, отримали медалі та ордена.

Отже, я спочатку планував написати таку собі збірку спогадів бійців, які бачили загибель побратимів. Потім ці спогади почали поширюватися й поширюватися. Врешті -решт вони склалися в книгу, яка навіть не вмістилася в один том.

У цій роботі – двотомнику «Війна, якої не було» – мені вдалося зібрати спогади понад сотні рядових бійців і офіцерів більше ніж з 25 підрозділів. Але, чесно кажучи, відпочатку жодному з них не вірив і ставив їх слова під сумнів. Я неодноразово був свідком, як по телебаченню хлопці ділилися своїми вигадками із журналістами та громадськістю. Тому мені доводилося ретельно перевіряти всю зібрану інформацію. Просив бійців згадувати імена тих, хто з ними був поруч в Іловайську, а потім виходив з тими людьми на розмову. Щоб перевірити спогади, я спілкувався з трьома сотнями хлопців. Завдяки їм у цій книзі за прізвищами згадано близько семисот осіб. Я не знаю, скільки описано випадків загибелі. Намагався підрахувати, але не вдалося.

Було дуже важко розговорити бійців і офіцерів таких засекречених підрозділів, як 3-й окремий полк спецназу, 74-й окремий розвідувальний батальйон та 73-й морський центр спецоперацій «Морські котики». Але сам я – колишній морський піхотинець, тому знайшов підхід до кожної людини. Ці бійці розповідали певні моменти, де не можна називати прізвища, тому мені доводилося писати лише позивні. Аби картина Іловайської операції була якомога повнішою, я додав до двотомника ще один пазл – власні спогади, занотовані в «Іловайському щоденнику».

Людина могла стояти на одному пості два тижні й знати лише про події на відстані 100 – 500 метрів, навколо себе. Але вона не розуміла, що відбувається в найближчому кілометрі. Наприклад, ми, знаходячись у місті Іловайськ, і гадки не мали про ситуацію в сусідньому селі. Був День незалежності, йшов бій, ми перемогли й захопили ворожий опорний пункт. Ми навіть не підозрювали, що перебуваємо в оточенні. У передачах про Іловайськ ведучі задають питання, не розуміючи їхній сенс. А люди, що на них відповідають, – представники різних підрозділів, розповідають тільки про окремі події. Але ніхто до цих пір не намагався скласти цілісну картину подій Іловайської операції.

У різні моменти в ній брали участь приблизно 2 тисячі осіб. З оточення вдалося вийти близько півтора тисячам бійців. Із них у двотомнику згадано 700 осіб. Тобто кожен третій. Іловайська операція офіційно почалася 7 серпня 2014 року, коли батальйон «Кривбас» намагався штурмувати цей населений пункт, і завершилася кривавим коридором 29 серпня. Книга не дає відповіді на питання «Хто винен?». Я на той час був лише звичайним молодшим сержантом батальйону «Дніпро-1» і добровольцем. Я не офіцер. Я не ставив за мету знайти винуватця трагедії. Там лише зібрані спогади бійців. Хлопці відповідають на питання «Як це було?». Можливо, більше детальну оцінку дадуть фахівці, які вивчатимуть іловайські події.

Я вважаю свою роботу може й вдалою, але не завершеною. Сподіваюся на відгук хлопців і офіцерів з тих підрозділів, про які я писав.

Коли під Дзеркальним розбили хлопців з 51-ї бригади, їхнє керівництво не знало, що робити далі. Тому вирішило дати наказ відходити. Відступаючи, бійці 51-ї бригади хапають у полон двох російських десантників і випадково стикаються з групою спецназу. Українські спецпризначенці доповідають командуванню про найманців. Тим часом до одного з представників командування вийшли на зв’язок російські офіцери, які гарантувати в обмін на своїх підлеглих вихід з оточення… Усі ми знаємо, чим закінчилося.

Іловайськ насичений моментами на межі невірогідності. Інколи люди виживали, коли не мали вижити, а ті, які мали вижити, – гинули. Як, скажімо, мій командир Денис Томілович. Наша БМП рухалася через Новокатеринівку, пряме влучання у голову – і його не стало. Це майже невірогідно. Так влучити може тільки крутий снайпер. Тим не менш, Дениса немає. Я не розумію, чому я живий. Денис сидів біля мене. Це був один із моментів, які спонукали мене написати «Іловайський щоденник». Я хотів розповісти про загибель мого командира. У нашому першому взводі не було жодного загиблого, хоча ми мали багато поранених. Денис нас вивів з оточення, а сам загинув.

У книзі описані десятки бойових зіткнень. Є навіть момент, як українці віджали російський танк. Але громадськості ім’я цієї людини й досі невідоме. Вона й досі не Герой України! Уявляєте, людина захопила танк, який показали на весь світ як свідоцтво російського вторгнення, але ніхто нічого про неї не знає! Це капітан Віталій Яворський. На той момент він мав 21 рік.

Хочу зазначити, що у книзі опубліковано далеко не все. Дуже не все. У моєму архіві диктофонних записів збережені розповіді бійців. Можливо, колись я дозволю його відкрити. Але його оприлюднення відбудеться точно не за моє життя. Просто існують окремі речі, про які не варто знати суспільству. У бою часто виникають ситуації, які лише для тих, хто в бою. Це нікого не стосується й тільки для нас.

Під час наших розмов бійці згадували все. Розповідали так, ніби прийшли на сповідь. Спочатку я сам шукав людей, а потім люди шукали мене. Мені було дуже приємно, але водночас і неймовірно важко. Скажімо, я намагався дізнатися подробиці загибелі того чи іншого бійця. Але хлопці казали: «Ромо, нащо тобі це потрібно? Ти цього все одно не напишеш. У нього на школі є меморіальна дошка, йому вже складають вірші. Що тобі ще треба? Хочеш сказати правду? Тебе його мама закидає камінням». Тому я керуюся думкою: усі, хто загинув, – Герої. Вони й так віддали найдорожче, що мали, – своє життя. То ж нехай вони героями й залишаються. Саме тому я свідомо вирішив багатьох тем не торкатися.