Зелена Брама. Вічна трагедія

14:15
1220
views

У ці дні ми відзначаємо чергову річницю початку німецько-радянської війни. 80 років тому сталося чимало страшних подій, але й зараз ми мало знаємо про найтрагічніші сторінки, зокрема й про оборонні бої в лісовому масиві Зелена Брама на Кіровоградщині. Про це ми розмовляємо з Олександром Чорним – кандидатом історичних наук, завідувачем кафедрою історії України ЦДПУ ім. Винниченка.

– «Это место суровых событий, не записанных в книгу побед» – відомі рядки з вірша Євгена Долматовського «Зелена Брама», автора спогадів про трагедію. Ви давно досліджуєте цю проблему, тому запитання: що нового й невідомого відкрили, чи все так і залишається невідомим?

– За великим рахунком, все так і залишається: відома-невідома сторінка історії. Більшість людей, які чули про Зелену Браму, уявляють події спрощено: дві радянські армії потрапили в оточення, оборонялися, хтось загинув, хтось потрапив у полон, перебував у так званій Уманській ямі. Але якщо розбиратися, що, чому та як сталося, то й сьогодні серед дослідників, маю на увазі серйозних, а їх чоловік 10 на пострадянському просторі, немає єдиного погляду, аби побачити проблему в комплексі. Це пов’язано з відсутністю джерел, оскільки армійські, корпусні чи дивізійні штаби знищували документацію, коли робили спроби прорватися з оточення. Тому ми маємо інформацію на основі тих документів, які надходили від штабів до вищого військового командування у вигляді донесень, телеграм, радіограм і т.д. На жаль, втрачені журнали бойових дій армій та підпорядкованих їм з’єднань, а тому ми не маємо всеосяжного уявлення про Зелену Браму.

– Про те, що діялося там, чи взагалі про оперативну обстановку тих днів?

– Про те, що діялося, ми знаємо в загальних рисах. Це тяжкі бої, дві армії загинули, частина людей потрапила в полон, але скільки людей потрапило в полон – на сьогодні точної та обгрунтованої цифри немає. Німецька пропаганда в 1941 році повідомила про 103 тисячі.

– І в Долматовського є ця цифра, яку він ставить під сумнів.

– Так, і ряд сучасних дослідників теж сумніваються, але за 80 років ми втратили час, а тоді,влітку 1941-го, ніхто не складав списків, ніхто не рахував втрати й після.

– Це свідомі дії влади на замовчування, яка теж не володіла інформацією, чи про поразку нічого, а про перемоги – все?

– Це свідома позиція влади, і не лише стосовно 6-ї і 12-ї армій, а й стосовно втрат початкового періоду війни. Справа в тому, що в СРСР і до, і після війни діяли переліки так званих цензурних норм, які оновлювалися раз на 5-10 років. У тій частині цензурних обмежень, які стосувалися мемуаристики, військово-історичної науки, під суворим контролем спеціально навчених людей були питання втрат, поразок, військовополонених, випадків колаборації й т.д.

– У цей перелік потрапили і Брестська фортеця, і найбільша танкова битва…

– Такою була радянська концепція. Якщо ми візьмемо 5-томник 1965 року «Історія Великої Вітчизняної війни СРСР 1941–1945 рр.», то у виданні про події в Зеленій Брамі написано буквально 2 речення: «Особенно тяжело пришлось солдатам и офицерам 6 и 12 армий. Многие из них попали в плен».

– Оце й усе? Як страшно…

– Оце й усе, але, якщо розібратися в деталях, це 2 армії, 7 корпусів, 30 дивізій, кожна з яких складалася з 3-4 полків. А це все люди.

– І вся ця неймовірна кількість людей вмістилася в два речення. Пане Олександре, я знаю, що ви підготували художній роман про Понєдєліна. Що вам вдалося встановити чи відкрити в результаті літературної роботи по темі? Що підштовхнуло до написання роману?

– Це скоріше повість, хотілося, щоб вона в цьому році побачила світ. Мене на цю роботу підштовхнуло детальне вивчення біографії Павла Григоровича Понєдєліна, командувача 12-ї армії, а з кінця липня 1941 року – командувача об’єднаної групи з залишків двох армій. Він потрапив у полон, був звинувачений у зраді, а після повернення в Союз розстріляний. У той же час командарм Музиченко, який теж перебував у полоні, був відновлений на службі.

– Розстріляли вже далеко після закінчення війни?

– 25 серпня 1950 року. У Союзі він майже 5 років провів у Лєфортовській тюрмі, деякий час його утримували в Сухановській в’язниці.

– Ще одна трагедія Зеленої Брами…

– Я б сказав, що це символ трагедії Зеленої Брами. Між іншим, йому двічі виносили розстрільний вирок. Спочатку в жовтні 1941 року, це зробила Військова колегія ВС СРСР, а потім ще один вирок, але вже в серпні 1950 року. Після повернення в СРСР він проходив фільтрацію, потім був арештований у грудні 1945 року, майже 5 років тривало повторне слідство, у ході якого його викликали на допит лише 22 рази.

– Тобто, вже умовно розстріляного, розстріляли ще раз?

– Такий вигляд мала соціалістична законність, усі ці речі викликали мою непідробну зацікавленість до цієї постаті. Скажу, що на сьогодні більше 420 дат з життя Понєдєліна мені вдалося відновити. Я відновив абсолютно все, це при тому, що лише частково довелося попрацювати з його особовою справою офіцера РСЧА.

– Здається неймовірним…

– Так, деякі дати й факти стосовно перебування в оточенні з 1 по 7 серпня 1941 року (7 числа о 1 годині ночі він потрапив у полон) вдалося відновити буквально по годинах – що та як? Є задумка написати велику наукову статтю, тому що через призму дій командуючого можна бачити, що відбувалося в котлі. Деякі події цього періоду залишаються невідомими. Усе концентрується навколо постатей командармів Понєдєліна, Музиченка й комкора Кирилова. А в оточенні були й інші. Скажімо, у полон противник захопив 13 генералів та рівних їм за званням.

– Чим викликано, що генерала Понєдєліна так довго тримали в тюрмі, а потім таки розстріляли, хоча війна давно закінчилася? Перемога, багато чого можна було пробачити та списати, як кажуть, і списували? Цим розстрілом прикривали страшний прорахунок Верховного командування?

– Це був великий прорахунок командування, Генерального штабу й особисто Сталіна.

– Це можна назвати злочином?

– Так, тому що на початковому етапі війни траплялися й інші трагедії. А радянське керівництво шукало та призначало винних. Скажімо, німці на 6-й день війни вступили в столицю Білорусії, за що було арештовано, а згодом розстріляно командуючого Західним фронтом Павлова та весь його штаб. А провина їхня була частковою. За тим же принципом і Понєдєлін був призначений вин­ним у знищенні двох армій.

– Але потім чомусь вирішили показати правду?

– Зараз не лише я, але й інші дослідники, зокрема наш історик-краєзнавець Василь Даценко, Олег Нуждін з Єкатеринбурга вважають, що Понєдєліна призначили винним за трагедію, але чому його справу розслідували аж 5 років? Скажу відверто, що ніякої іншої причини, як просто забули на деякий час після арешту, мені здається, немає. А потім в СРСР з 1947 по 1950 рік смертна кара була відмінена на законодавчому рівні.

– Ще б 3 роки «забули», і все могло закінчитися інакше. А що йому інкримінували?

– Зраду, йому інкримінували зраду, а ще розгубленість, головотяпство, втрату управління військами, боягузтво й тому подібне. І це все про людину, яка мала вищу військову освіту, він до війни викладав в академії імені Фрунзе. До речі, у командарма Музиченка такої освіти не було. До того ж маємо парадокс: на момент оточення Музиченко мав звання генерал-лейтенанта, а Понєдєлін – генерал-майора, але командувати об’єднаною групою було призначено Понєдєліна. Очевидно, так рятували імідж Музиченка, він був вихідцем з Першої кінної армії, а це була своєрідна кузня військових кадрів в РСЧА, з якої вийшли маршали Будьонний, Тимошенко, Ворошилов, комфронтом Тюлєнєв і так далі.

– У Долматовського є спогади, він у 1943 році особисто чув, як Семен Михайлович «своїм бархатним голосом» жалкував, мовляв, йому б тоді 2 тисячі шабель, і Зелену Браму було б врятовано.

– Це дурниці, можливо, вже тоді Семену Михайловичу «шили» такий собі образ рубаки-дурника, адже всі розуміють, що проти танкової групи Клейста 2 тисячі шабель – нічого. Але документи, які я бачив, свідчать, що реально ситуацію, яка склалася, з усього дотичного до неї вищого військового командування бачив лише Будьонний. Він наполягав на відведенні армій до Дніпра, на нові позиції. Але в Сталіна була чітка позиція – до Дніпра не відступати, і це стало причиною трагедії. Навіть за Синюху їм відійти не дозволяли.

– Ви хочете сказати, що спогади Долматовського про 2 тисячі шабель – це пізніша вставка чи редакція?

– Може бути, адже, коли «Зелена Брама» Долматовського побачила світ, заперечити було нікому, Будьонного вже не було. Є й інші промовисті факти. Наприклад, начальник штабу 12-ї армії генерал-майор Арушанян напряму звертався в Ставку щодо загрозливої ситуації, а не до комфронтом Тюлєнєва чи Геншабу. Це може вказувати на провину Геншабу, а не Понєдєліна. Але з тих, хто вижив, пройшов полон і фільтрацію, спогади написали одиниці.

– Цензура?

– Вона. Скажімо, командир 141 стрілецької дивізії генерал Тонконогов, який осів у Києві, там і помер у 1985 році, в кінці 50-х написав спогади «Два дня Подвысоцкой были», яку Воєнвидав заборонив до друку, мовляв, не вистачає героїзму. Вона була опублікована лише в 2021 році, в РФ, з георгіївськими стрічками на обкладинці. До речі, про Зелену Браму ще у 1966 році робив доповідь на закритому засіданні Київського військового наукового товариства генерал Сергій Іовлєв, і його висновки про причини тієї поразки актуальні й зараз. Серйозно підходив до теми Костянтин Симонов. У коментарях до книги «Сто суток войны» він поставив під сумнів відповідальність за трагедію виключно генералів Понєдєліна та Кирилова, оскільки саме Ставка заборонила відвести обидві армії в умовах загрози оточення. Через це відповідні матеріали з книги були вилучені й побачили світ лише в 1988 році.

– Перебудова, гласність…

– Так, коли вже й Симонова не було. Мені доводилося читати переписку Долматовського й Симонова. Це були друзі, поети-фронтовики. Один написав пісню «Ой, Дніпро-Дніпро», інший – проникливого вірша «Жди меня, и я вернусь». Це були величини. Симонов передав Долматовському свої матеріали для доопрацювання, як безпосередньому учаснику подій. Як бачимо, навіть таким людям надрукувати щось було складно. Недарма Долматовський відповідав на критику так: «Папа Женя трішки розуміється на літературі й написав те, що написав, аби Зелена Брама була надрукована».

– Тому в нього багато героїзму та інтернаціоналізму?

– Так. Але цікаве й інше. Німецькі джерела свідчать, що Понєдєлін на допиті прямо казав, що призовники з приєднаних західних областей мали інший світогляд, для них що СРСР, що Німеччина були загарбниками, тоді як для інших призовників Радянська Україна була реальністю та домівкою. Понєдєлін знав, що казав. Він постійно відступав з боями, міг тричі потрапити в оточення ще до Зеленої Брами, бачив ставлення до війни щойно мобілізованих.

– Але тут відступити їм не дозволили, довелося стояти, як кажуть, на смерть.

– У дуже складних умовах, без армійської авіації, бо її ще раніше забрали з підпорядкування 12-ї армії. До того ж прорив з оточення ускладнювали сильні дощі, важка техніка рухатися не могла, не було пального й так далі. Але цього не врахували, коли створили урядову комісію, в яку входили Хрущов, Малєнков, щоб дізнатися, що сталося з Понєдєліним.

– У кривавому залишку, що таке Зелена Брама? Хоча б кількість похованих відома?

– Ні! Великі братські могили в селах Підвисоке, Копенкувате, Левківка, Нерубайка, Сухий Ташлик та в інших, але рештки загиблих піднімають і піднімають… Я думаю, що питання Зеленої Брами не буде закрите, ми втратили час, і вже немає головних фігурантів – учасників подій, генералів, полковників, рядових, які вже давно відійшли у вічність і забрали інформацію з собою.

– До речі, про героїзм, яким переповнені спогади Долматовського, а все-таки, були масовані багнетні атаки?

– Це творчість Долматовського, але саме в Підвисокому, де оборонялися за горами трупів і за чим тільки можливо, можна припустити, що рукопашні бої були. Відомим є факт, що генерал Тонконогов при зустрічі запитував у Долматовського, причому в міцних виразах, мовляв, де це ти бачив, що я ходив у багнетну атаку, такого не було?! Тому цей героїзм – це те, що «Папа Женя понимает толк в жанре».

– Що робити з Зеленою Брамою далі?

– Працювати, досліджувати. Є архів Дмитра Івановича Фартушняка, місцевого учителя, який вів велику переписку з учасниками подій, у його документальній колекції все розкладено по папках, усе це потрібно набрати, оцифрувати й видати, бо й цей масив можемо втратити.

– У нас немає якоїсь державної комісії чи обласної, яка б займалася цим питанням?

– Ні, лише на ювілейні дати іноді організовують круглі столи чи читання.

– А непоховані останки там так і лежать…

– Так і лежать, залишається продовжувати працювати, продовжувати дослідження, причому мова не про нові пам’ятники, а про пам’ять.