Силові лінії Дикого поля

14:57
802
views

Зараз стало модним називати деякі локації «місцями сили». Без перебільшення, такими є й окремі території нашої Кіровоградщини, де жили сотні видатних людей чи відбувалися знакові події. Історії родин, які мають відношення до нашого краю, бувають такими несподіваними, а зв’язки – глибокими, що інакше, як силовими лініями, що з’єднують час і простір, їх і не назвеш…

Нещодавно в одній з краєзнавчих груп в Фейсбуці Юлія Лєбєдєва опублікувала перелік викладачів Олександрійської жіночої прогімназії кінця ХІХ сторіччя, де свого часу працювала Марія Тулуб, представниця відомої родини, з якої вийшла письменниця трагічної долі Зінаїда Тулуб, рідна бабуся письменниці. Олександрійська краєзнавиця Надія Жахалова зібрала й надала нам деякі дані родоводу Тулубів, є й інші джерела, де можна довідатися про дійсно тісні зв’язки родини Тулубів з Кіровоградщиною та про подробиці їхнього багатого на імена й події життя.

Нам ця тема цікава тісною прив’язкою представників роду Тулубів до Олександрійщини, Єлисаветграда, Знам’янщини та Новомиргорода, а також до історії українського просвітництва взагалі. Вихідці чи то з Криму, чи то з Запорізької Січі, Тулуби були й військовими писарями, і полковниками, й офіцерами, які присягали на вірність Петру Першому, і дворянами та землевласниками на Полтавщині, але й гайдамаками та зарізяками. Один з Тулубів був одружений з сестрою самого Кочубея, того самого, що заварив гірку кашу проти Мазепи, яку самому ж і довелося їсти.

Але з середини ХІХ сторіччя Тулуби міцно стали на ниву літератури та просвітництва, а першим у цьому переліку значиться Олександр Данилович Тулуб, 1825 року народження. До його юності ця гілка роду збідніла, тому довелося йти пішки з Золотоноші до Києва, щоб вступити до Першої гімназії, яку юнак і закінчив з золотою медаллю. Неймовірно й цікаво те, що Олександр Тулуб-старший проходив в одній справі Кирило-Мефодієвського товариства разом з Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим та Пантелеймоном Кулішем – не більше й не менше! За одними даними, він покарання уникнув, бо встиг знищити компромат, а за іншими – таки відбував термін на поселенні, але врешті-решт, замість професорської кафедри в Київському університеті, став вчителем російської мови в Златополі, тепер Новомиргород. Там він написав нарис «Златопіль», опублікований у відомому на всю Росію «Современнике» Некрасова. Правда, непоганий іменний покажчик? Але прожив вчитель і за сумісництвом журналіст і поет недовго – раптово помер у Херсоні в 1872 році, але до цього встигнувши взяти другим шлюбом юну доньку професора російської історії Київського університету Марію Домбровську. Вона була прогресивною баришнею, навчалася в Інституті шляхетних дівчат і відзначалася такою вродою, що молоді кияни спеціально виходили на Хрещатик – побачити її незрівнянну красу.

Але, окрім всього, вона цікавилася наукою, і не просто цікавилася, а робила доповіді в товаристві про долю жінок в Росії, знала багатьох видатних літераторів того часу, і саме вона після смерті чоловіка була змушена переїхати в Олександрію, маючи на руках кількох дітей. Тут в 1873 році якраз відкрилася жіноча прогімназія, де вона спочатку була вчителем географії, а потім – начальницею, паралельно маючи «години» з російської, німецької та французької мов.

В Олександрії Марія Тулуб познайомилася з поміщиком Каразіним, власником села Макариха біля Знам’янки, тепер Дмитрівської громади, куди й переїхала після звільнення з посади «за аморалку», тобто зв’язок із вдівцем без освяченого церковного шлюбу. Вона була бабусею письменниці, яка часто гостювала в цьому селі, де бабуся й померла. Як пише Надія Жахалова: «Досі невідомо, де Тулуби жили в Олександрії, але саме тут виховувалися майбутні громадські діячі Олександр і Павло Тулуби». Павло й став батьком Зінаїди, він закінчив Херсонську гімназію, Київський університет, був юристом, перекладачем, поетом і журналістом, перекладав вірші Шевченка російською. Цікавий факт: Павло був репетитором доньки пана Скадовського, засновника популярного зараз курорту, потім став відомим юристом, залишив велику спадщину робіт з юриспруденції. У його біографії є пікантний нюанс – ніби він за гроші писав вірші замість багатого графомана, який потім видав цілу збірку ніби власних поезій. Потрібно думати, що вірші були якісні, адже справжнього автора, Павла Тулуба, називали «Айвазовським російської поезії».

Тісно пов’язаний з нашим краєм був і дядько письменниці, молодший брат її батька – Олександр Тулуб, який 17 років працював в Єлисаветграді судовим слідчим, мав звання титулярного радника, активно займався громадською діяльністю, в Інституті рукопису Національної бібліотеки України є фонд О. Тулуба. У 1922 році він працював у комісії по складанню біографічного Словника діячів України, друкувався в історико-філологічному часописі Української академії наук, тобто, як зараз кажуть, перетинався з академіками Сергієм Єфремовим, Агатангелом Кримським, Михайлом Грушевським, а ще – тісно знався з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Михайлом Старицьким, Миколою Лисенком. Помер у 1939 році, зазнавши переслідувань, але уник тюрми, на відміну від своїх колег по академії Єфремова та Кримського.

Дивно, але саме розкішний родовід став причиною нещасть самої Зінаїди Тулуб, яка народилася 11 листопада 1890 року в Києві. Чи була вона в Олександрії – даних немає, але, скоріше за все, таки бувала, адже приїздила на канікули в Макариху, тож могла заглянути й у місто, де жили її бабуся й батько. Але це ліричний відступ, а в житті – майже ніякої лірики, окрім того, що була закохана в Івана Буніна, знала Купріна. Один раз вийшла заміж, але через рік – арешт.

Після виходу роману «Людолови» вона стала надзвичайно популярною, книжку навіть виставляли на Паризькій виставці як зразок літературних досягнень СРСР, але практично тоді ж її й арештували, після чого тираж вилучили з бібліотек і магазинів.

Зінаїда, за прикладом старших в родині, теж була не безіменною, тобто видати книжку в Москві їй допоміг і написав передмову Максим Горький. Завдяки тому, що вона завбачливо писала її двома мовами, коли український варіант «загубився», вистрелив саме російський.

На її захист до влади зверталися Максим Рильський і Микола Руденко, останній навіть полаявся через це з другом Лаврентія Берії – драматургом Олександром Корнійчуком, який нічого не хотів робити, щоб врятувати колегу по літературі.

Їй присудили «десятку», вибивши катуванням зізнання, яку вона відбула на Колимі: три роки в таборах, а потім поталанило, потрапила в жіночий табір «Ельген», де вирощували овочі. Євгенія Гінзбург в автобіографічному романі «Крутий маршрут» писала про етап з ярославської тюрми «Коровники» на Далекий Схід: «У Зинаиды Тулуб наружность дворянской дамы прошлого века, чудная, хотя и спутанная коса». На Колимі письменниця заробила туберкульоз, їй переламали обидві руки, але вона трималася, «як справжня дама», відсиділа повний термін, після чого в 1947-му настало «покращення» – відправили на поселення в Казахстан, а в 50-му отримала новий строк по старій справі й заслання в Кокчетавську область. Там працювала машиністкою, а ночами вивчала документи й від руки писала роман про Шевченка, «зечці» мати друкарську машинку заборонялося, захворіла на рак, реабілітували аж в 1956 році.

Хворою повернулася до Києва, опублікувала роман про Шевченка, у 1962 році українська громадськість відзначала 50-річчя її творчої діяльності, але про тюрму ніхто не згадував, а зовсім скоро, в 1964 році, Зінаїда Тулуб померла й була похована на Байковому. Очевидно, що зв’язки родини Тулубів з Олександрією та Кіровоградщиною набагато ширші, ніж нам відомо, про це можна було б дізнатися з архівів, але, як написала сама письменниця: «У 1937 році загинув весь родинний архів, листування трьох поколінь родини, рукописи й вірші батька, мемуари та спогади бабусі, діда, знайомих». Можливо, щось нове про цю родину знайдеться й у наших архівах, бо Тулуби того варті, їх є за що шанувати, як це зробили в Новомиргороді, де одну з вулиць назвали на честь Олександра Тулуба.