Людмила Лозова: «Живемо в подарованому наметі»

10:16
1149
views

Вона наша землячка та колега. На Кіровоградщині її багато хто знає, пам’ятає по роботі на обласному телебаченні. Живе в Ірпені, працює шеф-редактором  інформаційного агентства ITV. Позитивна, життєрадісна, оптимістка. Аж раптом у соцмережах виставила жахливе фото: сидить на сходах власного розбитого будинку…

Війна не оминула жодного українця. Боляче вона вдарила й по родині Людмили. Ми зв’язалися з колегою, щоб почути її історію з перших вуст.

– Мене попереджали, що в другій половині лютого треба бути готовою виїхати з міста. Навіть запрошували в Грецію, де вже знайшли для нас житло. На новорічному корпоративі на роботі ми з колегами обговорювали можливий перебіг подій, радили один одному збирати «тривожну валізу». Здавалося, ми повинні були бути готовими до найгіршого, але внутрішні відчуття не дозволяли серйозно сприймати інформацію, якою ми володіли. Діти поїхали, а ми з чоловіком залишилися.

Вранці 24 лютого я прокинулася, вийшла зі спальні, назустріч йде чоловік і каже: «Почалося». На роботу я поїхала – у журналістів же свій фронт. Якісь перші новини зробили, а потім за вікном почали літати гелікоптери. Я прийняла рішення зупинити роботу, відправити всіх по домівках. Ближче до вечора, коли почало темніти, ставало страшніше. Тим більше вже було чути вибухи. За три-чотири кілометри від нас – Гостомельський аеродром. Будинок здригався від вибухів. Вова (чоловік) намагався вікна заклеювати, щоб не повилітали. І раптом ми вирішили їхати.

Усе відбувалося дуже швидко й наче не з нами, наче уві сні. Чоловік випустив курей та кролів, я збирала якісь документи, одежу, їжу. Сіли в машину: Вова, його мама, я, собака. Дорогою підібрали молоду пару з моєї роботи. Не знали, куди їхати конкретно, але розуміли, що треба рухатися в бік заходу. Було дуже важко. Є гарна траса на Житомир, три смуги в один бік і три – у зворотному напрямку. Величезний потік машин раптом став. Людей багато, всі перелякані, розгублені, не розуміють, що відбувається. Такі ж перелякані тварини. Гори сміття на узбіччях. Туалети на заправках – окрема тема. Такий апокаліпсис ми хіба що в кіно бачили.

Протягом семи годин ми проїхали всього кілометрів сімдесят і вирішили повернутися. Їхали через ліс. Якась сила направила нас на Кропивницький, і зранку ми вже були тут. Жили в дачному будиночку – вода та туалет надворі. У таких умовах я зустріла свій день народження 27 лютого. Було щастя від того, що немає вибухів, кулі не свистять. Пізніше ми все-таки поїхали на захід країни. Сусіди по Ірпеню зателефонували 12 березня й повідомили, що горить наш будинок. А потім відео надіслали. У середині травня ми повернулися додому, і почалася чергова епопея, наступний етап виживання.

Жити на руїнах неможливо. Ми залишилися абсолютно без усього. Дякувати Богу, ми живі. Але як жити? Говорять про компенсацію за втрачене житло, але досі ніхто не знає, як її виплачуватимуть. Потрібна комісія, її акт обстеження. Будинок не підлягає відновленню. Треба будувати новий, але за які гроші? Ми розуміємо, що першочергово допомоги потребують хлопці на фронті, а не такі, як ми, що втратили житло.

Нам подарували намет. Поставили його у дворі і живемо. Благодійні організації допомогли «гуманітаркою»: ковдри, подушки. Періодично привозять консерви, за що дякуємо. З «цікавістю» очікуємо осені. Що будемо робити, де жити – велике питання.

Важко ще й тому, що сім’я розкидана. Ми завжди жили великою дружною родиною, з дітьми та онуками. А зараз їх нікуди повертати, і від цього боляче. Біда зараз у нас загальна, і в кожного своя біда. Ми навіть поки що не можемо прибрати з двору зруйнований будинок. Руками не впораєшся, потрібна техніка. Нам вже порахували вартість робіт – дві тисячі доларів…

Знайомі сказали, що є три варіанти розвитку подій: чекати компенсацію від держави, або сподіватися на міжнародних донорів, або місцеві забудовники колись запропонують житло… Будь-який з варіантів – це роки. Зараз я працюю, займаюся пошуком міжнародних донорів для соціальних об’єктів Ірпеня, які зруйновані. Працюю майже цілодобово. Про свою біду поки немає часу думати…