Олександр Федорук: «Духовність – це, насамперед, ставлення людини до самої себе»

Коли протягом певного часу галерея «Єлисаветград» не запрошує до себе для зустрічі з черговою надзвичайною людиною, відчувається спрага. Микола Цуканов розбалував нас можливостями спілкування з особистостями, з тими, кого можна слухати безкінечно, кому віриш, на наступну зустріч з ким починаєш очікувати, ще не попрощавшись.

Одним із таких гостей галереї й нашого міста минулого тижня став Олександр Федорук. Доктор мистец­твознавства, професор, академік Академії мистецтв України. Після, на жаль, нетривалого спілкування з ним виникло почуття заздрощів його студентам. Ось кому поталанило слухати освічену, досвідчену, мудру людину. Але й нам трошки «перепало»…

Довідка «УЦ». Олександр Касьянович Федорук народився в кварталі польських емігрантів Мерикур-Корон міста Мерикур у департаменті Па-де-Кале, Франція. Закінчив факультет журналістики Львівського університету, інститут живопису, скульптури та архітектури.

Працював в Інституті мистец­твознавства, фольклористики та етнології НАН України. Від 1993 року – голова Національної комісії з питань повернення в Україну культурних цінностей, від 2000 року – голова Державної служби конт­ролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон.

З 2004 року завідує кафедрою теорії та історії мистецтв Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури. З 2006 року – головний редактор журналу «Образотворче мистецтво».

– Олександре Касьяновичу, говорять, що ви знаєте наше місто й багато наших містян.

– Я не можу сказати, що я знаю ваше місто. Але я його люблю. Я привозив сюди спадщину Винниченка та був одним із тих, хто створив його музей. Крім того, вдалося перевезти сюди спадщину Осмьоркіна. Не я безпосередньо це робив, але був причетним. Як усі інші, я знаю, що це місто освячене іменами засновників нашої театральної культури.

– Але ж ви тут бували?

– Бував і не раз. Тут живе мій колега, з яким ми навчалися в Ленінграді, у репінському інституті, - Броніслав Куманський (на фото вони поруч). На мій погляд, він дуже талановитий.

Але в мене є інші враження щодо вашого краю. Кілька днів ми мандруємо, і я виніс, на мій погляд, дуже симпатичні сентенції, якими хочу поділитися з вами. Я хотів би щиро привітати вашу обласну й міську владу за той порядок, який я побачив на полях, на узбіччях доріг, на вулицях, як це любовно зроблено. Не їхніми руками, а руками людей, які їм довірили владу. Я виніс це, дивлячись на дороги, які супроводжують кожну людину, що рухається ними. А стосовно міста – воно надзвичайно чисте, охайне, і на мене це справило велике враження.

Я собі подумав: нащо нам їхати в Європу чи на Схід? Будьмо самі собою, любімо цю землю, любімо себе. Я це відчув в образах тих незнаних мені людей, які, на мій погляд, відповідають суті сучасної влади. Те, що вони роблять, що сповідують, створює відповідний настрій усіх мешканців міста та області. Якою є влада, такими є ті люди, які довірили владі бути такою, яка вона є.

– Ці ваші слова не всім сподобаються, адже є люди, які завжди лають владу.

– Я теж належу до тих людей, які завжди лають владу. Я живу за принципом, що влада має відповідати за свої вчинки. Але якщо влада робить гарні вчинки, які я як громадянин відчуваю, то ця влада заслуговує на те, щоб віддати їй належне. І коли ми пишаємося історичними постатями, які дбали про землю, про історичні інтереси нації, держави, ми не повинні ставитись з точки зору того великого числа людей, які хочуть критикувати владу.

Я хотів би, щоб менше було цих точок… У нас в Києві це «Чарочна», «Рюмочна», «Розпивочна», «Розгулочна»… Це жах. Очевидно, в цьому зацікавлені влада, поліція, які дістають відповідні кишенькові гроші від тих «чарочних», що розбивають сім’ї, що занижують критерії моральності людей, роблять велику шкоду нам усім.

Коли ми кажемо, що немає культури, то її немає в тому числі через «рюмочні» й «чарочні». Тобто я без вашого дозволу зачепив питання моралі, етики, які повинні брати на себе церква, клір. А нинішній клір, на мій погляд, не відповідає духов­ним запитам нинішнього часу. Він думає про особисте благополуччя, бореться за паству, аби вона забезпечувала клір відповідними матеріальними інтересами.

Духовність знаходиться навіть не на другому, а на третьому місці. І нинішній клір не думає про те, щоб школа давала можливість дітям вчитися на відповідному рівні. Щоб освіта була такими інституціями, які потім відіб’ються на інтересах держави, на її майбутньому. Мені це дуже болить.

– А духовність – це у тому числі образотворче мистецтво?

– Духовність – в першу чергу це людська сутність. Немає нічого вищого за неї. Власне, на цю тему вся література, вся класика, яку ми сьогодні не поважаємо. Духовність – це, насамперед, ставлення людини до самої себе: чи ти живеш за потрібними канонами, чи не живеш за ними. І духовність, звичайно, є компонентом усіх тих естетичних впливів, які допомагають нам досягнути належного рівня. Це і музика, і література, і театр, і кіно. Все, що робить людину добрішою та дає можливість сміливо дивитися в очі іншим людям. Будь-які види мистец­тва, в тому числі образотворче й декоративно-вжиткове, аматорське – це все елементи духовності. Але це на абстрактному рівні.

Якщо ми подивимося телевізійні канали, то відчуємо, що це антидуховність. Якби не було нинішнього телебачення, було б краще. Якщо б не було фільмів, які нам дають із заходу, сходу чи півдня, було б краще. Цей кінематограф нижче плінтуса за своїми моральними критеріями. Я не хочу, щоб моїх дітей виховували принципами, які проходять крізь стрічки кінематографа, критеріями, які відповідають ринковому мистецтву.

У світі не все продається, не всім торгують. І я не сприймаю мистецтво, яке піддається торгам. Хоча, якщо брати виміри класичної образотворчої культури, позначені рівнем антикваріату, вони нам потрібні, тому що дають можливість подивитися з оціночного боку на духовні критерії, закладені у творах того чи іншого класика, художника, який був поза інтересами суспільства, в якому він жив. Приходить час, і ми починаємо розуміти, хто такий був Сезан, Ель Греко… І відновлюється право на істину.

Ось так я дивлюся на образо­творче мистецтво. Бути учасником мистецького процесу важко, тому що вступають в гру амбіції художника, смаки його й того, хто є реципієнтом, того, хто має певні вподобання…

– А як ви їх усіх згуртовуєте на сторінках журналу?

– Я не маю права згуртовувати. Що стосується журналу, я маю право на власний смак, право говорити, що я сприймаю саме це, а ти можеш не сприймати. У журналі я намагаюся досягнути абсолютної об’єктивності, зважаючи на критерій власних оцінок, тих, які є панівними в сучасному ринковому мистецькому світі, і тих, які можуть бути не панівними, але знаходяться на узбіччі інтересів. Приклад – ваш художник Гнатюк, який з’явився на виставці «Молодість України» у 1993 році, і ми зрозуміли, що це явище. Коли я узнав про його долю, мені було сумно. Це називається «пропащий талант».

Є інший приклад того, як людина може бути замкнена в собі, в глухому селі й там творити. Є такий Сергій Гнойовий з Полтавщини. Він живе в замкненому середовищі, але через свій духовний світ, духов­не віконце прориває масштаби своєї замкнутості, і ми бачимо, що це великий талант.

– У нас є такий Анатолій Шаповалов.

– Абсолютно. І такий талант заслуговує на увагу. І коли я говорю, що наш журнал є центристським, не хочу ображати лівих, правих, позацентристів. Я хочу, щоб цей журнал був мистецьким явищем, яке може в нинішній дуже складній ситуації задовольнити всіх. Розумію, що це неможливо, тому що культура в інтересах держави на останньому місці.

Коли я порівнюю, бачу, що у Польщі дванадцять мистецьких журналів, в інших країнах – десятки музичних, театральних журналів. Питання полягає в тому, що наша влада – нинішня, вчорашня, позавчорашня – не дбає про культуру. Вона абсолютно далека від культури. Це нещастя влади, тому що імідж держави залежить не від того, скільки ми позичимо грошей у сусіда, а який духовний продукт ми йому покажемо.

Я мав можливість бути зі Ступкою в Берліні, де він показав глядачеві Бертольда Брехта. Коли глядачі побачили, як він інтерпретує Брехта по-своєму, я зрозумів, що це щось величне. У таких випадках з’являється інтерес до нашої держави, яка любить і шанує культуру. Я хотів би, щоб ми хоч трошки наблизилися до прибалтів, де театр, пластичне мистецтво, музика зай­мають досить поважне місце.

У нас прекрасні композитори. Сильвестров – це світовий рівень, без перебільшення. А де ця музика у нас лунає? Я хотів би, щоб музика Станковича теж лунала. Нехай не для мас, але для людей, які є музикально вихованими, які мають у своєму серці глибокі відчуття й сприйняття музики.

Чи, скажімо, театр. Наш театр відстає від рівня театрів, які є в світі і в Європі. Наш є занадто традиційно ярмарковим, розрахованим на середній рівень. Навіть Ступка не міг досягнути в театрі Франка вершин, а досягав тільки завдяки своїй грі. Такі вистави, як «Тев’є-молочник», були високими показниками культури, естетичного смаку тільки тому, що поєдналися режисер, сценограф і, звичайно, Ступка. Але виховати таку тріаду дуже важко.

Українського кіно немає, театру теж, по суті, немає. Та й російського. Я дуже люблю наш Російський театр, часто ходжу туди, але нечасто бачу речі, які відповідають моєму уявленню про авангардний театр. Я бачу рівень дуже далекий від авангардних прагнень. Авангард для мене – це висока образність рішення, задуму режисера, художника та акторів. І разом із тим це відповідність завданням, які ставляться сьогодні перед мистецтвом.

– Як стати мистецтвознавцем?

– Дуже просто – любити мистец­тво. Але для того, щоб полюбити мистецтво, має бути певна підготовка. Це все треба починати зі школи. Усі школи високого світового рівня дбають про естетичне виховання, віддають належне музиці, образотворчому мистецтву. У нас це все забуте. У мене таке враження, що хочуть знищити школу, освіту. Тому що немає тих засад, завдяки яким я міг би вам відповісти, як стати мистецтвознавцем. Як стати людиною? Немає цього в нас. Як стати бандюком – є відповідь. Як стати ринковою людиною – є. Класний слюсар, водій, спеціаліст йде торгувати, бо в нього немає можливості працювати за фахом тут, і всі тікають на Захід. Хороші режисери, програмісти, все краще тікає, молодь тікає. Але це інша тема, на яку ми ще поговоримо.