Остап Шутко: «Музика – це мова, яку не треба перекладати»

Львівський скрипаль Остап Шутко та його музична родина – часті гості Кропивницького. Цьогоріч Остап приїхав до нас як член журі Міжнародного фестивалю-конкурсу талантів «Твоя мрія». 5 листопада він разом зі своїм старшим сином Романом дав концерт на сцені Кіровоградської обласної філармонії. Як і обіцяли організатори, у цьому концерті взяли участь переможці фестивалю у двох номінаціях. Про фестиваль, музику й особисте – далі розповідають Остап і Роман Шутки.

  – Остапе, загальне враження від фестивалю.

– Мене вже так нескромно назвали «хрещеним батьком» цього фестивалю, тому що, коли організатор Андрій Бондаренко планував його робити, він одразу звернувся до мене. І в тому числі – стосовно запрошення іноземних гостей. Я вважаю, що такі фестивалі потрібні – чим їх більше, тим краще. Для дітей із районів приїхати в обласний центр та ще й виступити на головній сцені області – дуже важливо. Можливо, вони й не стануть професійними музикантами в майбутньому, але, коли прийдуть у філармонію через роки, зможуть показати своїм дітям, що колись тут виступали. Ну а тим талановитим дітям, які далі будуть займатися музикою, фестиваль дасть колосальний поштовх.

  – Розкажіть більше про іноземних гостей і чому один із них не приїхав.

– Спочатку, за задумом, з Мілану мав приїхати відомий композитор Ніколо Візаллі. В останню хвилину він не зміг через фестиваль у Загребі. Але Ніколо все одно не кинув нас – «Твою мрію» він судив по Skype, дивився все, виставляв оцінки та ще й спеціально для цього фестивалю написав твір. У зв’язку з тим, що не зміг приїхати Ніколо, мені треба було терміново знайти йому заміну – нею став ще один італієць, цього разу вже валторніст Альберто Капп’єлло. Сьогодні валторна – екзотичний для України інструмент, тому що, як би там не було, але ми її чуємо переважно в оркестрі, а от так, щоб сольно почути, – це величезна рідкість не лише для Кропивницького, а й для будь-якої філармонії України. Ну і, крім того, Альберто – дуже відомий валторніст.

  – Ви не в усіх містах України буваєте. Чому так обдаровуєте нас своєю увагою? Це дружба?

– Безумовно, і дружба в тому числі. Усі контакти у світі – чи у сфері бізнесу, чи в політиці, чи такі музичні – все одно відбуваються на фоні особистих стосунків. Мене з вашим містом пов’язує дружба з Наталією Бондаренко, я добре знаю й директора філармонії Миколу Кравченка. І, звичайно, коли я сюди приїжджаю, у мене є багато друзів і я почуваю себе тут дуже комфортно. А крім того, тут є родзинка, яка стосується саме вашого міста. Коли я ще був знач­но молодший (коли в проекті ще навіть не було наших синів), ми разом з моєю майбутньою дружиною Ольгою працювали в Києві в оркестрі Богодара Которовича «Київські солісти». Так-от фактично наш роман почався в тодішньому Кіровограді. Ми приїхали сюди з концертом, а після нього нас дуже тепло приймали в ресторані чи буфеті – там був цілий оркестр, ну й саме тоді все закрутилося. А потім ми дуже часто приїздили сюди з гастролями. Навіть тоді, коли діти були ще зовсім маленькі. Ми виступали на вашій сцені, а сини спали в гримерці у футлярах для віолончелі.

  – Зазвичай у творчих людей оголені нерви, і їм треба весь час якось знімати напругу, шукати музу. Часто такі люди мають невлаштоване особисте життя, чимось зловживають. Як вам вдається бути таким благополучним?

– У теперішньому сучасному світі це більше недолік, ніж плюс. Ну, бачите, мені пощастило. Тобто я народився в сім’ї музикантів. У мене батьки музиканти, дружина музикант, діти займаються музикою. Для нас ця складність характеру – звичне явище, і ми з цим ростемо, для нас це є нормою життя. Мені здається, що тим артистичним натурам, які потрапляють в сере­довище людей, далеких від музики, дуже важко. І от багато хто з них не може пережити це так просто, тому зловживає, і нервові розлади бувають, і сім’ї розпадаються через це.

  – А можна сказати, що ваше життя – гримуча суміш: той на тому інструменті грає, а той на іншому?

– У нас велика квартира. Спочатку ми жили з мамою, і нам уже ставало тісно, тому що ми не могли всі одночасно займатися, а тепер трикімнатна квартира, і маємо змогу одночасно займатися. Але звичайно люди, які потрапляють до нас і бачать цей процес творчий, думають «Боже, вони якісь божевільні».

  – А сусіди ваші так не думають?

– Нам пощастило з сусідами – у нас їх просто не дуже багато (сміється). Будинок австрійський, грубі стіни, і навіть якщо всі одночасно займаємось, ми не дуже їм перешкоджаємо. Ну буває, що після одинадцятої вони приходять і просять: «Ми вас дуже любимо, але можна вже тихше, легше?» То ми стараємось не зловживати їхнім терпінням.

  – Ви свої концерти сам і ведете, у вас немає ведучих. Чому так? Як ви примудряєтесь працювати «на два фронти»?

– Багато людей приходять на мої концерти, щоб послухати не те, що я граю, а те, що я кажу (сміється). Люди кажуть, що мені це добре вдається. Мої розповіді про музичні твори навіть діти запам’ятовують, і потім їх це розвиває, тому що я в такий легкий спосіб доношу таку корисну інформацію.

  – Ви – популярний. А наскільки популярна саме класична музика серед пересічних українців?

– Непопулярна. Причому не лише в Україні. Бо зараз дуже багато людей кажуть – на Заході більше людей слухають класику. Неправда. Приблизна кількість людей, які слухають класичну музику, однакова. Їх лише один відсоток. Але якби цей один відсоток приходив на концерт, то вже було б добре. Якщо в Кропивницькому проживає приблизно 240 тис. людей, то цей один відсоток – це майже 2,4 тисячі. Я думаю, якщо б вони раз на місяць ходили на концерт, то зала філармонії була б повна. Але справа не в тому. Справа в тому, що класична музика, з однієї сторони, зараз, на жаль, абсолютно програла поп-музиці, телебаченню, Інтернету. Для сьогоднішнього слухача класична музика нудна. Правду треба сказати – вона нецікава. Тому що сьогоднішній глядач не готовий слухати симфонію, яка триває 40 хвилин. Недарма кажуть, що оптимальний формат пісні 3 хвилини (а за прогнозами, скоро він скоротиться взагалі до 1 хвилини). Наскільки пришвидшився час, я це бачу по своїх дітях. Вони музикою займаються, вони ходять у спеціалізовану музичну школу, але їм нудно слухати концерти по 40 хвилин. Це як, уявіть собі, нудний лектор щось повільно розказує, розжовує, монотонно… А люди нині живуть у зовсім іншому ритмі. Класична музика вічна, але вона ж не змінилася анітрохи. Тобто 300 років тому, 200 років, 100, якщо ви подивитесь навіть на фотографії солістів, як вони грали, виглядали, це абсолютно те саме. Тому класична музика не може бути популярною в такому вигляді.

  – Що ж робити?

– Мені здається, що задача власне нас, класичних музикантів, думати, шукати підхід до аудиторії, подавати класичну музику в такому ракурсі, в якому вона буде цікава слухачу. Дитину в 7-8 років не можна заставити сидіти тихо в філармонії. Вона, може, й посидить тихо, але більше ніколи туди не прийде. А от як зробити так, щоб вона сиділа тихо, тому що їй подобається дивитися, а не тому що сварять? Вона ж витримує 40 хвилин фільму та навіть 2 години комп’ютерної гри. Значить, треба зробити так, щоб їй були цікаві й наші концерти. Я з цього починав кар’єру музиканта. Це була моя задача. І, можливо, тому люди на мої концерти ходять більше, ніж на концерти інших класичних музикантів. Вони залишилися класичними музикантами в хорошому академічному розумінні цього слова, а ми граємо різний репертуар – робимо кавер-версії класики, обробляємо й сучасні твори. І оце, що я розмовляю з публікою, десь їй щось пояснюю, десь якісь жарти, вікторини, лотереї, – це все створює елемент зацікавленості глядача, щоб людина хотіла ще раз прийти. Я завжди кажу: найкращу мудрість можна розказати двогодинною лекцією нудною, а можна у вигляді якоїсь цікавої розповіді чи казки.

  – Ви згодні з тим, що зараз мало бути талантом – треба бути ще й менеджером?

– Треба. Сучасний світ вимагає цього від людини будь-якої професії. Недостатньо бути хорошим спеціалістом своєї справи. Уже такий час, що якщо ти не володієш паралельно ще багатьма-багатьма навичками, не розумієш, що таке реклама, як це працює, як зацікавити людей, то ти не досягнеш успіху. Зараз є такі інструменти, яких до цього часу в людства не було,  Instagram, Facebook. Ну скільки людей може прийти на концерт? Навіть якщо повний зал, це тисяча людей, а через Інтернет у тебе доступ до мільйонів.

  – Ви – виконавець. Роман – виконавець і композитор. Ви виконуєте його музику?

– Ні. Він пише для себе поки що. Я хочу виконувати його музику, ми спробували один твір перекласти, але вийшло не дуже. Така вона – фортепіанна музика…

Про роботу над собою та особисті вподобання далі говоримо з Романом Шутком – музикантом, старшим сином Остапа.

 – Романе, зі скількох років почали займатися музикою?

– З п’яти.

  – Як обрали саме фортепіано?

– Починав зі скрипки, мені дуже не сподобалось, і я зупинився на фортепіано.

  – Музиканти, які хочуть досягти світового визнання, багато в чому змушені собі відмовляти, особливо в дитинстві, в юнацтві. Вас це не дратує? Ви самодисциплінована людина чи все-таки батьки спрямовують?

– Звичайно, до якогось віку мене спрямовували батьки. Кому хочеться сидіти за тим роялем, коли можна гуляти з друзями? (Сміється.) Але якщо ти не будеш сидіти, то з тебе нічого не вийде, бо будь-яка професія потребує своїх внесків у неї. А професія музиканта – це одна з найтяжчих професій саме за періодом навчання. Тому потрібно відмовлятися від багатьох речей, якщо ти хочеш стати професійним хорошим музикантом.

  – Скільки годин щодня ви присвячуєте музиці?

– Якщо є час, то я можу займатися цілий день. Але зазвичай у мене часу взагалі немає. Тому й не займаюся. Ми дуже часто їздимо, більшість часу – це переїзди. Під час поїздок займатися майже неможливо. У мене це пов’язано ще й зі специфікою інструменту – якщо батько грає на скрипці, то він завжди має її при собі й може займатися будь-де. А в мене такої можливості немає технічно. Коли ми вдома, то півдня займає школа, потім залишаються півдня, і їх вистачає. Людина, яка має певну базову школу, якщо в неї є базові дані, потім цю систему не потрібно постійно чистити. У нас база – це технічні прийоми, якщо ти їх вивчив, це як м’язи. Якщо ти можеш підтягнутися, то наступного разу тобі вже не треба тренуватися стільки, щоб підтягнутися.

– Романе, ви у творчому житті пішли шляхом батьків. А чи хочете ви (ну принаймні теоретично) бути, як батьки, і в особистому? Чи хотіли б ви зустріти дівчину теж зі світу музики? Чи є у вас фанатки? Може, вони вас завалюють листами чи м’якими іграшками?

– Вони мене в Instagram завалюють.

– Хтось зачепив з цього потоку?

– Мабуть. Не знаю.

– Ну от на що ви дивитесь у дівчині – на красу, на талант, на те, як вона розуміється на класиці?

– Розумієте, тут така дивна річ. Я ж більшість часу проводжу біля роялю, тому часу в мене немає на дівчат. Але в основному я дивлюсь на плейлист дівчини в телефоні. Зазвичай те, що зараз слухає молодь, – це просто жах. Я терпіти цього не можу. І дівчата, які можуть легко перейти на щось інше, мені подобаються. Дівчина, якій я покажу свою музику і яка не скаже «Боже, як це можна слухати?!», автоматично приверне мою увагу. У мене досить дивні смаки щодо дівчат. Мені подобаються дівчата з яскравим волоссям – зеленим, червоним. З татуюваннями. Щоб рок слухали, бо я ж сам дуже люблю рок. Мама в шоці (сміється).

– Остапе, Романе, кого з наших сучасних музикантів ви вважаєте класними музикантами?

Остап: – Я думаю, просто немає сенсу обговорювати тих музикантів, які в нас дуже популярні й збирають зали та стадіони. З інструментальною музикою складніше, тому що в нас в Україні все-таки значно популярніші співаки, і взагалі вокаліст значно швидше може зачепити людину, ніж інструменталіст. У нас, наприклад, є кавери на відомих сучасників – на «Океан Ельзи», на Адель, на Стінга, на Челентано, на Джексона. Я робив це, тому що мені подобається ця музика, і я вважаю, що, якщо мелодія в популярній музиці проіснувала більше ніж 10 років, вона вже стає класикою. А не так, як зараз: сьогодні – хіт, а через півроку цю мелодію вже ніхто не знає.

– А музиканти-виконавці? Чи подобається вам хтось типу того ж Девіда Гарретта?

Остап: – Я жодного разу не чув його наживо, але я бачив його концерти, і в принципі мені подобається те, що він робить максимально все для популяризації класичної музики. Хоча от який парадокс: дуже багато класичних музикантів, які вийшли з академічного середо­вища, вважають, що він поганий, тому що грає на електроскрипці, тому що грає попсу й взагалі не настільки правильно грає класичні твори. І не розуміють, що такі, як Гарретт, фактично не дозволяють класичній музиці остаточно померти. І ми повинні подякувати таким, як Гарретт, що ще люди знають, що таке скрипка. До мене люди підходять після концерту (а я там грав твір Паганіні, який Гарретт зіграв у фільмі про Паганіні, там же він грав і як актор) і пищать від захвату, що вони знають це, чули це, і їм це знайоме. І це прекрасно. Тому що, повірте, коли вийдеш на сцену й скажеш, що ти їм зараз заграєш Баха – Другу сонату соло, то ніхто пищати не буде.

Роман: – Найкращий піаніст усіх часів і народів – Георг Цифра. Такого механізму гри, як в нього, ні в кого нема й не буде.

Остап: – Насправді скрипалів, піаністів, вокалістів є дуже багато. І зараз рівень виконавства настільки високий, відбувається така кількість конкурсів, фестивалів престижних. І виходить, що можна обрати все, що ти тільки хочеш. Кожен відомий твір, якщо ви наберете в Google, то знайдете 10, 20, а то й 100 версій виконання цього твору. Тому, в принципі, кожен обирає собі до душі. Класична музика вимагає величезної роботи над собою. Це – не як телебачення, що ти увімкнув, а там щось грає, миготить, тебе розважають. У класичній музиці ще внутрішня робота над собою величезна. У сучасному світі треба багато чого вміти – плавати, керувати автомобілем, рахувати і, звичайно, треба знати хоч трохи про музику, бо музика – це мова. От ми недавно були у Варшаві в бібліотеці, і там на таких величезних кам’яних брилах представлено різні мови – старовірменська, грецька, старослов’янська, нормандські мови, математика (як мова цифр і формул), і є також музика (це також мова нот). Музика – це мова, причому мова, яку не треба перекладати.

Фото Павла Волошина, «УЦ».