Епоха загублених спогадів, або Війна з Лідою Шпак…

З плином часу спогади про ту війну все більше нагадують мемуари радянських полководців, які обмежувалися перерахунком військових частин і з’єднань, що брали участь у тому чи іншому військовому епізоді. Так склалося, що в часи, коли більшість безпосердніх учасників подій могли розповісти про свої особисті враження, робити це було не прийнято. Тому особливо цінними стають факти про Другу світову чи Велику Віт­чизняну, які збереглися в родинах, у вигляді документів чи фотографій. Вони нагадують, що війна – це, перш за все, війна проти наших рідних і близьких, що війна – це їхні страждання помножені на десятки мільйонів інших…

У нашій родині спогади про війну, яку пережили мої мама й тітка, теж були лише епізодичними та стриманими, хоча з деяких коментарів мами чи її реакції можна зробити висновки, що було не завжди так, як пропонувала офіційна версія, яка особливо нічого й не пропонувала, обмежуючись загальновідомими фактами та термінологією. Найстрашніше в цій епосі загублених спогадів те, що найважливіше нам стало відомо уже після смерті нашої мами, Полулях Лідії Григорівни. Після похорон майже незнайома тітка, наша рідня, привезла та вручила мені фотографію, яка зберігалася в її родині, у селі Миронівка Світловодського району ще з 1945-го року. Вийшло, що ми отримали першу звістку від мами, надіслану з Німеччини майже 60 років тому…

На долю покоління, до якого належала й наша мама – Лідія Шпак, 1926 року народження, 28 квітня, – випало стільки, що просто диво, як вона залишилася живою та ще й дала життя чотирьом дітям. Родина Шпаків потрапила під найлютіші репресії, які лише можна уявити. На початку тридцятих їх розкуркурили, тобто забрали усе майно та вислали помирати на Урал, звідки малих дітей, мою маму та її меншу сестру Віру, вкрала та привезла до дому неграмотна, але бойова тітка, яка поховала на Уралі батька й чоловіка. Але вийшло, що врятувала від однієї біди, щоб ледь не загубити дітей в іншій, бо в рідному селі їм довелося пережити Голодомор 1932–1933 років. Язик не повертається сказати слава Богу, що вижили, але таки вижили, і лише для того, щоб потрапити в м’ясорубку війни 1941–1945 років.

Я був у Миронівці єдиний раз у житті, коли в кінці 90-х років минулого сторіччя потрібно було отримати свідчення для присвоєння категорії «учасник війни» для маминої сестри Віри, якій на момент початку війни було років дванадцять. Для цього ми з мамою поїхали в Миронівку, причому вийшло так, що частину шляху від села Бутівського ми йшли пішки. Тоді мама сказали, що отака спека була і в 1941-му році, коли вони пішки йшли в село з Дніпродзержинська, куди свого часу бабуся вивезла дітей, рятуючи від голоду. Тепер довелося рятуватися від війни, коли вони відчули, що в місті пережити окупацію буде набагато важче.

Мама мало згадувала про життя в окупації, інколи прохоплювалася, що не бідували так, як у радянську голодовку. Але один спогад я запам’ятав на усе життя. Мама розповіла, як у 1941-му році вони разом із іншими ходили на Дніпро дивитись на загиблих радянських солдатів, які залишилися лежати на протилежному, укріпленому березі річки. Вона вживала таке ще незрозуміле слово, як «шкідництво», бо хтось розпорядився звести на протилежному крутому березі високий тин, який обмазали глиною. Мабуть, це була лінія оборони від німців, але вийшло навпаки – коли, відступаючі, бійці Червоної Армії перебралися через річку, вони не могли видертися на тин, і їх так і перебили німці з цього берега річки. Вона згадувала, що там лежало сотні трупів, як бачили, що хтось з поранених бійців начебто махав руками, аж поки не зрозуміли, що це вітром розвівало їхні бинти та залишки одягу…

Потім у селі почалися облави – молодь хапали для відправки в Німеччину. Ховалися, але не вбереглися, і одного дня 1942-го року маму разом із іншими дівчатами та хлопцями погнали на станцію Знам’янка, звідки ешелоном відправили до Німеччини. Казала, що в туалет випускали на зупинках, але лише під вагон, причому німецька охорона дивилася, як би ніхто не втік…

У Німеччині вона потрапила працювати на завод у місті Гера, де займалися виготовленням незрозумілих деталей. Згадуючи про це, вона обов’язково повторювала німецькою назву міста й вулиці. Вони жили у великому таборі та мали пристойні умови, бо комендант табору виявився людяним, і великих утисків працівниці заводу не зазнавали. У них були навіть народний театр і хор, а вистави проходили у величезному клубі.

Війна закінчувалася послабленням режиму, мама розповідала, як вони могли виходити в місто та щось купувати чи обмінювати на якісь талони. Магазини знаходилися на першому поверсі, тому часто доводилося викликати дзвінком господарів, які жили на другому. Спритніші хлопці та дівчата за час, коли чекали господаря, могли набрати марок чи талонів, які отоварювали в іншому магазині. Їхній табір звільнили американці, і полонені пішки відправилися на Батьківщину. Йшли довго, несучи з собою великі валізи з німецькими трофеями. Зокрема, у нашій родині зберігалися німецький фанерний чемодан і пояс від шкіряного чоловічого пальто. Саме пальто вкрали злодії аж на станції Знам’янка, зовсім недалеко від дому…

Уже в 90-ті роки ми з мамою їздили в Кіровоград оформлювати німецьку компенсацію, між іншим, саме під час такої поїздки я дізнав­ся правду про існування в Олександрії місця поховання кількох тисяч червоноармійців, які загинули на території цегельного заводу, де був пересильний табір для полонених бійців армії генерала Михайла Кирпоноса. Зараз неподалік могил створили меморіальний комплекс, але самих могил так ніхто й не дослідив.

Власне, це були усі спогади мами про вій­ну, і здавалося, що нічого більше ми не дізнаємося, коли зовсім несподівано отримали фотографію… від неї!

Вийшло так, що про найтрагічніші події в її Великій війні ми дізналися практично від самої мами, але вже після її смерті. На фото, надіслане нею з Німеччини, – дві дівчини, мама стоїть, тримаючи рукою подругу за плече. На звороті її рукою написано адресу німецькою для брата Андрія Спички в інший табір, можливо, в Нойхофі, і текст українською:

«Добрий ден, братік Андруша. Пишу тобі на фото і може ти получиш і вернешся додому то покажеш мамі. То я не маю надії на життя. Бомбить і кожного дня тривога. Січас тривога. З привітом сестра Ліда». Рукою мами написана й дата – 10.2.45 з підписом: Scpak Lida. На листівці є печатка німецької пошти, яка свідчить, що лист було отримано поштовим відділенням міста Гера того ж таки дня і відправлено адресату.

До цієї фотографії ми думали, що її полон і робота в Німеччині були не такими й страшними, чимось схожим на пригоду, але наспраді, це стало для Ліди Шпак ще одним випробуванням на міцність, ще одним шансом на порятунок від лиха, якими так немилосердно-щедро наділила доля. Лідії Григорівні Шпак-Полулях довелося пережити розкуркулення, вижити в голодовку, витримати німецький полон, де вона ледь не загинула під бомбами союзників, повернутися й прожити з країною все, що було записано на якихось небесних скрижалях. І залишитися оптимістом. Пам’ятаю, як незадовго до Міленіуму вона казала: «Брешуть, що на пенсію не можна прожити. Це вони ще не бачили смаленого вовка…»