Чому не ми, або Чорнобиль, ціна брехні

З 18-го по 20-те червня канал «1+1» прикував до екранів більшу частину України демонстрацією американського художнього фільму «Чорнобиль». Ми думали, що дякуючи віт­чизняній документалістиці знаємо про трагедію Чорнобиля все. А виявилося, що ми не знаємо про нього майже нічого…

Чесно кажучи, почувши, що американці знімають фільм про Чорнобиль, подумав, що це буде чергова профанація на зразок міліціонера-Шварценеггера зі страшенним акцентом. Тим більше з їхньою схильністю до промислових екшенів тема Чорнобиля й порятунку світу суперменами вже відзвучала. Однак саме американські режисери та творчий колектив із виключно західноєвропейських акторів зуміли передати не лише стиль, дух і антураж тих часів, але й відтворити тогочасну натуру, включаючи обставини аварії та її ліквідації. Це було для багатьох із нас справжнім потрясінням ще й тому, що подібного ефекту не досягла вся наша документалістика, заснована, здавалося б, на фіксації реальних кадрів і подій. Але вийшло, що, як і в житті, правда набагато страшніша, ніж найдокументальніше кіно, і саме цю правду змогли подати автори й творці фільму. Чому так? Можливо, тому, що в нас усі роботи про Чорнобиль несли ідеологічне чи пропагандистське навантаження – спочатку радянське, а потім і українське. Ідеологізованими були як герої, так і антигерої Чорнобиля. Мета авторів була різна, а подача – однакова, бо розповідати можна скільки завгодно, але без уміння це ПОКАЗАТИ виходило недостовірно.

Попри американську схильність до реалістичності, яка межує з натуралістичністю, таких кадрів у фільмі мало. Хіба що звичайність буденного життя повинна була підкреслити така дрібниця, як вихід дружини пожежника Василя Ігнатенка з туалету. Вона з таким же успіхом могла вийти і з кухні, щоб побачити заграву над АЕС. Але то таке. Можливо, ця деталь повинна була підкреслити, що всі учасники, які через кілька годин стали героями, звичайнісінькі люди. Втім, у фільмі достовірно та навіть більше ніж достовірно, тому що ще й художньо, практично все. Єдине, що можна закинути творцям, – так це відсутність тодішньої символіки на будинках міста, яке повинно було зображати Чорнобиль чи Припять, але це дрібниці. Насправді, окрім фактологічної достовірності подій, у художньому фільмі детально, аж до нюансів, відтворено характерність обставин і вплив Чорнобиля на зміну менталітету радянських людей, аж до окремих представників вищого партійного керівництва.

В основі сюжету – конфлікт між шукачами правди, тобто причин і наслідків катастрофи, це фізик Хомюк і академік Легасов, до яких згодом приєднався й заступник керівника Ради Міністрів СРСР Борис Щербина, з одного боку, та інженера Дятлова з партійним керівництвом і КДБ – з іншого. Дятлов навіть після вибуху, йдучи по розкиданому двором графіту, не визнає ні вибуху, ні тим більше власної провини, чим підкреслює тодішню радянську аксіому – СРСР і партія безгрішні за будь-яких обставин. Фільм побудовано на, взагалі-то, достатньо простих засобах візуальної демонстрації та частій зміні планів, які переносять дію в часі й просторі, з відповідним титруванням. Можливо, використано прийом з науково-фантазійного проекту «Життя після людей». Можна говорити й про портретну схожість героїв, хоча у випадку з Горбачовим це лише знаменита пляма, але більше вражає гра акторів, які практично точно відтворили міміку, світогляд і емоції людей, зміну настроїв чи характерну поведінку саме мешканців СРСР, а не Європи. Ми сприймаємо їх своїми. Так, Щербина на засіданні державної комісії демонструє одночасно і партійну запобігливість перед Горбачовим, і зверхність навіть до академіка Легасова, який насмілився спростувати недостовірну доповідь про справжні обставини й масштаб трагедії.

Мабуть, це ключовий момент Чорнобильської епопеї, все інше – похідне, оскільки хто знає, як би розвивалися події, якби Горбачов сприйняв інформацію Щербини про «стабільну ситуацію» і на цьому закрив нараду? Про рівень обізнаності з проблематикою навіть голови паливно-енергетичного комплексу, того ж Щербини, свідчить той факт, що найпростіші відомості про принципи роботи АЕС він отримав від Легасова уже у вертольоті, після чого заявив, що академік йому більше не потрібен. Але, з іншого боку, Щербина виявився тією людиною, тим типом радянського керівника високого рангу, який уміє змінити свою думку, дослухатися до фахівця, сприйняти неймовірну правду про масштаби катастрофи (Україна та Білорусь стануть повністю непридатними до життя), оцінити їх і, використовуючи свій авторитет і владу, фактично налагодити роботи по ліквідації наслідків аварії в найкритичніший період. Саме йому належить фраза «Давай іншого» після аварії вертольота, який за його наполяганням підлетів надто близько до жерла ядерного вулкану, тобто реактора, але ж саме він наполіг на продовженні виступу Легасова на суді, коли того хотіли позбавити права заявити правду про обставини аварії. Автори фільму показали поступову зміну свідомості Щербини й переоцінку цінностей, яка відбулася з цим партійним функціонером. Він виявився на своєму місці в найвідповідальніший момент і показав найкращі якості керівника.

Інший полюс боротьби з аварією перебував на самій станції, де всупереч бажанню люди потрапили в смертельну пастку, з якої був лише один вихід – померти, виконавши свій обов’язок. Можливо, найпромовистіший епізод трапився в кінці другої серії, коли шукали добровольців, які повинні спуститися в підреакторне приміщення й перекрити вентилі. Ці люди, свідомі своєї долі, ідуть з ліхтарями по пояс у радіоактивній воді, під тріщання лічильника Гейгера й раптом у них гаснуть ліхтарі! Все, більше немає нічого, смерть, як у підводному човні. Можливо, це й метафора, але вона чітко дала зрозуміти, що без героїзму свідомих своєю приреченістю людей Україну чекала б абсолютна темрява. І це ніяке не перебільшення. Те саме можна сказати й про призваних на військову службу ліквідаторів, які замінили роботів, бо ті не витримували рівня радіації на даху третього реактора й вийшли з ладу. Я не раз слухав розповіді від людей, які працювали на тому даху, але з документальною достовірністю та художньою силою це змогли показати лише автори фільму. Навіть про те, що лопатою скидати шматки графіту було страшенно незручно, а будь-яка затримка означала неминуче смертельне отруєння. Солдату, який упав і затримався довше, керівник так і сказав – «З тобою все».

Достовірність фільму нам підтвердив ліквідатор Віктор Павлович Бевзенко з Хащуватого: «Я маю 18 виходів на дах третього реактору. Все, що показали про збір графіту, – правда. За допомогою монітора нам персонально давали завдання, який шматок графіту чи металу брати та куди викидати. Все одно ти перебуваєш у шоковому стані, і після відпрацювання своєї хвилини настає така задишка, що, як і показано в кіно, респіратори буквально затягувало до рота. Потім нас півгодини тримали в душі, щоб відновилося дихання, але все одно, мало що пам’ятаєш. Мені врізалося в пам’ять, як, піднявшись на 20 метрів по погано закріпленій вертикальній драбині, я подивився вниз і подумав, що нею я спускатися не буду. А пізніше я так і не згадав, яким чином я спускався цією ж драбиною? І про японські роботи правда. Ми їх нейлоновими канатами відтягували з даху, а потім на дах підняли трактор «Білорус», і трактористи, міняючись через 5 хвилин, згортали все з даху. Багато шматків графіту вплавилося в бітум, їх треба було виколупувати ломами. Я думав, що там все організовано, а моя лопата навіть не була зафіксована гвіздком, тому оберталася на держаку. Хапав шматок руками й викидав. Фільм хороший, шкода, що його не зняли наші. Між іншим, в Росії цей фільм заборонили».

Після Чорнобиля Віктор Павлович пропрацював 23 роки фельдшером на «швидкій», зараз – інвалід 2-ї групи. Каже, що й зараз можна встановити отриману тоді дозу опромінення, є такі технології, але ніхто не береться. До цих пір правду про Чорнобиль приховують. Чому? Невідомо. Словами академіка Легасова автори фільму назвали причину катастрофи – тотальна брехня в СРСР, у тому числі й щодо технічних характеристик ядерних реакторів. Все знало лише КДБ, яке стерегло радянські недоліки так, нібито це військові таємниці. Насправді – все навпаки. «Тепер я знаю ціну брехні», – сказав після швидкого суду Легасов. Він покінчив з собою рівно через два роки після катастрофи. Але Чорнобиль таки зіграв свою роль, компартія та влада втратили довіру населення, і демонтаж системи був лише справою часу. Дуже промовисто це показано в сцені з шахтарями, які повинні були пробити тунель, щоб запобігти можливому потраплянню розплавленого ядерного палива в грунт чи провалу реактора, були й такі прогнози. Шахтарі завжди не мали особливого бажання кланятися начальству, а після Чорнобиля вони змогли оцінити компетентність радянської влади в повному обсязі, й не лише в галузі ядерної енергетики. Єдине, що СРСР зміг протиставити катастрофі, – це героїзм і витримка десятків і сотень тисяч простих людей, ліквідаторів, які зупинили катастрофу планетарного масштабу.