Нотатки про білоруські порядки

На початку жовтня в Житомирі відбулася в якійсь мірі знакова для нас подія, а саме, перший вихід президента Володимира Зеленського на всеукраїнський рівень, причому разом з президентом Білорусі Олександром Лукашенком. Вони взяли участь у другому українсько-білоруському форумі регіонів України та Республіки Білорусь. Як це було, що нам пропонують і що про нас думають наші сусіди, розповідають представники делегації Кіровоградщини. Це керівник Агенції регіонального розвитку Кіровоградської області Олександр Гавриленко та експерт-аналітик агенції регіонального розвитку Тетяна Головченко.

– Окрім політичних моментів, іншої інформації про цей форум у наших ЗМІ практично не було. Вам вдалося побачити обох президентів?

Тетяна Головченко: – Так, бачили і Володимира Зеленського, і Олександра Лукашенка. Це була кульмінація форуму, коли відбувалася презентація областей. І знаменно, щойно закінчилася презентація Кіровоградської області, ведучий оголосив: «Президент України Володимир Зеленський і президент Республіки Білорусь Олександр Лукашенко». Вони вдвох пройшли через усю залу, сіли на сцені, і без всіляких темників була проста розмова, кожний президент встав, виступив коротко, хвилин 15, за які сказав те, що мав сказати. Зал приймав дуже тепло всі жарти, якими обмінювалися президенти, вони були дружніми, не образливими, дуже сподобалися.

– Які основні посили від Олександра Лукашенка?

Олександр Гавриленко: – Лукашенко зазначив, що вони готові інвестувати в Україну, саме інвестувати. Стало зрозуміло, що він однозначно презентував можливості Білорусі для України в плані просування свого продукту – трактори «Білорус», МАЗи, шини, але не лише це. Цікаво, що й під час спілкування практично всі представники білоруських регіонів ставили акцент на тому, що вони розвивають новітні технології, але по суті – це було запрошення для наших айтішників, мовляв, приїздіть у Білорусію, і ми створимо для вас комфортні умови для роботи. Це був такий ледь прикритий рекрутинг. Вони прямо не говорили, але це прозвучало в тому контексті, що ми створимо для українських фахівців усі умови, і Лукашенко теж підтвердив, що розвиток новітніх цифрових технологій – це основний напрямок Білорусі. Крім того, він сказав, що, мовляв, ми поважаємо Україну, її інтелектуальну власність і здобутки, тому пропонуємо спільно розвивати… ракетобудування. Відчувається, що Лукашенко володіє ситуацією й найголовніше – що він змінює акценти розвитку країни. І якщо там зараз випускають трактори «Білорус» й «БєлАЗи», то завтра цілком можливо, що вони будуть спів­працювати з «Південмашем» і робити ракети.

Тетяна Головченко: – У мене таке враження від Лукашенка, що він виступав модератором своєї промисловості, просував білоруські товари й казав, що ми будемо продавати, наше хороше та краще, при цьому будемо дружити, ніяких претензій до вас немає, ми ваші друзі, ми ваша підтримка, ми ваші брати. Він сказав, що вони готові створювати спільні українсько-білоруські підприємства, разом з нами будувати літаки, розвивати ракетобудування, двигуни, тобто те, що традиційно вироблялося Україною. Здалося, що він дуже хотів продемонструвати, що Білорусія не бідніша, ніж Україна, що ми практично зараз на рівних.

– А що президент Зеленський, пропонував щось конкретне?

Олександр Гавриленко: – Була конкретика, вони спілкувалися відверто, були жарти, які підтримував і Лукашенко, але промова Зеленського була спрямована на те, що Україна буде рухатися своїм шляхом, незважаючи на всі зовнішні фактори, що в України є свій вектор, і вона буде ним рухатися й надалі, з підтримкою Білорусі чи інших держав, але розвиток має бути.

Тетяна Головченко: – Як кажуть, між рядками Зеленський дав усім зрозуміти, що розмови про те, що Україна перебуває під зовнішнім впливом, йому відомі. Але не зважаючи на це, влада має власну програму, власну думку, і, якщо питання буде не сприйняте суспільством, воно буде обговорюватися додатково. Наприклад, як у випадку з земельним питанням, у мене склалося таке враження. Думалося, що реформу проведуть – і все, але розвиток подій показав, що вони прислухаються до різних думок, і команда готова обговорювати й приймати рішення, можливо, і змінювати раніше прийняті. Ми це почули, побачили, усе було просто, особливої секретності не було.

– Відчувалася різниця між ментальністю наших народів, вірніше, різниця в політичних і економічних моделях?

Тетяна Головченко: – Не буду кривити душею, скажу, що різниця між ментальністю української частини делегації і білоруської відчутна. У чому? Коли прийшов Бацька, усі білоруси, як в радянські часи, встали, вишикувалися в одну шеренгу, мов по команді «Струнко», і було відчутно, що те, що кажуть, вони контролюють, не так вільно вони можуть висловлюватися в плані державної політики. Представники наших міністерств і відомств, представники всіх областей, усі губернатори більше відверті, більше самостійні. Було відчуття, що Білорусь – неначе якась одна область, хоча там були представники всіх територій. У порівнянні виходить, що Україна різноманітніша, різнобарвніша.

Олександр Гавриленко: – Білоруси однозначно підтримують нашу демократію, однозначно було видно, що в них такого немає, в них все по-іншому, вибудувана інша система управління, більш жорстка вертикаль. Однозначно, що білоруси були зацікавлені просувати свою продукцію в наші регіони. Вони націлені на те, щоб було чітке співробітництво, але жодних згадок про білоруські проблеми.

– А в плані конкретних контактів між регіонами щось можна сказати?

Олександр Гавриленко: – Україна й Білорусія мають довгий спільний кордон, тому була дуже важлива локація про відновлення судноплавства між нашими країнами по Прип’яті та Дніпру. Це дуже важливо в контексті налагодження економічних стосунків.

Тетяна Головченко: – Нам цікаво було, що в інших областях відбувається на рівні контактів, бо в нас немає прямого виходу на Білорусь. Це і недолік, і перевага, хоча договір з Білоруссю ми підписали одними з перших, ще в 2005-му році, і досі він діє. З того часу в нас підписаний договір з Могильовською областю, і в рамках цього договору відбуваються наші поїздки, відвідини, спілкуваня, укладання угод, і тому було цікаво подивитися, як наша делегація зустрічалася з давніми знайомими з цієї області, як цікавляться справами, тобто це підтвердження, що ці договори діють, вони є живими. Знаєте, щоб не помилитися, я взяла довідку за 2018-й рік, це інформація на підтвердження наших договорів. Експорт був 30 мільйонів доларів США, імпорт – 37 мільйонів доларів. Відбулося зростання в 2,2 рази проти 2017-го року. Це продукція сільгоспмашинобудування, сільськогосподарська продукція та продукти її переробки, продукти харчування, гірничовидобувна позиція й багато інших. Тобто це реальні робочі контракти, при цьому здалося, що вони зацікавлені в просуванні своїх товарів, і мені здається, що в них з цим є проблеми. Вони бачать зустрічний потік від нас. Ось знову цифри. Я казала, що в 2018-му році експорт був 30 мільйонів, імпорт – 37, а в січні-червні вже цього року експорт склав 28 мільйонів доларів, а імпорт – лише 6! Тобто ми більше експортуємо, і рівень падіння нашого імпорту з Білорусі їх насторожує. На цьому акцентував і президент Лукашенко, мовляв, ми будемо з вами торгувати, ми будемо вам продавати! Очевидно, вони ці цифри сприймають як сигнал, що Україна потужно нарощує свою економіку і присутність на білоруському ринку.

– Ви проїхали через всю Україну, яке враження на вас справив Житомир як обласний центр? Ми можемо порівняти його з Кропивницьким?

Тетяна Головченко: – Житомир – це Кропивницький номер два. Хочу підкреслити – не один, а саме номер два. Я навіть сказала, якби мене вночі розбудили й показали вулиці, я б подумала, де я, у Кропивницькому чи в Житомирі?

Олександр Гавриленко: – Абсолютна ідентичність в архітектурі, ментальності людей, навіть центральна вулиця, як у нас Двірцева, пішохідна, там Михайлівська. Такі ж самі інсталяції парасольок, такі ж самі кав’ярні, все один до одного, так само, як у нас. Для білорусів це було цікаво, бо все одно, це нове місто, інше середовище. Єдине, що мені більше сподобалося в Житомирі, – це площа перед обл­держадміністрацією, тому що там зелено, є де відпочити. Я знаю, що нашу площу збираються реконструювати, то треба подумати про такі локації.

Тетяна Головченко: – Багато схожого, вони, звичайно, готувалися, навіть якісь архітектурні недоліки були завішані банерами. Все в кращих традиціях (сміється). А в цілому – було помітно, що чекають гостей, і вони активно цікавилися виставкою, хоча це не порівняти з «АгроЕкспо».

Олександр Гавриленко: – Для житомирян це було круто, тому що наша область вирізнялася з-поміж інших тим, що в нас були живі інсталяції. Був гончар, який показував, як це робиться, той, що був і на «АгроЕкспо», люди дуже цікавилися. Це було інтерактивно, там були облаштовані такі місця для відпочинку, лави, де можна було відпочити й поспілкуватися, і щось придбати, і побачити, як виробляються крафтові вироби, покуштувати, і наша область вирізнялася на фоні інших, тому що інші просто продавали своє вино чи ковбасу і так далі, ті ж самі оливки. Тобто в плані організації масштабних зустрічей Кропивницький явно попереду Житомира. До речі, перший форум теж проходив у Житомирі, і хоча всі області пропонували провести зустріч у них, але там зручніше. Але потенційні можливості у нас є, тим більше, що успішний досвід «АгроЕкспо» дає всі підстави вважати, що такий форум можна провести на Кіровоградщині. Якщо порівнювати Житомир і Кропивницький, то Житомир геть не готовий навіть до такої мінімальної кількості учасників, які брали участь у форумі. Ми жили за 10 кілометрів від Житомира, бо в самому місті не можна знайти місця проживання, а по-друге, з харчуванням вони не витягують явно. Кіровоградщина має перспективи, і я думаю: а чому б не поєднати нашу «АгроЕкспо» з таким форумом? Було б дуже круто.

– І який досвід ви отримали взагалі?

Олександр Гавриленко: – Ми переконалися, що Україна таки змінюється, і змінюється на краще. Буває, що після таких поїздок не залишається нічого, ніяких емоцій. А зараз усе по-іншому.

Тетяна Головченко: – На зворотному шляху ми обговорювали й відзначили, що веземо з форуму позитивний настрій, бо буває, що після таких поїздок повертаєшся втомленим, а тут ми відчули, що в Україні є рух, є позитивна динаміка.

Сергій Полулях, «УЦ».