Ангел Праведника Володимира Чорновола

Людей, які в війну вирвали з лап гітлерівців хоча б одну особу єврейської національності, «запрограмованої» нацистами на тотальне знищення, Держава Ізраїль нагороджує відзнакою «Праведник народів світу». Україна посідає 4 місце в світі за кількістю нагороджених – 2573 Праведника. Дожили до цього дня, на жаль, тільки 26. Один з них живе в селі Косівка Олександрійського району Кіровоградської області. Це Володимир Микитович Чорновол, колишній учитель. Але одна справа, коли ти читаєш офіційну інформацію, а зовсім інша, коли людина розповідає про це особисто. Особливо якщо врахувати, що Володимир Микитович народився 1 вересня 1921 року!

Ми розмовляли за допомогою скайпу, і, чесно кажучи, співрозмовник вразив мене і своєю енергією, і гумором, і навіть усвідомленням стану свого здоров’я: «Стала підводити пам’ять, інколи не можу зв’язувати в часі окремі епізоди». Але розпочав з некрасівського: «А кой тебе годик? Шестой миновал» – приблизно в цьому віці закінчилося його дитинство. Їхню сім’ю, яка проживала в селі Водяному, розкуркулили на початку 30-х і не вислали в віддалені райони СРСР лише тому, що батько десь переховувався, а без глави сім’ю вислати не могли. Однак це не врятувало від поневірянь і навіть знущань його дружину та дітей. Їх вигнали з хати, яку пізніше зайняло правління колгоспу: «Вигнали з СОЗу (товариство спільного обробітку землі), мама була хвора, то її винесли з хати на рядні й поклали під парканом. Перебралися в якусь покинуту хату, у мами жар, а ми, двоє дітей, носили їй воду з річки. Вона померла, який це був страшенний жах!» Батько теж не уникнув лихої долі, пізніше родина отримала навіть довідку, що той помер від авітамінозу десь на Уралі чи в Сиктивкарі…

Через деякий час хлопчик потрапив у дитячий будинок в Умані. Було голодно, і вихованці бігали містом у пошуках їжі, інколи вдавалося схопити в магазині шматок хліба. Далі пішли «гастролі» фактично безпритульного, через що Володя Чорновол вчився в 12 різних школах – там, де його знімали з поїзда: «Був уркаганом, ми їздили поїздом, ховалися під лавки, і нас люди не видавали, але коли ловили, то на тій же станції відправляли в дитячий приймальник і школу. Я прочитав книжку „Ташкент – город хлібний”, і коли мене ловили, казав, що я з Ташкента, надіявся, що мене відправлять туди».

Він міг пропасти ще тоді, але не пропав, каже, що його навчили вірити, що кожну людину оберігає ангел, інакше важко пояснити, чому відбуваються ті чи інші речі: «Ось ми з вами зараз розмовляємо, але явно один одного не бачимо, так і Бога не бачимо, але він бачить те, що ми робимо».

Можливо, саме ангел чи херувим постійно допомагав Володі ще змалку. Коли він вчився в уманській школі, з ним ділився своїм скромним бутербродом єврейський хлопчик: «Я запитав, чи мама знає, що ти мені даєш хліб? Він каже, знає й сказала, щоб так і робив. Я аж заплакав, яка хороша мама, а моєї немає»…

Володимир Микитович не раз дії свого ангела пов’язує саме з лікарями чи вчителями-євреями. Лікарка врятувала, а викладач після закінчення 7 класу допоміг вступити в Бердичівський технікум: «Я вчився непогано, але історії не знав, а мені на екзамені дістався квиток про Французьку революцію. Що за революція? І вже хотів просити інший квиток, як зайшов інший викладач, і вони почали розмовляти, а коли закінчили, кажуть, мовляв, відповідай. А мене, мабуть, ангел направив, і я сказав, що відповідь закінчив. Викладач взяв і поставив мені оцінку».

Після закінчення технікуму Володимир отримав направлення й 1 вересня 1939 року переступив поріг школи в Житомирській області вчителем 4 класу. Школи фактично були ще польськими, учні читали багато жартівливих віршів про поляків (мій співрозмовник процитував кілька куплетів польською). Оскільки після приєднання польської Західної України до СРСР виникла потреба в учителях-українцях, Володимир отримав відстрочку від призову в армію, тому працював і познайомився з родиною Розенбергів, які добре ставилися до хлопця. На щастя, вони встигли евакуюватися й врятувалися від окупації та розстрілу. Чорновола ж війна застала в Житомирі, бачив, як в інституті в спеку палили груби – знищували документи, а тим часом його записали в винищувальний загін, в якому допомагали обслуговувати зенітну гармату в дворі педагогічного інституту. Німці літали так низько, що було видно льотчика, який з кулемета обстрілював вулицю Михайлівську. Тоді ж Володимир отримав і осколкове поранення в праве стегно від німецької бомби. Дістався до Розенбергів, які назавтра мали виїздити, ті його відвезли в лікарню, де майже без наркозу зробили операцію.

Коли прийшли німці, його друг Михайло Бондар возив продукти з сіл велосипедом, тому спочатку не голодували. І знову ангел, бо в школі йому порадили брати години німецької мови, якої не знав, але інші викладачі сказали, що тут багато дітей з німецьких родин, таким чином трішки вивчив мову: «Це так керував мій ангел, бо потім вона мені згодилася!» У цьому місці наш співрозмовник перескочив у часі: «Коли над Грицевою головою закричали „Юде!”, я почав швидко заперечувати німецькою, німець почув свою мову й заспокоївся: „Гут, гут”».

Володимиру довелося попрацювати і в ОУНівській школі, яку відкрили поряд з комендатурою, але невдовзі цей рух німці почали переслідувати, тому вирішив повертатися в рідне село Водяне, бо пішов поголос, що німці повертають майно розкуркулених. І знову ангел, бо вчитель Бендлін, який працював перекладачем, видав йому довідку з печаткою, що цей громадянин репресований радянською владою й повертається додому. Але й на довідку надії було мало, бо тоді будь-якого подорожнього могли застрелити просто так. Тому доводилося берегтися, ночувати просився до людей в селах, ніхто не відмовляв, а в одній хаті навіть налили чарку (співрозмовник сміється), хоча люди були пригнічені, ніхто нічого не розпитував, стелили солому на підлозі, так і спав.

Одного разу (це точно ангел діяв!) Володимир не став чекати сніданку, який би не завадив, а рано-вранці вирушив у дорогу. По дорозі знайшов і викинув радянську листівку: «Пусть презрение к смерти овладеет массами и обеспечит победу». Коли довелося обирати, якою стежкою йти далі, чомусь обрав ту, на якій йому трішки пізніше зустрівся незнайомець: «Я йду, дивлюся під ноги, аж раптом з посадки вибіг чоловік, підбіг і зняв картуз. Я продовжую йти, він за мною, потім питаю, хто такий? Він так протяжно каже „Гриша”. Кажу, будеш Гриць – і почав вчити, як правильніше розмовляти, щоб не розтягувати слова».

Так і пішли разом, а згодом побачили збитий «кукурузник», підійшли, щоб відламати дюралю на гребінці, бо кучері були такі, що нічим не візьмеш. Там напарник і розповів, що його частина стояла біля Києва, літак збили, коли вони летіли на завдання, забрати пораненого командира на окупованій території. Ішов дощ, і він обміняв свою військову форму на цивільне та накидку, так і пішов на схід, і його теж оберігав ангел. Гриць був веселим, легко зходився з людьми, подобався дівчатам, по дорозі наймався на роботу до одиноких. Одна дівчина його й врятувала, коли повідомила, що поліцаї збираються перевірити, хто це там живе в баби? Він утік і того ж дня зустрівся з Володимиром, хоча зразу не казав, хто і що, лише що йде на роботу в Городище.

Так і йшли, доки не настала пора розходитись: «Тобі вправо, а мені вліво. Тут у нього очі налилися слізьми, каже: „Братику, я нікуди не йду, я єврей”. Такий хаос у мене в голові здійнявся, кажу, давай відійдемо під скирду, поміркуємо, а сам думаю, що він іде на смерть, а я ж можу допомогти. Згадав, як мені допомагали євреї, завжди були добрими людьми, згадався дід Розенберг, який казав, що морю виходити з берегів не наказував Бог, а річкам наказав, а я сміявся. Але в Житомирі я бачив на базарі довжелезні списки розстріляних за допомогу євреям, тому й мені смерть. Я сподівався на свою довідку, що німцю в голову не прийде, що репресований радянською владою може рятувати єврея, а ще думав, що ті, хто нас розкуркулював, не видадуть, бо і я їх можу видати німцям як активістів. Сказав Грицю, щоб він забув своє прізвище, будеш Коваленком, тільки більше мовчи. Ми придумали легенду про Гриця, що він теж з дитбудинку, з родини розкуркулених, вивчився на слюсаря й працював у Житомирі, там ми й познайомилися. Подумав, нехай чи на долю, чи на недолю, але підемо далі разом».

У Водяному Володимир зайшов у свою колишню хату, там стояли ще їхні топчан і шафа, а за столом сиділи ті, що розкуркулювали. Бухгалтер Шевченко й запитує, мовляв, «Хлопці, куди йдемо?» Відповіли, що сюди. «А завтра куди?» Тут Гриць не витримав: «Та це ж його хата!»

У Водяному продовжував працювати колгосп, тільки називався тепер Громадський двір. Прибіг голова Романенко, сказав, що ми Володимира знаємо, а Григорій нехай принесе від коменданта району довідку, бо той був дуже чорнявим. Їм обом знову допомогли вищі сили: «Ми б могли піти зразу, але знову ангел! Тому я сказав, що підемо завтра, а назавтра в Добровеличківці коменданта не було, хоча ми про це не знали. У Добровеличківці побачили шибеницю з трьома повішеними, мені це й досі не дає спати, бо зразу подумав, що й нас так повісять, тіло аж задерев’яніло, але думку відправити Гриця одного я прогнав».

Писар чомусь кілька разів не видавав довідки на Гриця, все казав, що потрібно чекати, і знову втрутився ангел, бо вже ввечері перекладач раптом запитує Володимира, чи він погоджується брати Гриця Коваленка на поруки? Той відповів згодою і розписався в журналі, але щойно вийшли на вулицю, побачили, як до управи повертає комендантська упряжка, і це дало змогу уникнути смертельної небезпеки – вони негайно звернули в провулок і побігли городами. Потім настало спокійне життя в одній половині родової хати, а в другій була контора. Вони працювали на різних роботах, але якось Гриця записали їхати на роботу в Німеччину. Володимир зайшов у контору просити за Гриця й побачив портерт Гітлера на повний зріст, подумав, тут тобі розкуркулювали, а тут тобі Гітлер, але Гриця таки відправили, та по дорозі він утік. Його впіймали та як утікача з Німеччини відправили працювати в кар’єр біля Первомайська. Він втік і звідти.

Тепер довелося його переховувати то в погребі, то на горищі, а тут надійшла чутка, що в Кіровограді всіх євреїв розстріляли. Якось Гриця помітив поліцай Жолоб, але за пляшку горілки від Володимира той не звернув уваги, що в Гриця немає довідки, – «та нічого». Настав 1944 рік, хлопці дістали кілька бланків і зробили довідку, що «герр Чорновол» і його якби робітник евакуюються в Первомайськ. На ніч Гриць сховався в полі, але на нього натрапив німецький кінний роз’їзд. Він дав їм довідку й сказав, що тікає від «большевИка», ті відповіли: «Тікай, бо вони завтра будуть тут».

Коли зайшли радянські війська, можна було згадувати й справжнє прізвище, на що Гриць зі сміхом сказав: «Ланцман». Потім Григорія Ланцмана жорстко перевіряли та «нагородили» штрафним батальйоном, а Чорноволу теж погрожували Сибіром, але він вважає, що тепер настала вже Грицева черга рятувати товариша – так було написано десь на небі…

Після війни вони зустрілися й довго товаришували. Григорій Ланцман часто приїздив до Володимира, бував і в Косівці, де Чорновол учителював до пенсії. Вони знали все про родини один одного, листувалися, були справжніми друзями аж до смерті Григорія Ланцмана в 1990 році.

Володимир Микитович вважає, що ангел допоміг йому й у справі отримання високої нагороди Держави Ізраїль. Він порався в дворі, але чомусь вирішив зайти в хату та включити телевізор. Якраз повідомляли про ізраїльську делегацію, яка розшукує кандидатів на звання Праведник миру. Довелося і з бюрократією зустрітись, і доводити, що рятував він, а не батько, і що рятував не офіцера, а саме особу єврейської національності. Допомогли свідчення самого Григорія, які він давав ще в КДБ, де прямо вказав, що його, як єврея, врятував Володимир Чорновол.

Були й інші свідки, але цікаво, що порятунок за стільки років обріс легендами, зокрема, що Володимир видавав Гриця за цигана: «Це вже видумки. Звичайно, приємно, що оцінили, але коли вручали нагороду, я нічого не відчував. Відчував тоді, коли це було. Тепер думаю, що кращого немає, ніж врятувати чуже життя. Мабуть, це одна з найбільших заслуг мого життя. Я всім так і кажу, що так довго живу, тому що врятував Гриця, така мені нагорода від ангела. Я вдячний, що так довго живу, хоча й інвалід, але в мене була дружина, є троє дітей, є правнуки. Найголовніше – бути й залишатися людьми. Я зробив усе, що людині під силу».