Українською? Будь ласка!

На Сході вважають, що життя людини визначається долею або фатумом і, якщо ви шукаєте спокою, ви його обов’язково знайдете, хоча дорога до нього може бути складною й довгою. Це можна прослідкувати на прикладі родини, яка змінила рідний, але гарячий Близький Схід на Україну, щоб жити в мирному суспільстві, але й тут їх дістала війна. На щастя, наша країна, яка стала для іммігрантів другою домівкою, ще має трішки мирного життя, як жартують українці, «для себе»…

У Кропивницькому, в медуніверситеті, навчаються Зейдун та Ненсі Аль-Жада, брат та сестра, яких ще маленькими батьки перевезли до України з Сирії. Нині Зейдуну 20 років, а його сестрі – 19. Зовні вони дуже схожі, завжди посміхаються, захоплені навчанням, бо планують отримати дипломи лише з відмінними оцінками та добре знають українську мову.

Родині довелося кілька разів змінювати місце проживання в країнах Близького Сходу, які останні десятиліття фігурували в світових новинах як «гарячі точки». Здавалося, знайшли спокій в Сирії, але зараз там триває кровопролитна війна з гуманітарною катастрофою. Зауважимо, що родина виїздила ще з мирної країни, задовго до 2011 року, коли там почалися бої та бомбардування мирного населення.

Коріння їхньої родини в Іраку, де народилися батьки. «Батьки нічого особливого не розповідали про Ірак. Все, що знаємо, – там була війна», – згадує Зейдун про їхню історичну батьківщину. Він з сестрою з’явилися на світ в Лівані, але потім жили в Сирії. Про той час вони майже нічого не пам’ятають, оскільки були ще зовсім маленькими, але саме там батьку запропонували роботу лікаря-гастроентеролога в Україні, в Донецьку. Туди він і забрав своїх двох дітей та дружину, і вже в Україні в сім’ї лікарів народилися ще дві дівчинки та хлопчик, тож в родині зараз п’ятеро дітей. Хто б міг знати, що за декілька років батькові доведеться вивезти родину і з Донецьку? Але в 2014 році знову треба було їхати далі від війни. Зробили це не одразу. Як і багато донеччан, їхні батьки сподівалися, що жах скоро закінчиться.

Брат і сестра розповідають по черзі: «У Донецьку ми жили в багатоповерхівці ближче до центру, і, коли загострилася ситуація, нам усім довелося переїхати в інший район міста». Родина перебралася до житлового комплексу, на перших поверхах якого був розважальний центр, а вище – квартири. Згадують, що на той момент це був хороший район, і там було трохи безпечніше. Ще деякий час торговельний центр працював, і в будинку були електрика та вода. Так тривало близько чотирьох місяців, та через бойовиків Донецьк довелося залишити: «Ми з батьками зібрали необхідні речі та машиною вирішили їхати до Дніпра. Там з житлом допоміг друг сім’ї. Добиралися довго, близько шести годин».

З братом і сестрою легко спілкуватися, вони опанували кілька мов, у тому числі й українську. Зейдун каже, що вони з сестрою поліглоти: «Я розмовляю українською, російською, арабською, англійською та зовсім трохи німецькою. Українська мова дуже мелодійна, і ще в школі я прочитав багато віршів Тараса Шевченка. Ми товаришуємо з багатьма українцями».

Зрозуміло, що за такої кількості переїздів брату й сестрі довелося змінити кілька шкіл, і це окрема історія. Після переїзду з Сирії в першу свою школу брат та сестра пішли в Донецьку. Це була школа №147. Пам’ятають, що там, окрім українців, навчалися діти і з інших країн. Здружилися з однокласником з Індії. Втім, поділу на вітчизняні та іноземні класи за мовою навчання не було, тому довелося «з нуля» вивчати українську та російську. «Спочатку я не розумів мови й розмовляв з усіма англійською та жестами. Але поступово почав розуміти російську й почав учити українську. Чим далі, тим моя українська ставала кращою. Але спочатку для мене було простіше розмовляти англійською, бо ще з дитинства ми вчили цю мову та розмовляли нею з мамою», – говорить Зейдун і зізнається, що мама виховувала його суворо. Слідкувала, щоб не було жодної помилки.

Родина постійно живе в Дніпрі, але здобувати, можна сказати, родинний лікарський фах брат і сестра вирішили в Кропивницькому, в Донецькому національному медуніверситеті. Ще з дитинства Зейдун хотів стати лікарем, а потім на користь медицини визначилася й молодша сестра. На це, ще в шкільні роки, їх зорієнтували розповіді батька. Свого часу він отримав вищу медичну освіту та сертифікати на роботу в Багдаді, став лікарем-гастроентерологом, ендоскопістом. А мама закінчила медінститут вже в Дніпропетровську, за фахом – стоматолог. Брат і сестра впевнені, що продовжать династію, оскільки своє майбутнє Зейдун бачить в лікуванні онкологічних хвороб, а його сестра мріє стати акушером-гінекологом. «Під час вступних іспитів все пройшло добре, і вже скоро буде третій рік, як ми навчаємося та живемо в цьому місті», – каже юнак.

Зейдун та Ненсі багато розповідають про свої враження від життя в Україні, кажуть, що частково асимілювалися в український соціум, але деякі сімейні та релігійні традиції все ж зберегли: «Наприклад, завжди збираємося всією родиною та відзначаємо Рамадан». В ісламі це священний місяць, який цього року розпочався 13 квітня. В українських містах брат і сестра спостерігали за цікавими місцевими традиціями: це Масляна, Великдень, а ще сподобалося слухати колядки та щедрівки: «Раніше думав, що колядки виконують лише на телебаченні, а потім дуже здивувався, коли побачив їх у реальності». Подобаються їм і ярмарки, особливо локації з різноманітними солодощами, але зараз через карантин таких святкових заходів стало значно менше. Саме серед людей вони чують і можуть удосконалювати мову, вважають, що мова для життя в країні та навчання – «номер один»: «У нас було багато переїздів, з п’яти років ми пам’ятаємо тут друзів та сусідів, тому проблем зі спілкуванням не виникало». Свої знання й любов до української вони підтвердили досить цікаво – цього року зняли відео до річниці з дня народження Тараса Шевченка, де читають «Кобзар».

Їм є з чим порівнювати, тому Зейдун вважає Кропивницький дуже гарним містом, а ще тут набагато спокійніше, ніж у Дніпрі: «Мені це подобається, а ще, тут менше машин, тому чистіше повітря». Ненсі погоджується, що, у порівнянні з Дніпром та Донецьком, дихати в Кропивницькому набагато приємніше та просто тихіше. Але зізнається, що їй тут аж занадто спокійно, і вона особисто сюди б переїхала лише в зрілому віці: «Мені більше подобається ритм великих і голосних міст».

Ірина Полулях, спеціально для «УЦ».