«Олександрівок в Україні багато, а Фундукліївка – одна»

Якось зустрілась в Олександрівці зі своїм земляком Василем Васьком, який вже давно мешкає в Сполучених Штатах Америки. Слово за слово, згадали і школу, в якій разом навчалися, і вчителів, і спільних друзів та знайомих. Його цікавило, що нового у селищі.

– Змінилася наша Фундукліївка, – зауважив він.

 – А чому не Олександрівка?

– Олександрівок в Україні багато, а Фундукліївка – одна! – філософськи відзначив він і додав, що його колеги й друзі в Америці знають, що він родом саме з Фундукліївки. Він навіть розповів їм ту романтичну легенду про історію будівництва нашої залізничної станції.

Київський губернатор Іван Фундуклій часто приїжджав у наш край, бо мав тут маєток. А ще… кохання. Але з Києва сюди шлях кіньми довгий. А щоб швидше діставатися до коханої, вирішив він прокласти тут новий і модернізований на той час вид транспорту – залізницю – та звести станцію. А згодом станції дали ім’я цього щедрого та закоханого добродія…

Вашингтон від Олександрівки, що на Кіровоградщині, за тисячі кілометрів. І, здавалося б, що може поєднувати столицю Сполучених Штатів Америки, в якій більш ніж півмільйона жителів, та маленьке містечко в центрі України, позначку про яке не знайдеш на жодному глобусі? А зв’язок таки є. Це наш земляк Василь Васько.

Американці, які з ним працюють, його ім’я та прізвище вимовляють на свій лад: «Васіл Васко». Та то вже не велика різниця, залишається основне – його корені йдуть звідси, де неспішно несе свої води Тясмин, де ліс тулиться до житлових будинків, де мелодійно звучить українська мова.

Василь її не забув, хоча зараз постійно розмовляє англійською або французькою. Закінчивши Київський медичний інститут імені Богомольця, розпочав там же роботу на кафедрі анатомії та ендокринології. А заодно навчався в аспірантурі. Підготував і захистив кандидатську роботу в Україні.

Тоді й зайнявся вивченням французької. А коли випала нагода пройти стажування у Франції, охоче згодився. Працював декілька років з перервами у Марсельському університеті й готував другу кандидатську роботу, яку згодом успішно захистив французькою мовою. До речі, його мама, Марія Григорівна, – колишній відомий у районі лікар-хірург, головний лікар Олександрівської центральної районної лікарні. На жаль, нині покійна…

Василь розповів, як потрапив до Америки та як опановував специфіку професії за океаном.

– Наша сім’я поїхала в Сполучені Штати Америки тому, що там знайшла роботу моя дружина. Реґіна до цього працювала в українському представництві Міжнародного банку реконструкції і розвитку. І взяла участь у конкурсі на заміщення посади безпосередньо у його штаб-квартирі, яка знаходиться у Вашингтоні. Вона виграла його, і її запросили туди на постійне місце роботи.

У цей час я був у Марселі. Реґіна зателефонувала мені й сказала, що по приїзді в Київ мої валізи розпаковувати не будемо, на нас знову чекає дорога.

– Якої теми стосувалася твоя кандидатська робота у Марселі?

– Щитовидної залози. Справа в тому, що першу кандидатську роботу з цієї теми в Україні я захистив у 1992 році. А до цього, як відомо, у 1986-му, трапилася аварія на Чорнобильській АЕС. Через рік після мого захисту пішли масові захворювання на рак щитовидної залози. Тому моя тема кандидатської стала актуальною, і мені довелося продовжити наукові дослідження. У 1994 році я поїхав на стажування до Франції. І якраз там займався цією ж темою, але в іншому контексті – патології. Невдовзі мені запропонували підготувати нову кандидатську роботу, яку потрібно було захищати і у Франції, і в Україні. Це здійснювалося в рамках проєкту, який дозволяв українським дипломам бути нарівні з дипломами європейських країн. Я написав і захистив цю кандидатську. Захищав перед комісією, в яку входили українські, французькі та швейцарські науковці. Планував згодом вже в Україні також пройти ці всі етапи, але… дружина повідомила новину.

 – Реґіна вирушила за океан, твердо знаючи, що її вже чекають на роботі. А ти?

– Ми прилетіли в США в кінці серпня 2001 року. А 11 вересня цього ж року, як відомо, трапилися терористичні атаки в Нью-Йорку на Всесвітній торговий центр і Пентагон. Це все відбувалося, можна сказати, на наших очах. Я якраз привіз дружину на роботу, вона піднялася на шостий поверх, і в цей час усьому персоналу штаб-квартири повідомили про евакуацію з будівлі. Коли вона зайшла у приміщення, я помітив, що на задньому сидінні Реґіна забула свій ноутбук, тому від’їжджати не поспішав, чекав, коли вона вийде й забере його. Тому мій автомобіль стояв якраз навпроти приміщення. Вона вибігла, і ми поїхали додому. А в цей час у місті вже блокувалися автомобільні стоянки, метро…

Нам поталанило, ми виїхали з міста. Та навкруги бачили жахливу картину. По величезних хайвеях, шість смуг в одному напрямку й шість у зворотному, бігли люди. Вони, налякані, тікали з міста, бо не знали, що може трапитися будь-якої хвилини. Страшно було й тим, хто рухався в автомобілях, адже по радіо постійно звучала інформація про те, що два літаки розбилися о хмарочоси-близнюки Всесвітнього торгового центру у Нью-Йорку, третій знищив частину Пентагону, четвертий літак не досяг мети й розбився на полях Пенсильванії приблизно за 15 хвилин польоту до Вашингтону. Припускають, що цей літак мали спрямувати на Білий дім або Капітолій. А в цей час над Вашингтоном кружляють ще з десяток літаків, чиї вони – невідомо, їхня місія – також. Тож нашій сім’ї довелося пережити й це.

Стосовно ж роботи… Перші мої кроки у цьому напрямку – звернення в Американську тиреоїдну асоціацію. Саме там займаються тими ж дослідженнями, над якими я працював в Україні та у Франції. І мене взяли у науково-дослідний центр ендокринної хірургії та молекулярної лабораторної діагностики. Тому роботу мені вдалося знайти протягом тижня. У Києві я досліджував звичайні функції щитовидної залози, у Марселі – мутацію щитовидної залози, а у Вашингтоні мене цікавить молекулярний механізм раку щитовидної залози.

– При зарахуванні на посаду твій диплом Київського медичного інституту та дві кандидатські роботи були враховані?

– Враховані були. І все. Що ти знаєш і що ти вмієш, треба було доводити на практиці. У США не вірять написаному й сказаному. Є диплом про вищу освіту – добре, захистив дві кандидатські роботи – чудово. Молодець! Але зараз, будь ласкавий, доведи свої знання й уміння у конкретній діяльності. Ти можеш мати диплом, але ніколи не знайти роботу або мати диплом і знайти роботу. Це все залежить від того, що ти вмієш на практиці.

– Тут править пані удача?

– Ні! Це просто та ситуація, коли ти повинен усвідомити, що все, що було до цього, – нуль, а ти повинен по-новому доводити, хто ти й на що здатний. Доведеш – з тобою будуть працювати.

– Тобі таки запропонували роботу…

– Так. Я потрапив у групу, де вже працювали американець, японець та грек. Дуже великий вплив на моє становлення у цьому колективі здійснив чомусь саме японець. Чому? Бо, як з’ясувалося згодом, я не повторював те, чого мене навчили чи в Україні, чи у Франції, а реально оцінював те, що зробив вчора чи сьогодні, і зовсім неупереджено аналізував результати свого досліду. Це досить складно – казати не те, чого від тебе чекають колеги, а те, що ти реально бачиш. Мото, так звати японця, часто мені повторював, що йому не цікаво чути те, що кажуть всі, йому цікаво почути зовсім іншу думку. Я дуже вдячний йому за таке моє «перевиховання».

На початку життя в Америці в нашій сім’ї був лише один автомобіль. Схема мого робочого дня була така: вранці я відвозив дружину в Міжнародний банк, звідти їхав у свою лабораторію, після роботи заїжджав за Реґіною, і ми поверталися додому. Словом, був «прив’язаний» до дружини. Мото якось мені каже: «А чому Реґіна не їздить сама на роботу? Це їй буде зручніше. А тебе на роботу буду забирати я». Я погодився.

Перші роки я працював у лабораторії з раннього ранку до пізньої ночі, без вихідних. Не раз тоді запитував себе, чому я цим стільки часу займаюся. А відповідь досить проста: мені, як і Мото, подобається цим займатися. Якщо ж робота не до душі, навряд чи я витримав би такий шалений ритм. Та й зараз, приміром, якщо у мене експеримент, то про суботу та неділю вдома доводиться забути. Але ти не можеш вже це зупинити, бо тобі цікаво!

На ці дослідження держава витрачає величезні кошти. Наша лабораторія має абсолютну свободу в їх використанні. Хоча державі відомо, що 95 відсотків наших розробок мають нульовий або негативний результат. Але ті 5 відсотків, які залишилися…

Наша група вивчає рак. Як всі знають, є первинна стадія раку і є метастаз (переміщення, зміна положення). Людина не помирає від первинної стадії раку, вона у більшості випадків помирає від того, що ракові клітини поширюються навколо.

Ми досліджуємо спочатку пухлини, потім метастази. Зокрема, останні роки спостерігаємо, як ці клітини «мандрують» організмом від первинної стадії до вже розвитку метастазів. Виявляється, класичне лікування зупиняє рух клітин в одному організмі, але не зупиняє в іншому. Що заважає іншому організму вилікуватися? Зокрема, якими саме медичними препаратами, навіть далекими від онкології, можна зруйнувати конкретні метастази? Тому ми проводимо ретельні клінічні дослідження саме медичних препаратів, які вже відомі, та їхній вплив на метастази в різних організмах. А основна тема дослідів – попередження розвитку метастазів.

– Медицина у США на високому рівні?

– Так. І справа тут не лише в новітніх медичних досягненнях, а в ставленні медичних працівників до пацієнта. Звичайно, як і в інших країнах, є хороші лікарі й не дуже. Але в будь-якому випадку цей не дуже хороший лікар зробить усе, що необхідно хворому. Та навіть санітарка, якщо їй, образно кажучи, потрібно зробити чотири кроки, вона ніколи не зробить п’ять. Але й три собі не дозволить. Треба чотири, значить, всього чотири. Тобто вони роблять те, що потрібно. І так всі – лікарі, медсестри, санітарки… Саме це створює досить високий рівень лікування пацієнтів.

– Якими рисами характеру треба бути наділеним, щоб українцеві або людині іншої національності вижити в Америці?

– Цілеспрямованістю. При цьому обов’язково мати роботу та бути готовим 24 години на добу нею займатися. І головне – знати, для чого ти це робиш.

– Ви з дружиною обоє з України. У вашому домі є щось, що нагадує рідні краї?

– Мені здається, наш будинок – суцільна Україна. Картини українських художників, фотографії найкрасивіших місць Києва та рідних, статуетки, різні поробки українських умільців…

 – Страви українські вдома Реґіна готує?

– Дружина дуже смачно готує, особливо борщ, але робить це раз у тиждень, у вихідні. Жінка, яка о 7-й ранку їде на роботу та о 21-й повертається, реально не може приділяти багато уваги кухні. Біля плити часто порядкують наші діти.

– Олександрівку згадуєш?

– В основному вночі… Прийдеш втомлений, здавалося б, швидше в ліжко. Ляжеш, а заснути чомусь не можеш. Ось тоді в пам’яті відроджую дитячі спомини. І так спокійно стає на душі…

– Про актуальне. Як проходить процес щеплення від коронавірусу в Америці?

– У нас у сім’ї всі здорові, і ми вже отримали першу дозу вакцини проти коронавірусу Pfizer. Реґіну вакцинували просто в аптеці, а мене – на роботі. Можна записуватися через різні організації (деякі аптеки чи магазини), які теж отримують вакцини. Вакцинація безкоштовна для всіх.

Дуже хороша організація безпосереднього процесу вакцинації: реєстрація через Інтернет, і ти знаєш конкретний час і місце, практично відсутній контакт між людьми, які прийшли вакцинуватися (у нас зробили розмітку на підлозі, і це тільки односторонній рух, і в аптеці точно та ж система); люди не використовують одні й ті ж предмети (ручки, форми для обліку та ін.). Шприц з вакциною приносять тільки перед ін’єкцією (тобто зберігання та розфасовка відбуваються поза зоною вакцинації).

Я безпосередньо отримав картку, в якій значиться вся інформація з отриманої вакцини, включаючи номер партії, а також прямі контакти в управлінні з контролю за захворюваннями, щоб повідомляти про ускладнення, якщо виникнуть.

Весь процес щеплення у мене зайняв 6 хвилин (я спеціально дивився час), плюс 15 хвилин очікування після отримання вакцини. Загальне враження – цей добре налагоджений механізм забезпечує безпечний і швидкий процес вакцинації для сотень людей протягом доби.

– А як щодо лікування коронавірусу?

– Є значний прогрес і в лікуванні. У даний час у так званих urgent care (це типу наші медпункти) можна отримати ін’єкцію моноклональних антитіл при перших ознаках Covid.

Усе це обнадіює, але маски обов’язкові, і на роботі ми дотримуємося принципів соціального дистанціювання. Маски взагалі обов’язкові на кожному кроці, і навіть дітям. Ми мешкаємо в передмісті, у нас скупченість людей не така велика, тому в нас легше. Але два перехожих на вулиці в нашому «селі» розходяться з інтервалом 2-3 метри один від одного, це відбувається практично автоматично.

А взагалі, ми втомилися, звичайно. Ми дотримуємося дуже жорстких правил. За весь цей рік не були жодного разу ні в кафе, ні в ресторані, ні навіть їжу на винос (все працює) не купували – це як приклад. Взагалі, громадські місця, в які ми потрапляємо, – це тільки продуктові магазини, і стараємося швиденько туди й назад, і тільки в будній день (людей менше).

Вже дуже хочеться приїхати в Олександрівку, побачити вас без будь-яких обмежень. Сподіваюся, вийде! Будьте обережні, бережіть себе!

Записала Галина Шевченко – спеціально для «УЦ».