«Нас називали рексами»

Не хочуть працювати, пішли в міліцію – цю характеристику дав народ вуличним патрульним кілька десятиліть тому. До них зневажливо ставились навіть родичі та співробітники інших міліцейських служб. Про причини такого ставлення, про особливості патрульно-постової служби, про чесних міліціонерів і негідників розповів Юрій Головченко, полковник міліції у відставці.

Не п’є, не курить – в міліцію його

Почав Юрій Іванович з того, як потрапив на роботу в органи внутрішніх справ.

– Демобілізувавшись 1973 року з армії, на третій день влаштувався в Кіровограді на «Червоній зірці». Працював формувальником цеху № 8 – цеху ковкого чавуну. Отримував добрі гроші – 200 карбованців щомісяця. Мешкав у гуртожитку. Після роботи – в кіно або пива випити з друзями. Познайомився з Танею, майбутньою дружиною. Жилося безтурботно. Поки в наш цех не прийшов вербувальник з міліції – Віктор Микитович Рохман. «Є хто після армії?» – запитав. А хлопці: «Оно Головченко – не п’є, не курить, не б’ється. Значить, підходящий». Він – до мене, а я – як Сірко в пасльоні. Цікавлюся: «Яка зарплата?» – «Буде тобі зарплата, і квартиру дамо». – «Подумаю». – «Думай, тільки недовго». Згодом він знов прийшов. Взяв у мого начальства документ, що завод направляє мене на роботу в міліцію. Ну, думаю, раз уже так, то піду. Явився на Леніна, 6, там міськвідділ міліції був. Рохман мені зауваження робить: «Щось довго тебе не було». Ніби я зобов’язаний був перед міліцією. Пройшов я перевірку. 14 серпня 1974 року начальник міськвідділу Олександр Олександрович Голуб підписав наказ про прийняття мене на службу міліціонером першої категорії, у взвод патрульно-постової служби міліції об’єднаного дивізіону міліції Кіровоградського міського відділу внутрішніх справ. Перша категорія мене порадувала. Подумалося, отримуватиму не менше, як на заводі. (У нас на формовці з високим розрядом по триста – по чотириста карбованців в місяць мали.) Через тиждень – зарплата. Касирка каже: «Осьо вам 25 карбованців». – «А який же в мене оклад?» – «94 карбованці». Я аж посинів. Оце надурили! А назад же не вернешся. Касирка: «Ти не засмучуйся. З кожним роком добавка буде». – «Скільки?» – «По п’ять карбованців у рік». А я ж двісті на заводі отримував! І женитися треба. Пішов до Рохмана. Той: «Треба потерпіти. Станеш командиром відділення – десятка добавиться». – «А як щодо квартири?» – «Буде, поставимо в чергу». Ну, думаю, хоч квартиру дадуть. Бо на формовці туго було з квартирами, за тяжку працю квартиру давали на сьомий, а то й десятий рік.

І почалася моя служба. Ні пайків, ні пільг, тільки безплатний проїзд в міському громадському транспорті. Робота – п’ять днів на тиждень, з сімнадцятої до першої. Після патрулювання додому – пішки, я тоді з Танею на Великій Балці квартирував.

Без зброї, без кийків

Вже на першому патрулюванні Юрій Головченко зрозумів, що патрульна служба – небезпечна для життя.

– Патрулював з командиром відділення Возняком. Він – дотошний мужичок, ретельний у роботі. Саме були в сквері напроти «Дитячого світу», як по радіо – мені видали радіостанцію «Тюльпан» – повідомлення: «Всем постам! Возле кинотеатра “Комсомолец” подрезали сотрудника милиции Костякова, всем направляться туда, организовать задержание». Кажу Возняку: «Оце служба!» Возняк: «Спокійно, без нас розберуться». Дійсно, без нас розібралися. Інспектор карного розшуку Микола Якович Швець з автопатрулем затримав раніше судимого злочинця, який вчинив бійку в кінотеатрі, а коли його намагався вгамувати міліціонер Василь Костяков – вгородив йому в живіт ножа з майже 30-сантиметровим лезом. Вісім годин лікарі боролись за життя Васі й врятували його.

За словами Юрія Головченка, об’єднаний дивізіон міської міліції складався з кількох підрозділів. Було два взводи позавідомчої охорони, їх співробітники несли службу з 17 години до ранку, охороняли заводи й заклади торгівлі, їздили по двоє на мотоциклах МТ-10, МТ-11. Був взвод ПМГ – пересувна міліцейська група, або автопатруль, цей підрозділ мав старенькі «Москвичі». Ще один взвод – патрульно-постової служби. У ППС не було транспорту, міліціонери несли службу на ногах. Вночі патрулювали по двоє в центрі міста – у парку Леніна, на вулиці Леніна, на площах Кірова і Профспілок, біля картинної галереї. У полі особливої уваги ППС були ресторани «Весна» і «Відпочинок». Удень патрульні слідкували за порядком біля аеропорту, на Новомиколаївському пляжі, у сквері напроти «Дитячого світу», біля старої автостанції, у парку Перемоги. Головченко називає найсумлінніших з тодішніх співробітників дивізіону – Хименка, Фросиняка, Гончаренка, Коробка, Правду, Богаченка, Євсеєва, Придвора, Макущенка, Роздобутька, Липу, Яценка, Савченка, Красюка, Кривошея, Євтєєва, Рєзніка, Селезньова, Запорожця, Дворецького, Линника, Чутника, Макаренка, Остапенка.

– Чудові люди. Розумні, чесні. Окремо скажу про Володимира Михайловича Липу, учасника війни. Липа очолював відділення ППС, яке патрулювало в центрі міста. Відданий професії, фізично міцний, хоч і немолодий був уже. Без вищої освіти, але інтелігентний. Його боялися порушники закону. Липа поділяв міліціонерів на «гарячих» і «холодних». «Гарячі» – це охочі до роботи. «Холодні» – які не переймаються. Мене Липа зарахував до «гарячих».

Робота в ППС була тяжка. Щодня – затримання. Частенько траплялися бійки на вулицях, в ресторанах, тож треба було розбороняти розбишак, доставляти їх у міськвідділ. А зброї нам не давали. Ні пістолетів, ні кийків. А шинель – така незручна. Якось узимку мені й Володі Гречушкіну довелося затримувати раніше судимого типа, який бешкетував на площі Кірова. Я його тягну, а він Володі в ніс кулаком – бах! І, вирвавшись, побіг. У Володі з носа – кров. Я – за хуліганом. Догнав його на подвір’ї ресторану «Україна». Він упав і мене ногами – в живіт. Я навалився на нього, носа йому перебив. Затримав голими руками. Аж після Олімпіади-80 патрульно-постовій службі почали видавати пістолети Макарова. Але не всім, а командирам відділень.

«Менти руку відірвали людині»

– У ресторані «Весна» відпочивали не тільки законослухняні люди, там і злочинний елемент збирався. Наприклад, брати Рибаки, а також такі собі Беня і Карась. Карася застрелили на пляжі. Такі компанії вечорами й затівали бійки у «Весні». Вчащали туди й кубинці – студенти . Як повпиваються – битися. З нашими билися. Одного разу ми розбороняли їх. Один кубинець відірвав шматок поручня й замахнувся на мене. Я встиг пригнутися, він мені кашкет збив з голови.

Було діло, затримали прапорщика п’яного, який хуліганив у «Відпочинку». Я там був, Вася Кравцан, Сашко Тарапака та ще кілька. Ледве витягли «прапора» на вулицю, він іти не хоче, гад. За шинель тягнемо. Дотягли до фонтана, завантажили в УАЗик. Їдемо в міськвідділ. А «прапор» замовк, хоча ще кілька хвилин тому розорявся. Я до нього – а в нього горло міцно перетягнуте шарфом, наші зав’язали. Виматюкався я: «Що наробили!» Розв’язав шарф, прислухався. Дихає «прапор». Я зрадів, а він прокинувся: «Повбиваю!» Через кілька днів наші хлопці зустріли його в місті. Він казав: «Голова болить через вас». Але в ресторанах після того не появлявся.

Попався мені з Липою і хуліган-прокурор. Офіціанти «Весни» викликали: п’яні чіпляються до людей. Ми – туди. Бачимо, двоє мужиків тягають один одного, матюччя пруть страшне. Ми – розбороняти. Один з хуліганів позривав з нас погони. Ми його – у міськвідділ. Там виявилося, це – прокурор. Він на другий день прийшов, пробачення просив.

Одного разу мене з напарником направили на площу Кірова – бешкетника вгомонити. Прибігли ми на площу. Там – здоровенний такий «лось», махає рукою, матюкає нас. Кажу напарнику: «Коля, будемо затримувати». Заламуємо хулігану руки, він опирається. А одна рука з рукава пальта випадає. Народ, який зібрався навколо, в крик: «Менти руку відірвали людині!» У мене – шок. А то не рука була – протез. Доставили ми інваліда на опорний пункт ДНД. А в місті поголос пішов: міліція руки людям одриває.

…Навесні 1980-го, коли в Кіровограді вийшов з берегів Інгул, міліціонери допомагали рятуватися жителям затоплених мікрорайонів. Головченко теж брав участь у цих заходах. Патрулював разом із солдатом на військовому «Уралі». Тоді й скупався в крижаній воді на Кіровоградській вулиці. Наступного ранку відчув біль у нирках.

На Олімпіаді-80

Улітку того ж року близько ста міліціонерів Кіровоградщини поїхали в Москву, де проходила Олімпіада, – підтримувати там громадський порядок. На чолі об’єднаного загону – Олександр Федченко. Юрій Головченко – старший з пепеесників від Кіровограда.

– На поїзд Знам’янка – Москва нас посадили з урочистостями. Ми – поголені, чисті, у випрасуваній формі. Тільки зійшли на Київському вокзалі, як зустрічає майор, Козлов його прізвище: «Откуда группа? Вы знаете, что у вас случилось ЧП?» – «Какое ЧП?» – «Ехали ваши, из Черкасской области, начали употреблять спиртное. Один открывал шампанское зубами, пробка попала в горло. На следующей станции еле откачали. Предупреждаю: если будут пьянки, уволим».

Поселили нас у школі, в спортзалі. Там двоярусні ліжка стояли. І почалося веселе життя. У перший же вечір через п’ять хвилин після відбою у темряві почулося клацання склянок. Минуло пів години – п’яне варнякання. Упізнаю голос мого бійця: «Та я тобі рило начищу!..» Піднімаю його… Він своїми п’янками крові попив у мене на Олімпіаді.

Приходимо з Липою з першого наряду в Лужниках. Лягаємо відпочити. Я як молодший – на другий ярус. Липа внизу моститься. Аж як гуркне! Бо ніжки ліжка розійшлися – хтось із наших хлопців підлаштував.

На другий день ми скуповували апельсини, мандарини, «Фанту» – у Москві повно такого добра в продажу було. Відправляли посилки додому. Сувеніри теж брали. Я джинсовий костюм справив. Шкодую тільки, що не купив вересову люльку, шотландську.

На вулицях було тихо й спокійно. Наш куратор Козлов запевнив: «Всех проституток, бродяг, хулиганов вывезли до вашего прибытия за пределы Москвы. Будете заниматься охраной общественного порядка на Лужниках».

Там я вперше побачив загін «Альфа», який КДБ підпорядковувався. Дуже великих серед них не було. Але накачані. Похмурі обличчя. Бронежилети – кілограмів по двадцять. Щити броньовані. Стук-стук ними – як рицарі. Я й не знав, що це – «Альфа». Спитав у Козлова: «Хто вони такі?» – «Не ваше дело».

Іноземців у Москву наїхало! Чорношкірих багато. Японці були. З японцем цікавий випадок стався. Стоїмо ми в оточенні навколо малої спортивної арени. У першому кільці. Всього було три кільця. Підходить японець. Невисокий, але натоптаний. У кімоно, на ногах – гета. Брита голова, на маківці – чубчик. Тримає прапор японський, величезний. По-своєму балакає, звертається до працівників стадіону. Видно: на малу спортивну арену хоче. Там саме у волейбол грали. А перепустки – нема. Наш Липа – під козирок і до нього: «Слушаю вас, товарищ японец». Той показує прапор, дає знати, що бажає автографи у спортсменів узяти. «Проходите, товарищ японец», – дозволив Липа. Хвилин через п’ятнадцять прибігає до нас Козлов, лається: «Гады, кто японца пропустил?» Липа признався. Виявляється, японець рвався на майданчик. Мабуть, душевно хворий. Його «Альфа» пов’язала. Через нього нам не дали грамоту. Усім загонам дали, а нам – ні. Ми з Липою поїхали на Петровку, 38. Зайшли в приймальню, Липа: «Я участник Великой Отечественной войны, орденом Красного знамени награжден». Впустили нас до начальника. Той: «Что вы хотели?» – «Мы трудились, но с японцем ошиблись…» Додому ми поїхали з грамотою.

Через кілька місяців Юрія Головченка з колегами знову відрядили до Москви підтримувати громадський порядок – там проходив XXVI з’їзд КПРС. Кіровоградці патрулювали на проспекті Кутузова, де в будинку № 26 мав квартиру сам Брежнєв. Бачили, як вигулював собачку Щолоков, міністр внутрішніх справ СРСР.

І на коханців полювали, і кишені чистили

Далі – про ставлення народу до ППС.

– Нас називали ментами, мусорами, рексами. Зневажали навіть родичі й працівники інших міліцейських служб, – каже Головченко. І він знає причини такого ставлення:

– При відборі в міліцію більше звертали увагу на фізичні показники. Роздягають догола, дивляться, які м’язи, яка фігура, жирний чи не жирний. А чи все гаразд з головою? Достатньо довідки із селища Нового про те, що на обліку не стоїш. Дехто мав травми голови – наприклад, з коня в селі впав. Попадалися хворенькі. Говориш з таким, він нісенітниці плете, а за довідкою: психічно здоровий. Були й негідники, і кляузники – писали доноси на своїх. Декілька з медвитверезника і ППС попалися на тому, що трусили кишені в п’яних, забирали гроші. У мене у взводі було два злочинця – знімали з легковиків колеса, радіоприймачі. Їх викрив Микола Якович Швець. Прямо на розводі наручники їм – бац!

Дехто промишляв тим, що ловив пари, які займалися сексом у салонах своїх машин десь на околицях. Коханці відкупалися. Якось попалося подружжя, котре не мало змоги кохатися вдома, – жили із старими батьками, в тісняві.

Був у нас навіть садист. Шаленів від того, що затримував перехожих. У день – по п’ять по десять затримань. Притягував затриманих у відділ, а свідків – нема. Черговий: «Що з ними робити?» – «Я вам здав, що хочете, те й робіть». А в очах – шалений блиск. Якийсь перехожий йому сказав про це, так він його вкинув у каналізаційний люк на Леніна, недалеко від відділу міліції.

Ідіотів, злочинців та просто безсовісних було в міліції не більше десяти відсотків. Через них про міліцію у народі й склалася погана думка. А більшість же міліціонерів – не такі. І я хабарів не брав, людей не кривдив. А не раз чув на свою адресу: ментяра, мусор. Підійде незнайомий і ображає. А що йому зробиш? Свідків же нема.

Був такий випадок. Я з Липою патрулював увечері біля «Весни». Раптом – наказ по радіо: «Срочно в парк Ленина, массовые беспорядки, нападение на милиционера». Кажу Липі, щоб залишався, сам побіг у парк. На лавці п’яний молодик, стогне: «Побила міліція». Поряд – міліціонер Володя із собакою. А навколо – натовп, настроєний агресивно. Збираються бити Володю. Я дістаю записник, кажу: «Це мій підлеглий, до мене є претензії?» – «До тебе немає». – «Давайте по закону. Хто бачив, як він бив людину? Запишу ваші дані». І натовп почав розходитися. А того хлопця ми в витверезник забрали. Пити треба було менше.

 Багато чесних міліціонерів не витримували навантаження в ППС. Люди професійно деформувалися. Хтось почав заглядати в чарку. Руйнувалися сім’ї.

А перед тими, хто витримав, знімаю капелюха. Але не вірю, що цю роботу можна любити. Малооплачувана, небезпечна, тяжка служба.

Під кінець розмови автор цих рядків запитав у Юрія Івановича: коли ж його зарплата в міліції суттєво підвищилася?

– 1990 року отримував уже 250 карбованців. Більше, як на заводі. Я на той час вже закінчив Вищу школу МВС, після чого й почалися підвищення…