Ювілей так ювілей!

2 лютого Інгульська уранова шахта ДП «СхідГЗК» тихо й непомітно відзначила свій ювілей – 55 років з дня «народження», хоча мало яке підприємство в місті може зрівнятися з нею впливом, можна сказати, на зовнішність і ауру Кіровограда-Кропивницького. Достатньо сказати, що для більшості населення Союзу Кіровоград був відомим лише тому, що тут працювала уранова шахта, а в самому місті завдяки будівництву шахти з’явилося кілька мікрорайонів зі знаковими об’єктами соціальної інфраструктури. Тому дивною й незрозумілою видається тиша навколо події, хоча зараз підприємство переживає не найкращі часи.

Історія урану

Комбінат, а зараз Державне підприємство «Східний гірничо-збагачувальний комбінат» у Жовтих Водах Дніпропетровської області було створено в 1951 році. Розповідають, що, коли в СРСР почали працювати над створенням ядерної зброї, Лаврентій Берія видав спеціальний наказ про активізацію пошуків урану, для чого геологи мали перевіряти на радіоактивність ВСІ виробітки й свердловини, у тому числі й старі. Так, за допомогою примітивного шкільного електроскопа (з паперовими смужечками), було відкрито радіоактивність у залізній руді шахти в Жовтих Водах. Уран добували й у Середній Азії, цікаво, що й там «уранова» місцевість у перекладі звучала, як Жовта річка. До початку 60-х років минулого сторіччя сировинна база урану в СРСР почала вичерпуватися, тому почалися активні пошуки родовищ стратегічної сировини і в Україні.

У всіх довідниках пишуть, що уран у долині Інгулу біля Кіровограда було виявлено в результаті буріння свердловин на воду, але, скоріше, Мічурінське родовище урану виявили в 1964 році теж завдяки давньому наказу Берії, згідно якого на радіоактивність перевіряли всі свердловини. З книжки «Інгульська шахта, 40» Анатолія Савченка та Володимира Листова дізнаємося, що перший кілочок на місці майбутньої шахти забили в 1966 році, а наказ про утворення шахти було видано 2 лютого 1967 року, після того, як силами ГРЕ-37 (сьогодні вже неіснуючої) була проведена детальна розвідка та затверджені запаси. Тоді вони розраховувалися на 25 років діяльності шахти, але оскільки роботи геологів в Тернах (Кривий Ріг) згорталися, то «живу силу й техніку» було перекинуто в Кіровоград. Це дало можливість збільшити розвідані запаси вдвічі.

Ще до затвердження запасів були пройдені вертикальні стволи до глибини 350 метрів, після чого почалася активна фаза будівництва надшахтних приміщень на правому березі Інгулу, поблизу села Первозвановка, а потім шахта «переїхала» на лівий берег, впритул до Завадівського хутора, а на правому залишилася лише головна вентиляційна установка.

До 1969 року збудували бетонний завод, потім їдальню, котельну, пізніше – поверхневий комплекс шахти «Південна», АБК, автобазу, склади, майстерні, гідрозакладний комплекс, підйомний комплекс шахти «Північна» з залізницею, дільницю водоочистки. Майже паралельно збудували шахту «Центральна», з 6-кілометровим тунелем, це вже майже в місті, а ще почали будівництво «Северинівської» на іншій околиці Кіровограда.

Першу чергу рудника ввели в 1971 році, а в червні було відвантажено перший залізничний ешелон з кіровоградською рудою. На проєктну потужність шахта вийшла в 1975 році й майже до початку 90-х добувала по одному мільйону тонн руди в рік! У залізничному вимірі це дорівнювало по одному ешелону або «вертушці» руди на добу. Колектив був настільки потужним, що в 1979 році шахта стала кращою в Міністерстві середнього машинобудування СРСР!

Уже в наші часи стало зрозуміло, що при відносно невисокому вмісту руди за освоєння родовища взялися лише тому, що інших просто не було. Це вже пізніше відкрили Ватутінське родовище (де збудували Смоліно), а потім і Новокостянтинівське, але досвід Інгульської змушує по-іншому подивитися, як держава має підходити до будівництва стратегічних об’єктів і фінансування проривних галузей.

Після Чорнобиля уранову галузь України, а з нею й шахту, ледь не закрили, біля Інгульської збудували та ледь не ввели в експлуатацію заводи по виробництву електродвигунів та склотари, зайнялися пошивом білизни, виробництвом продуктів харчування, але все це згорнули, а шахта вистояла й пережила роки «застою». У середині 90-х тут не платили заробітну плату, шахтарі протестували під землею, протестували й дружини шахтарів біля обласної адміністрації, але шахту не блокували, як зараз. Здавалося, що з початком 2000-х підприємство отримало друге дихання, але останнє серйозне фінансування галузі мало місце в 2008-10 роках, після чого стало зрозуміло, що в Україні більше турбуються про закупівлю ядерного палива за кордоном, аніж про розвиток власного виробництва. Інгульська шахта з року в рік скорочувала видобуток, який, як ми пам’ятаємо, був розрахований на 50 років. Тому варто згадати виробничі показники шахти. За ці роки видано на-гора 39 мільйонів гірничої маси, пройдено 470 кілометрів гірничих виробіток, пробурено 6,8 тисячі кілометрів свердловин. Можна підрахувати, скільки з інгульської руди добуто металу, якщо 1 кілограм оксиду урану отримують з однієї тисячі тонн руди, а її добували по мільйону на рік. Треба навести ще один виробничий показник – практично всі порожнини, які залишаються після добутої руди, заповнені твердіючою сумішшю, тобто забетоновані, тоді як Кривий Ріг і Донбас стоять на порожнинах. Між іншим, до призову в ЗСУ дільницею гідрозакладки керував Олег Кулигін, який в 2014 році загинув при обороні Донецького аеропорта…

 Легенди

Якщо говорити про рудник, РУ-2, Рудоуправління, Інгульську шахту, то не можна не згадати і про легенди, які супроводжують діяльність шахти й у більшості випадків або перебільшені, або не відповідають дійсності. Оскільки зразу виробнича діяльність була суворо засекречена, то казали, що на будівництві працюють засуджені, але це відголоски сталінських традицій, адже тут люди мали справу з вибухівкою, яку в руки злочинців ніхто б не дав, та й секретність не дозволяла.

Одним з кошмарів фахівців шахти стали скарги на підземні вибухи, які постійно доводиться перевіряти й спростовувати випадки нібито руйнування будинків. Насправді в руднику вже не проводили масових вибухів, як це було в Жовтих Водах – вибивало вікна, тому маса заряду могла позначатися хіба що на слабких звукових відчуттях, але легенда живе й досі. Її непогано підживлюють гучні вибухи в навколишніх гранітних кар’єрах, де маса заряду складає десятки тонн, тоді як у шахті – кілька сотень кілограмів. Зрозуміло, що будинки тріскаються від старості та порушень будівельних норм у всіх районах міста, навіть в усіх населених пунктах, але там немає шахти, тому крайнього й не шукають.

Але найстрашнішою легендою залишається радіація, адже й досі навіть від журналістів доводиться зустрічати твердження, що шахтарі «світяться», як «світилися» і КРАЗи, якими містом возили руду. Легенда живе тим більше, що ще років з 5 -10 тому на вулицях або й у дворах Первозвановки чи Завадівки виявляли плями з перевищенням допустимої дози випромінювання, але сказати, щоб це було на рівні Чорнобиля – не можна. Ці плями локалізують дуже просто – знімають верхній шар покриття, і проблема зникає, а виникла вона в період будівництва й проходки стволів. Місцеве населення за могорич просило водіїв привезти каменю на фундамент або підсипати щебнем з шахти вулицю, але між пустою породою траплялася й руда.

Звичайно, шахту звинувачують і в еманації радону, але карта свідчить, що найсильніші прояви фіксуються в долині Інгулу вище шахти, як і в інших районах міста. По області теж радон проявляє активність там, де його не мало бути в принципі, бо шахт там немає. Залишається нез’ясованою підвищена статистика онкозахворювань у Кропивницькому, і це так, але якщо брати кількість випадків серед населення в розрахунку на 100 тисяч, то серед шахтарів кількість новоутворень в рази менша, ніж по місту, хоча мало б бути навпаки…

Легенд навколо шахти безліч, але їх все менше, а правда те, що в часи будівництва шахти країна не шкодувала коштів. Мабуть, сума капіталовкладень в Інгульську співставна з фінансуванням будівництва Смолінської шахти, а це 150 мільйонів карбованців! З фінансуванням пов’язані й легендарні для сьогоднішнього сприйняття обсяги матеріально-технічного забезпечення – відмови урановим шахтарям не було ні в чому! Ось ще одна легенда, схожа на правду. Колись ніхто не морочився з ремонтом двигунів, а їх було сотні на машинах і механізмах, тому їх просто видавали на-гора й викидали у відвали забалансових руд. Ці скарби й досі заховані під вагою 8 мільйонів тонн породи у відвалах. Їх почали переробляти (діставати корисну складову) лише на початку 2010-х, коли збудували пересувний рудо-сортувальний комплекс потужністю 100 тисяч тонн на рік, але чи продовжить він свою роботу – це теж легенда.

Ще одна легенда, про яку розповідали ледь не пошепки, що база відпочинку «Гірник», розташована на північно-східній околиці міста, була колись «обкомівською», але це правда. Зараз це виглядає як легенда, бо інакше б її просто прихватизували, але на якомусь дуже високому рівні було вирішено, що для оздоровлення гірників обком партії мав поступитися своєю вотчиною, що й було зроблено, разом з озером, будинками, постільною білизною та посудом. Потім до бази простягли руки різні силовики й правоохоронці, тому зараз вона вдвічі менша, ніж була колись.

Є легендарна історія і з покладами руди, кажуть, що чи не найбагатші залишилися неосвоєними на правому березі, від Кізельгуру до ресторану «Бегемот», але ці землі якимось дивним чином перейшли в приватну власність. Можливо, знайде підтвердження й ця легенда, коли видобуток урану перейде в приватні руки.

Є легенда, пов’язана і з гірниками, точніше, з нагородами. Дивно, але за всю історію Інгульської шахти жодного гірника не удостоїли звання Героя соцпраці, хоча й досягнення були, і рекорди, а бригади прохідників Володимира Лихолобова та Анатолія Жаровського визнавалися кращими в міністерстві. Кажуть, винна все та ж секретність, бо вугільних гірників в Олександрії, не кажучи вже про Донбас, робили Героями ледь не за графіком, а тут – жодного!

Люди та місто

І все-таки, ці люди, тобто перші покоління кіровоградських урановидобувників щасливі, оскільки були не просто робітниками, а будівничими величезного підприємства та міста, а таке щастя випадає не кожному, особливо зараз! Це, без перебільшення, були будівельники міст, бо разом з шахтою в Кропивницькому з’явилися такі мікрорайони, як «Шкільний» і «Гірничий», а також житлові масиви на Героїв України, Хабаровській, Попова, Жадова, Беляєва – загалом три тисячі квартир, а ще 700 квартир було надано місцевим мешканцям за знесене житло. Завдяки шахті було збудовано школи, дитсадки, ДЮЦ, котельні, «рудівську» лікарню, яка зараз стає центром лікувальної мережі Кропивницького.

Без усього цього неможливо уявити сучасний Кропивницький, але навіть топонімів на честь іменинниці, як і музею, в обласному центрі немає. На «Шкільному» встановлено на честь уранових гірників стелу, але варто подумати над перейменуванням мікрорайону на «Шахтарський» або «Інгульський» – на честь шахти, яка працює на місто ось уже 55 років.