Не здаємось!

Идут по Украине

Солдаты группы «Центр».

В. Высоцкий.

Цю пісню Володимир Висоцький написав 1965 року для вистави «Загиблі та живі» театру на Таганці. Одна з її назв – «Пісенька німецьких солдатів». Німецьких! Сьогодні це звучить, як зле глузування…

Але який же точний у кожному слові великий поет!

А перед нами всё цветёт —

За нами всё горит.

Не надо думать! — с нами тот,

Кто всё за нас решит.

Сьогодні по Україні йдуть, вибиваючи пилюку з наших доріг, щоправда, не чоботами, а берцями, не німці, а росіяни, чеченці, буряти… І досить бідкатись, як таке могло статися! Вже сталося.

Тепер я точно знаю, що таке генетична пам’ять. Мені, народженому через 12 років по війні, виявляється, знайомі всі ці відчуття – і тоскний плач повітряної сирени, і виття літака над головою, і далеке бухкання вибухів, і перевірки на дорогах. Я пам’ятаю все те, що бачили та чули мої діди на фронті та бабусі в тилу.

Мене зовсім не дивують бетонні блоки на дорогах, гори мішків із піском, протитанкові їжаки та суворі чоловіки зі зброєю. Таке враження, що ми завдяки пам’яті батьків про ту війну виявилися підготовленими до війни цієї. І до регулярних пробіжок до укриття, і до страху «влучить – не влучить».

До речі, про страх. Виявляється, страх виникає не в голові. Він дається взнаки десь у сонячному сплетінні неприємним спазмом, що посилюється. Або раптово ослаблими ногами. Суто  фізіологічні відчуття. А якщо так, то можна й перетерпіти, і перебороти. Як зубний біль або, пардон, геморой.

Ну ось недаремно ж виникло це порівняння? «Тот, кто за них решил» – Путін – виявився для нашої країни ще тим гемороєм. Який не лише мучить, а й убиває.

Ви все самі бачите та знаєте – новини йдуть по всіх каналах нон-стоп. Харків, який став українським Сталінградом (знов як зле глузування), розстріляні Чернігів, Бородянка, Гостомель, Волноваха, Ірпінь. Треба бути  закінченим ідіотом або бездушним мерзотником, щоб стріляти по Чорнобильському саркофагу та Запорізькій АЕС!

А тепер про те, чого більшість із вас не бачить, – про «домашню» роботу війни. У Кропивницькому, Олександрії, практично у всіх містах та селах нашого краю тисячі людей будують блокпости, риють окопи, збирають продукти та медикаменти, готують та розвозять обіди, приймають біженців. Неможливо спокійно дивитися на цей приголомшливий людський мурашник, який зараз забезпечує тил війни. І він не в тихому Закарпатті, а по всій Україні.

Зовсім немає пауз для аналітики,  передбачити дії збожеволілої російської влади неможливо, тому що вони не піддаються здоровому глузду. Путін діє за своїм, одним йому відомим, божевільним планом. Але зрозуміло, що він не дасть спокою Харкову, спробує атакувати Київ. Плешивий диктатор уже примудрився об’єднати Україну та вилікувати її від коронавірусної інфекції. Але це лише початок – на захоплених територіях на нього чекає партизанська війна, а це українці дуже добре вміють (пам’ятаєте про генетичну пам’ять?).

Про владу. Вони молодці. І наші місцеві, і Президент. Лише одна цитата Володимира Зеленського: «Скільки ще має людей підірватися? Скільки ще рук, ніг, голів має відірватися? Скільки вам ще потрібно? Скажіть!»

Загалом, ці слова були звернені до Столтенберга, Байдена та Джонсона з наполегливим проханням закрити небо України від російських бомб і ракет. Але вони цілком підходять і для російського корабля. Того самого…