Телефонна розмова – не найкраща форма інтерв’ю, але часто це – єдиний спосіб поспілкуватися з мобілізованим земляком. Ще добре, що спецпризначенець Яровой мав можливість поговорити – саме був у дорозі. Отже, мій респондент – Андрій Яровой, депутат обласної ради, ресторатор.
У перші хвилини спілкування з’ясовую, що співрозмовник – бувалий військовий.
– Чотирнадцятого року почалася АТО. Наприкінці того року й вступив у лави ЗСУ. Уклав контракт на особливий період. Мені був сорок один рік. Контракт закінчився через півтора року. Я його продовжив. Служив до вісімнадцятого року. У військах спецпризначення.
– Строкову службу раніше проходили?
– Так точно. У цих же військах. Починав служити в Радянській армії, в Узбекистані. Дослужував у вільній Україні.
– На кого ж залишили бізнес, уклавши контракт з армією? Як служилося бізнесмену?
– Так, є кав’ярні, піцерії. Займався будівництвом, собаківництвом. Коли служив в АТО, бізнесом займалися Вікторія, дружина, та колеги. Як батько трьох дітей я не підлягав обов’язковій мобілізації. Тепер їх четверо.
– Розкажіть про дітей.
– Старшому, Іллі, – двадцять два. Теж у Збройних силах. Навчався в університеті імені Шевченка. Не закінчив, але звання лейтенанта отримав. До речі, я – прапорщик. Володимиру – п’ятнадцять. Навчається у військовому ліцеї імені Богуна. Сашкові – дев’ятий рік. Школяр. Доньці Уляні – три.
Коли в лютому оце все почалося, я з Іллею поговорив, вирішили, що підемо воювати разом. Я на другий день пішов, Ілля – на десятий. А жінку з Сашком і Уляною відправив за кордон. Вони побули в Німеччині два місяці й повернулися.
– Хто за професіями ті чоловіки, з якими служите? Якого віку?
– Люд різний. Є прості трудяги – робітники, слюсарі, будівельники. Дядьки, на яких тримається країна. Є програмісти, економісти, директори. І депутати є. Є мої ровесники, є молодь. У молодих – більше відваги. Не бояться, ризикують. Ми, дядьки, – обережніші. Але у всіх – спільна трагедія, маємо захищати країну.
– Як переносите армійський дискомфорт?
– Нема на що нарікати. Уся країна армії допомагає.
– Вам комфортно в армії й психологічно?
– А чого ж! Я ж вчився в школі-інтернаті. Батьки померли рано. Виховував молодшу сестру, двоюрідну теж.
– Чи обговорюють солдати політику?
– Ні. Хіба коли виявляється, що якась гнида зрадила країну.
– Мабуть, цивільні знайомі вас запитують, чи вистоїть українська армія.
– Питають. У нас немає іншого вибору – тільки битися. І подивіться, як змінився народ. Я коли в зоні АТО воював, зустрічав там багатьох, які сумнівалися, що Росія – ворог. Тепер більшість зрозуміла, що цей сусід – агресор, який хоче знищити нашу країну.
– У перші тижні війни в Україні багато говорили про близький кінець Росії, оскільки в неї й зброя нібито допотопна, і економіка на ладан дихає. Ці ілюзії уже розвіялися.
– У них зброї багато, у тому числі тієї, яку ми повіддавали під гарантії своєї безпеки. А вони зберегли та примножили. Бо хотіли воювати. А ми будували житло, лікарні, школи, дороги. Тепер воюємо за це…
– Ви там не пишіть багато про мене, – попросив Андрій Яровой на завершення розмови.
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...