Війна і німці

Не плутайте туризм з еміграцією.

Ця сентенція з бородатого анекдота давно вже живе самостійним життям. У нашому випадку йтиметься про туристів вимушених, про емігрантів, багато з яких хочуть повернутися на батьківщину. Про українських біженців.

З першого дня війни наш тижневик писав про неймовірну підтримку, яку надали українцям практично в усіх європейських країнах. Тих, хто рятувався від війни, пропускали через кордони, безплатно перевозили, розміщували, годували, допомагали, водили мало не за руку.

Звичайно, за перших три місяці війни (вже чотири) траплялися різні непорозуміння та образи, але це природний процес у ході міграції мільйонів людей. А їх реально – мільйони!

Понад вісім мільйонів українців виїхали з країни, менше трьох – повернулися. Ніхто поки що не знає, скільки наших назавжди залишиться в Європі чи Америці, але рахунок, знову ж таки, піде на мільйони. І процес їх адаптації на новому місці точно буде нелегким.

Мабуть, це надто самовпевнено – писати про проблеми біженців, ні на день не залишаючи України. Але так склалося, що серед моїх друзів є представники двох хвиль еміграції до Німеччини. Одні живуть там уже десятки років, інші приїхали лише кілька місяців тому. І всі пишуть та діляться своїми проблемами, але з різних точок зору.

Тригером для цієї колонки стала чергова некорект­на заява посла України в Німеччині Мельника. Не перераховуватиму всі його пасажі, нагадаю лише один: недавно він назвав канцлера Олафа Шольца «ображеною ліверною ковбасою» – ні більше ні менше. Тепер перепрошує, але кому він потрібен зі своїми вибаченнями? Йдеться ж про коментарі Андрія Мельника у Neue Osnabrucker Zeitung за 17 червня. Наш посол заявив, що українці, які були змушені покинути свої будинки через війну, їдуть з Німеччини, оскільки «не почуваються бажаними гостями» і Берліну варто замислитись, чому в багатьох українців «немає бажання залишатися тут».

Німці, зрозуміло, образилися й обурилися, а наші… ну, скажімо, поставилися до слів Мельника по-різному. Хтось не погодився, хтось схвалив, а хтось про нього геть нічого не знає. А загалом, біженців з України офіційно зареєструвалося в Німеччині близько 800 тисяч.

«Наші» німці з багаторічним стажем стверджують, що слова Мельника – брехня, у Німеччині з великим співчуттям ставляться до українських біженців. Але є нюанси.

Переважна більшість німців – сумлінні платники податків, і вони добре усвідомлюють, що вся ця багатомільярдна допомога українцям – це їхні гроші. І, розуміючи наші проблеми, німці болісно ставляться до зростання цін та тарифів.

Крім того, гостинність – не безкінечна. Щоб зрозуміти це, просто уявіть себе на їхньому місці.

Чого хочуть німці від наших? Небагато. Дотримання законів і традицій, спілкування, нехай навіть поганою німецькою, порядності в поведінці, бажання працювати й учитися. Мабуть, і все.

Що не подобається нашим? Неймовірна німецька бюрократія. Гірше, здається, лише в Ізраїлі. Десятки анкет (не перебільшення), листів, запитів, погоджень, очікувань на прийоми та відповіді. Вимоги відвідувати мовні курси. А ще – проблеми з медичним обслуговуванням, це взагалі окрема тема.

За такої кількості біженців не останню роль відіграє особистісний чинник. Німці все бачать – і як наші жінки тягнуть величезні сумки барахла з різного роду роздач, і як викидають сміття, і як поводяться поза домом, у транспорті та супермаркетах. І мажорів призовного віку на дорогих авто в центрі Берліна. Бачать та «втомлюються» від нас. Але й у наших нерви здають від дискомфорту чужини, від труднощів із вирішенням, здавалося б, простих питань.

Але треба терпіти та поважати одне одного – до кінця війни ще далеко. Не посилювати напруженість, як посол Мельник, та уникати ганебних хайпів у соціальних мережах. Це ваш фронт, земляки, який треба тримати.

І насамкінець – один дуже наочний приклад. Молода пара – українка та турок – прибули до Німеччини й звернулися до чиновників з вимогою надати їм статус українських біженців і все, що до нього належить. Прибули вони до Берліна, щоправда, не з України, а з Туреччини, де й мешкали останніх три роки. Німці замислилися…