У листопаді 2020 року в матеріалі «Вірили в Перемогу» «УЦ» розповідала про роботу загону пошуковців «Пошук-Дніпро», які на Кіровоградщині провели розкопки на місці падіння радянського військового літака ІЛ-62 часів Другої світової. Днями наша колега, журналістка криворізької телекомпанії «Рудана» Вікторія Сімкіна повідомила про роботу пошуковців у зоні бойових дій. Це вже наші часи, наша війна. Вікторія ж допомогла зв’язатися з командиром спецзагону Анатолієм Золотарьовим, який розповів про цю вкрай важку, але потрібну роботу – пошук і евакуацію тіл загиблих українських воїнів. Розповів після того, як з групою повернувся з бойового завдання…
– Ви продовжуєте справу «Чорного тюльпану»?
– Ні. Ми Криворізький загін територіальної оборони. «Чорний тюльпан» не існує з 2016 року, це була гуманітарна місія. З початком повномасштабної війни якась кількість тюльпанівців вступила в ряди криворізької тероборони, тобто ті, хто входив у криворізьку групу, і Вікторія в тому числі.
– Вікторія трішки розповіла про результати роботи, а як воно відбувається?
– Зараз створені спеціальні підрозділи «Вантаж-200» при нашому ТрО, і я керівник цієї групи. Тобто, коли бійці гинуть, а медики не справляються або це важка локація, грубо кажучи, коли загиблий пролежав з тиждень, розумієте? Тобто іде розклад тіла, тоді ось цією роботою займаємось уже ми. Солдати та медики цим уже не займаються. Ми йдемо та забираємо такі тіла, вивозимо як наших загиблих хлопців, так і цивільних осіб, бо ви знаєте, які зараз артобстріли.
– Тобто ви працюєте як на полях боїв, так і в населених пунктах?
– Так точно.
– А де важче, у полі чи розбомбленому будинку?
– Буває по-різному. При звільненні наших сіл, які вже деокупували, один хлопець лежав у підвалі, один під електроопорою, нам повідомляють локацію – і ми йдемо. Ось зараз, буквально в п’ятницю-суботу, ми виїздили, хлопець пролежав тиждень, туди раніше просто не можна було підійти. Також працюємо й по цивільних, які гинуть на орківських розтяжках, трапляються й такі випадки.
– Тоді питання стосовно вашої безпеки, адже ви працюєте або в бойових, або максимально наближених до бойових умовах?
– Так точно, тому з нами виїздить група супроводу – сапери або розвідка. Працюємо обережно.
– У вас є якийсь міжнародний статус, на який звертають увагу воюючі сторони в усьому світі?
– Прикро, але зараз такого немає. У 2014-16 роках, коли ми працювали по ДНР-ЛНР, це було простіше, були якісь домовленості. Зараз, на жаль, окупанти не йдуть з нами ні на які контакти взагалі. Був у нас випадок, коли в нас було два тіла загиблих окупантів, ми хотіли їх поміняти на нашого загиблого. Батько й син воювали в одному підрозділі, син загинув, і ми не могли його забрати.
– Якось не по-людському…
– Так. Ми намагалися вийти з ними на зв’язок, мовляв, заберіть своїх, але віддайте нашого – марно, мовляв, робіть, що хочете…
– Тоді таке запитання: а ворогів ви підбираєте та що з ними робите?
– Підбираємо всіх, їх відправляють на Київ усіх, забирає ЦВС – цивільно-військове співробітництво, потім іде обмін тілами – наших на їхні.
Я вам скажу так, зараз три вагони-рефрижератори забиті тілами орків. Якщо ми не будемо їх підбирати, ми самі станемо схожими на орків, розумієте? У будь-якому випадку ми повинні це тіло підібрати, а там далі залежить від тієї сторони – повернеться тіло до матері чи ні. Є випадки, коли ми знаходимо тіла з документами, з жетонами, це все здається.
– До речі, про жетони, як з цим у наших солдатів, така практика існує?
– Така практика є, але, на жаль, повторюється досвід Другої світової – одягнеш жетон, тебе вб’ють, розумієте?
– Такий забобон?
– Так, це саме забобони.
– Скажіть, будь ласка, таке: у вас працюють якісь особливі люди, це ж психологія?
– Люди в нас працюють різні, але звичайні – і вчителі, і працівники комбінатів (гірничо-збагачувальних. – Авт.), які на електровозах під землею працювали, – звичайні громадяни України (посміхнувся).
– А які у вас ресурси, обладнання й таке інше?
– Одяг, оскільки ми в ТрО, військовий, автомобілями допомогли волонтери, це свої хлопці-криворожці. «Слуги народу» (партія. – Авт.) допомогли, дали рефрижератор для перевозки двохсотих. Зараз більше чи менше нормально, усім забезпечені.
– Такі підрозділи в кожній області свої?
– Ні, у нас працюють три групи, теж колишні тюльпанівці. Це Слов’янськ, під Києвом хлопці працюють і ми. Усім іншим більше займаються волонтери.
– Повторюся про психологічну підготовку. У Кропивницькому ходить легенда, що хлопцю, який займався евакуацією з поля бою тіл, було дозволено вживати наркотики, пити й таке інше.
– Ні, такого немає. Усі наші психологічно готові. Горілка ніколи не допоможе в психологічних стресах. Подолати стрес допоможе природа, риболовля, щось таке. А горілка – це лише втеча від проблеми, але не її вирішення.
– А якісь спеціальні медикаменти чи засоби у вас є?
– Засобів для нейтралізації трупного запаху не існує в природі. Тобто до трупного запаху не звикаєш ніколи. А якщо говорити про трупні яди – є дезінфектори, ми з ними працюємо, обробляємо техніку, усе це є.
– Анатолію, ви починали як пошуковці воїнів Другої світової, так?
– Ми і продовжуємо, і будемо продовжувати цю справу після війни.
– Я до того, чи зараз вам трапляються останки загиблих у Другу світову?
– Нещодавно наші хлопці на Донеччині копали окоп, натрапили на захоронення бійців Червоної Армії.
– Тобто війна з війною зустрілися?
– Так, абсолютно правильно.
– Насамкінець розмови. Що додає вам оптимізму?
– Оптимізму? Родина, надійний тил, підтримка волонтерів і друзів, нас, у принципі, усі підтримують. Ми знаємо, що окрім нас цю роботу практично ніхто не зможе зробити. Скажімо, я погано стріляю, але можу приносити своїй країні користь таким чином.
– Ви, мабуть, якісь особливі?
– В якійсь мірі – так, хороші чи погані – не знаю, але якось так. Працюємо.
«Терра Україна»: кропивничан запрошують на серію інтерактивних лекторіїв з історії України...