«У полоні я приготувався до смерті»

Ми зустрілися випадково у Кропивницькому на подвір’ї колишнього дитсадка – там тепер мешкають переселенці. Отець Сергій (Чудинович) саме завершив для них недільну службу під відкритим небом. Так, це той самий Сергій Чудинович, херсонський священник ПЦУ, про якого кілька місяців тому дізналася вся Україна – він публічно розповів, як побував у російському полоні. Виявляється, отець Сергій – теж переселенець.

– Чому ж саме в Кропивницький перебралися? – питаю.

– Я народився тут. Правда, довго жити в Кіровограді не довелося, бо батько був священником, а священників у ті часи часто переводили з одного місця в інше. Наша сім’я вела кочове життя. І у Вільшанці мешкали, і в Баштанці.

– Як вам, синові священника, велося в школі?

– Мама сказала, щоб мав на увазі: через нас можуть дістати тата. Наказувала, щоб був найкращим. Мені золоту медаль не дали тільки тому, що син попа. Правда, коли горбачовщина почалася, батька обрали головою батьківського комітету. Тоді дефіцит товарів був, нічого ніде не купиш. А у батька – зв’язки, блат. Він міг дістати для школи, наприклад, шиферу.

– Отже, з таким батьком у вас не було вибору професії.

– Вибір був. Але батько спрямував мене. Не дозволив мені стати людиною з совєтськими мізками. У нашій сім’ї не дивилися телебачення. Перед вами – людина, яка ніколи не бачила«Утреннюю почту» і «Служу Советскому Союзу». Тільки «В гостях у сказки» раз у тиждень і «Вечірня казка», теж раз у тиждень.

– Ви в Одеській семінарії вчилися?

– В Одеську не прийняли б. Адже мій батько, Микита Чудинович, – перший священник автокефальної церкви на півдні України. Я закінчив школу 1990 року, ще за радянської влади.Уніч на 1 травня з однокласником почепили жовто-синій прапор у Баштанці. Піймали менти, посадили в капезе. Згодом випустили. Екзамени я склав добре, поїхав у Львів, там уже відкрилася українська семінарія. Закінчив її, поїхав у Київ – продовжувати навчання в академії.Провчився два роки, одружився (моя кохана дружина Ганнуся – з Вільшанки), мене рукоположили в сан диякона. 1997 року поїхав у Херсон. Там мене рукоположили в сан пресвітера, став священником.

– Розкажіть про службу в Херсоні.

– Бачите, де служу зараз? Так і в Херсоні починав, на вулиці. Коли приїхав туди, мав тільки папірця про те, що диякон. Розбудовували церкву на Острові, це мікрорайон. Знайшлися люди, які допомогли побудувати споруду. Уже близько 15 років служба проводиться в приміщенні. До 2019 року ми відносилися до УПЦ Київського патріархату. Після утворення Православної церкви України належимо до неї.  Наші пріоритети: відкриті молитви українською мовою, не церковнослов’янською – інформація має бути зрозумілою. Не любимо такого явища, як іконостас – він відгороджує від парафіян. Відроджуємо літургічну культуру, євхаристійне життя. Євхаристія – це подяка Богові. Це – квінтесенція служіння, а решта – священницький одяг і різні цяцьки – то антураж.

– Що змінилося в житті вашої парафії, коли почалася війна?

– Євангеліє вчить: якщо розповідаємо про свою любов до Бога й не любимо ближнього, то ніякої любові до Бога немає. Тому, якщо називаємо себе християнами, маємо реагувати на суспільні проблеми. До війни ми підтримували хоспіс і пенітенціарну систему, а з березня 2014 року – військових. Я переніс служіння туди, де потрібніше. Спочатку – Крим. Наші війська стояли за Каланчаком. Уперше поїхав до них 3 березня 2014 року. Так почалася дружба. Потім це стало називатися капеланською роботою. Складалися громадою, купували військовим натівське обмундирування, секонд хенд.

У лютому цього року я відвіз дружину й дітей, їх у нас четверо, у Миколаївську область. Повернувся в Херсон. Росіяни окупували місто, логістика зруйнувалася, особливо тяжко довелося малозабезпеченим, хворим. Для них ми й створили соціальний центр. Там – і перукарня, і кав’ярня, і медкабінет, і продовольчий склад. Усе було. Я їздив у Миколаїв за ліками. Прикривався рясою. Сподівався, попа не чіпатимуть. Дурив окупантів як міг. Та коли вони мене затримали, то сказали: «Не думай, что такой умный, мы все про тебя знаем». Тепер дізнатися про будь-кого – не важко. Прізвище напиши в Google – і все побачиш.

– Затримали вас…

– 30 березня. Тримали, здається, у приміщенні поліції. Точно не скажу, бо очі були зав’язані. Били, катували. Пити не давали. Просиш води – дають горілку. Уміють ламати людей. Хотіли, щоб погодився співпрацювати. Я реально приготувався до смерті. Думав, вб’ють. Врятував Бог. Знущання тривали добу, і я не витримав – сказав, що пристаю на їхні умови. Мене звільнили. Потім вибрався на підконтрольну Україні територію. Звернувся в правоохоронний орган, мене перевірили, у тому числі на поліграфі. Держава не має до мене претензій. Тоді ж я зробив публічну заяву, вибачився перед народом. Треба було розповісти, що відбувається з нашими людьми, які опиняються в полоні. Багато хто, побувавши в підвалі у росіян, кажуть,  що нічого страшного не сталося. Це не так. Перед тим, як виступити публічно, я порадився і з сім’єю, дітям пояснив, навіщо це треба. Діти болісно відреагували на мою заяву. Шуму було багато в пресі.

– Як вам у Кропивницькому?

– Із сім’єю квартиру тут наймаємо. А для церкви приміщення немає. Тут, у цьому закладі, – близько тридцяти переселенців з Херсона. Усього на Кіровоградщині – до двох тисяч. Херсонці, скажу вам, добре самоорганізовуються в евакуації. На роботу влаштовуються, до волонтерства долучаються. Тому що Херсон не такий русифікований, як деякі інші міста сходу та півдня.

Тим часом наші друзі в Нідерландах відправили в Кропивницький дві фури з медичним обладнанням. Ліжка звичайні й функціональні (які пультом керуються), крапельниці, тонометри… Усе передано місцевим лікарням.