«Додому – коли скаже чоловік»

Продовжуємо розповідати про те, як живеться українцям, які рятуються від війни за кордоном. Ми писали про декілька європейських країн, на черзі – Франція. Про умови проживання, ставлення французів до російсько-української війни нам розповіла наша колега вінничанка Юлія Шипунова.

Чоловік Юлії з 25 лютого на фронті – пішов добровільно. На сімейній раді було вирішено, що Юлія з сином-підлітком поїде у безпечне місце. Оскільки у Франції були друзі й вони кликали до себе, туди й рушили. З часом місце проживання «відкоригувалося».

– Ми поїхали на початку березня через Молдову, бо через Польщу тоді б не виїхали. Вважала, що їдемо до друзів, але так сталося, що нас зустріли інші люди. До Франції я їздила протягом десяти років – мала тут творчі проєкти й обзавелася знайомими. У першій французькій родині ми прожили чотири місяці, зараз в іншій, у передмісті Парижу.

Зауважу, що українські діти, які сюди прибули, мають певні проблеми з адаптацією. Дитина йде до дитячого садочка, до школи, і з нею ніхто не панькається – з усіма говорять французькою. Мій син пішов у приватний коледж. Згодом я записала його в українську школу. Вона акредитована, форма навчання екстернатна, заняття по суботах. Допомогло те, що базове знання французької мови в сина було. У нього з’явилося певне коло друзів – французів і українців, що є важливим. Діти, у яких друзів немає, вимагають від батьків повернутися додому. Є непоодинокі випадки, коли вони тікають ближче до кордону, бо тут їм некомфортно.

За житло ми нічого не сплачуємо. Чесно скажу, не знаю, чи відшкодовує держава родині, яка нас прихистила. Тут не заведено питати про гроші. Я пропонувала сплачувати, але господарі відмовилися. Ми зареєстровані офіційно, маємо статус, тому сподіваюся, що ці добрі люди компенсацію отримують.

За що ми живемо? Маємо соціальні виплати, власні заощадження. До того ж – заробітна плата чоловіка. Що стосується харчів, є Червоний Хрест, до якого можна звернутися раз на тиждень та за відносно смішні гроші отримати продукти. Для українців тимчасовий прихисток тут з правом на роботу. Раніше такого не було. Був статус біженця, не можна було працювати й залишати країну протягом певного часу.

Працювати можна, але це буде важка, низькооплачувана робота. Це якщо ти не знаєш мови. Без знання мови можна влаштуватися прибирати будинки французів або в готелях. Зарплатня мінімальна – 1200 євро. Є можливість влаштуватися в магазин розкладати товари. Знаєш мову – можна працювати на касі.

На війну французи реагують по-різному. Є такі, хто взагалі не знає, де Україна, – не цікавляться. Є хто цікавиться. Є хто втомився цікавитися. Навесні градус симпатії до нас був високий. Зараз ціни зросли й продовжують рости, дехто пов’язує це з війною в Україні. Комусь намагаєшся пояснити, а комусь марно пояснювати.

Чим я займаюся? Я не приїхала заробляти. Ми поїхали не від бідності, а від війни. Вчу мову. Це тут не так просто: французьку викладають французькою. Якщо немає певного словникового запасу – нічого не зрозумієш. Я, на щастя, маю. Зустрічаємося з волонтерами, організовуємо акції, заходи, зараз реєструємо громадську організацію.

На моїй сторінці в соцмережах немало знайомих і малознайомих людей радять мені, як жити, рекомендують повернутися в Україну, вселяють у мене відчуття провини. Не вмію людей ставити на місце. Я хочу додому, мені важко, але слухаю свого чоловіка, його слово для мене найавторитетніше. І додому повернемося, коли він скаже.