«Для мене Різдво – це зоряне небо»

Новорічні свята – ще й привід згадати дитинство, коли ці зимові дні сприймалися як особливі, коли ми вірили в дива й вони траплялися. Такими спогадами з нами поділилася кропивницька художниця Лариса Гарбузенко. Її дитинство і юність припали на сімдесяті – вісімдесяті роки минулого століття. Родом Лариса – з Капітанівки тодішнього Новомиргородського району.

Кабанчик «на Рожество»

 – У нашому селі дехто казав не «Різдво», а «Рожество». Можливо, це – від неосвіченості, і «Рожество» – з того ж ряду, що й «менини» та «лісапет». До Різдва окремо не готувалися. Готувалися загалом до новорічних свят, серед яких – і Різдво. Перед Новим роком скуплялися – хто в Златополі, а хто й в Смілі, там великий базар. Кололи кабанчика, забивали кролів, різали курей, індиків. Мої батьки – теж, бо тримали хазяйство. Обов’язкові новорічні страви – холодець, голубці, котлети, олів’є. У роки мого дитинства батьки не раз зустрічали Новий рік разом з колективом «Сільгосптехніки», де працювали. Усі зносили з дому на роботу страви й влаштовували застілля. Дітей із собою не брали. Мене, малу, батьки залишали вдома разом з дітьми колег. Багато малечі в одну хату не зводили, через небезпеку, що верхи знесемо. Одного разу ми такою купкою пішли до батьків, які святкували на роботі. Хотіли порадувати дорослих, привітати, а ті нас не зрозуміли, і ми дуже «вигребли».

Коли Новий рік відзначався вдома, я, молодший брат й інші діти сиділи за святковим столом серед дорослих. Для них це означало не ляпнути зайвого, бо діти ж поряд. А ми, малі, вчилися поводитися у товаристві дорослих. Це була не та наука, як ложку чи виделку правильно тримати, а мистецтво такту: сидіти нишком, мовчати, поки не спитають старші. Довгих тостів не виголошувалося. Батько доручав це мамі: «Ну, кажи…» Мама бажала всім доброго здоров’я та всього найкращого в новому році. Під бій курантів відкривалося шампанське.

Перед Новим роком на кожному підприємстві, у школі проводили ранки для дітлашні. Там роздавали подарунки з цукерками. За віршики, пісеньки, участь у конкурсах – призи, здебільшого іграшки. Батько й мама працювали в одній організації, тож від профспілки я отримувала два пакунки з ласощами. Я до солодкого байдужа, використовувала цукерки як іграшки, вони до весни залишалися цілими, потім їх батько з’їдав.

Третього січня у нас влаштовувалося застілля з приводу дня мого народження. Приїздили родичі, вітали, дарували мені подарунки.

Для живих і померлих

– Шостого числа мама готувала різдвяну кутю. Варила рис, додавала родзинки. Батько тер мак для куті. Били горіхи. Мама варила узвар. Увечері ми несли вечерю до батькових батьків, поки вони живі були. Я зверталася до діда й баби:

Коляд-коляд-колядниця!

Добра з медом паляниця,

А без меду не така,

Дайте, бабо, п’ятака,

А ви, діду, гроші,

Бо у вас баба хороша!

 Баба Маня, рада гостям, вручала мені гостинця – ласощі в хусточці, ще й карбованця, металевого, і банти в волосся – такий подарунок. А на столі – і голубці, і пиріжки, і гриби смажені та квашені, і яблука мочені. Гриби – з лісу, який поряд із селом.

Посту в нашій родині не дотримувалися. І молитва не читалася на Святвечір. Мені здається, люди тоді ще не оговталися від більшовицького терору. Відзначаючи Різдво, мої рідні нічого не говорили про суть свята. Тепер спілкуюся з колишніми однокласниками й дізнаюся, що в їхніх сім’ях було так само.

Повернувшись з гостин, ми сідали за стіл і їли вже свою кутю. На ніч на столі залишали миску з кутею, на яку спирали ложки. Якщо уранці якась ложка була перевернута, це означало, що приходила душа когось із предків. Коли дорослою я привозила вечерю батькам, теж залишали на ніч їжу на столі. Так роблю й тепер.

Рознести вечері до Голодної куті

– Продовжу про дитинство. На Старий Новий рік ми їхали до маминих батьків у Златопіль. Везли їм вечерю. Калачі, цукерки. Мама брала свої фірмові страви – по баночці тушонки, маринованих грибів, огірків. Вітали діда Василя, який в ці дні – «на Василя» – народився. На столі було багато страв, усе смачне – баба Маруся старалася. Пиріжки вона пекла із сусідкою в літній кухні. Щоб зійшло гарне тісто, вони нікого туди не впускали. Були смажені в’юни – Вись же недалеко.

Онукам, які приносили вечерю, баба Маруся давала по три карбованці однією купюрою, зеленою, а також амонієве печиво, розписане рожевими узорами, і по апельсинці. Я як найстарша з онуків отримувала найбільшу «печеньку» у формі панянки. Удома ставила її в сервант, милувалася, з’їдала аж перед Великоднем, бо мама наказувала: «Лариса, ти б її з’їла. Побачить бабуся, образиться». До того часу «печенька» ставала ще смачнішою.

На Старий Новий рік парубки підсовували діжки під хатні двері односельців. Також знімали ворота із завіс, ставили поряд. Але все обходилося без шкоди. Нічого не нищили, не крали.

Звісно, носила я вечерю й хрещеним. Хрещена мати Маруся, мамина колега, мешкала по інший бік ставка. Збираючись увечері до неї, батьки садили мене на санки, під мене – подушку, обмотували пуховим платком. Лежали великі сніги. Мама казала батькові, який тягнув санки: «Не загуби дитину». Батько відповідав, що платком прив’язав мене до саней. А я дивилася на небо. З того часу для мене Різдво – це зоряне небо, бо, закутана, дорогою нічого іншого не бачила. Прибувши до куми Марусі, батьки розпаковували мене. Я колядувала. Отримувала гостинці, іграшки. Сідали за стіл. У хрещеної Марусі теж усе було дуже смачне. Кролі копчені, гриби смажені та мариновані, картопелька в печі спечена. Узвар на всю хату пахнув. Наливки, настоянки. Я – не з любителів поїсти,батьки зі мною постійно воювали через поганий апетит. Але в гостях у хрещеної Марусі їла все! До сих пір пам’ятаю той запах і той смак! Готувала все моя хрещена зі своїми сестрою та мамою. Вечері й справді були щедрими, а люди гостинними.

Рознести вечері треба було до Голодної куті – дня посту перед Водохрещем. Щоправда, одна хрещена мати мешкала у Вінниці, приїздила в село влітку. Тоді я й несла їй вечерю.

Різдвяно-новорічні свята завершувалися Водохрещем. Баба Маруся казала: «Йорданя». На Різдво люди не ходили масово в церкву, а на Водохреще – обов’язково, по святу воду. У ті ж дні на ставку були гуляння, які ніхто не організовував. Робилося чортове колесо. У лід забивали прутень – вісь. До осі прикріплювали палиці – важелі. До однієї з палиць прив’язували санки, у них хтось сідав. Руками крутили важелі, санки аж літали по колу. Каталися й на лижах, на ковзанах, на «снігурах» – ковзанах з подвійним лезом. Дорогою із школи діти пускали в хід портфелі.

Хто оближе макогона?

– Років з десять – п’ятнадцять тому ми із Світланою Ушаковою, яка завідує відділом мистецтв у бібліотеці Чижевського, починали відроджувати традиції відзначення українських свят зимового циклу.

Вдома замочували мак у гарячій воді, зціджували воду і несли в бібліотеку. Там показували гостям бібліотеки, як терти мак на кутю. Брали велику шершаву макітру, кидали потрохи маку, додавали цукор і терли усе це макогоном до білого кольору. Тоді кутю збирали. У величезну миску клали мак, запарену пшеницю, родзинки, горіхи й поливали узваром. Перемішували. Біля куті ставили узвар і фрукти з нього.

У давнину терли мак чоловіки. Сідає батько на підлогу, між ноги – макітру, і тре. Перетерши, звертається до родини: «Хто оближе макогона?» Дівчата не хотіли облизувати через прикмету: чоловік буде лисий. Батько й облизував.

Я готую кутю з пшениці. Замочую, проварюю крупу. Запарюю родзинки, додаю їх, а також мед, ядра грецьких горіхів. Якщо натру маку з цукром, меду не додаю. Можна залити узваром. Смакота!