Місто–фортеця, місто–привид

Останні новини сповнені подіями з Соледара та Бахмута. Битву за контроль над цими містами називають найкровопролитнішою з початку війни.

Постійні російські обстріли перетворили Бахмут на руїни. Раніше тут мешкало більше 70 тисяч осіб, зараз – близько 10 тисяч.

Одна з переселенців в наше місто – Олена. Ми попросили її розповісти історію своєї родини. «Наша історія – на жаль, типова для багатьох переселенців з Донбасу. Я краще розповім, яке прекрасне місто ми втратили через російського ворога», – відповіла й продовжила зворушливо, з любов’ю та болем до рідного Бахмута говорити:

– Ми з родиною (донька та двоє онуків) були вимушені залишити місто через бойові дії. Поїхали, коли стало страшно за онуків, які ховалися під ліжком. Це було в ківтні, і вже тоді було небезпечно залишатися.

Дуже боляче залишати близьких, роботу, домівку. Щоб не впасти в депресію, відволіктися, я почала шукати роботу. Добре, що швидко знайшла. Пощастило зустріти чуйних, добрих людей, які все розуміють, співпереживають, підтримують. Але в думках ми постійно вдома, у Бахмуті, стежимо за новинами, чекаємо телефонних дзвінків від тих, хто там залишився.

Хочу, щоб усі знали, в якому чудовому місті ми жили. Це старовинне місто. В 2021 році ми святкували його 450-річчя. А яке воно красиве, зелене! Нам можна було заздрити з приводу набережної, вона вся в трояндах, алеях, прикрашена зеленими фігурами тварин. Ялинки, парки, сквери… Усе робилося для мешканців міста, щоб їм було де відпочити після роботи.

Це все було зроблено завдячуючи нашому міському голові. Ми його поважаємо та любимо. Олексій Рева очолює місто з 1990 року. На всіх виборах ми його підтримували. Він залишився в Бахмуті, зараз очолює міську військову адміністрацію. Дивимося його відеозвернення до земляків і віримо йому. Нам хочеться вірити в те, що він говорить: відбудуємо місто, воно стане ще красивішим.

Дивлюся новини про Бахмут і плачу. Так боляче дивитися на руїни. Зруйновані школи, дитячі садочки, лікарні. Ці заклади були красивими, зручними, сучасними, оснащеними. П’ята школа, де навчався мій онук, практично не підлягає відновленню.

Останнім часом Бахмут стали називати містом-привидом. Боляче це чути. Ви ж знаєте, що до 2016 року він називався Артемівськ. Мабуть, у кожної української родини в минулому на новорічному столі було шампанське «Артемівське». Це наше. Що вже казати про нашу артемівську сіль?

А ще наше місто називають фортецею. З початком війни в лютому ми приймали переселенців з Луганської області. Зносили у спеціальні пункти одяг, ковдри, подушки, продукти харчування для тих, хто приїхав з Рубіжного, Попасної, інших населених пунктів. Ми тоді просили Бога, щоб нам не довелося пережити те, що відчули ці люди. Але війна дійшла й до нас.

Мій будинок, і моїх дітей, і мого батька постраждали. Батька нещодавно вдалося привезти сюди. До останнього не хотів залишати домівку. А коли повибивало вікна, коли був за хвилину від смерті, зрозумів, що руками ракету не втримаєш. Ми найняли евакуаційний автомобіль, заплатили, і батько тепер з нами.

Знайомі, які залишилися, час від часу зв’язуються з нами, коли є можливість вийти в місцевість, де є зв’язок. Сусід моїх дітей прислав відео, на якому горить, палає подвір’я. Жахливо! Крім руйнувань, люди гинуть – і військові, і цивільні. Якщо школи й лікарні відбудуються, то людське життя не повернеш…